Лекція почесного професора називалася «Гуманітарна аура нації». І якби ми жили в нормальній, гуманітарно, себто до людини поверненій державі, цю лекцію мали б за честь уже наступного дня надрукувати найголовніші газети країни, мали б показати провідні національні канали. А то як Президент тупають ніжкою або, ще гірше, співають (народ переконаний, що «під фанеру») «Сердце, тебе не хочется покоя...», присідаючи від перечуленості, як хазяйнують на престижних українських сценах нахабні російські «зірки», вже аж приїлося дивитися. Як ми опускаємося! Так і чекай, що вся Україна піде навприсядки під балалайку. І вже починаємо забувати, загіпнотизовані виписаними з-за кордону на день-півтора знаменитостями, що є в нас геніальні поети, музиканти, композитори, вчені... Читачу, ви гірко всміхаєтесь: мовляв, а де ж вони?
Саме про це й була інавгураційна лекція Ліни Костенко.
Кожна нація, стверджує Ліна Василівна, так само як і кожна людина, має більш чи менш потужну гуманітарну ауру, яку творять її вершинні й поточні досягнення в галузях культури й науки (гуманітарний геній). Ця гуманітарна аура визначає історичне безсмертя нації. В історії кожного народу є темні та світлі сторінки, однак темне повертається в землю, а світле створює той невидимий, але важливий ореол над людською спільнотою. Так, скажімо, образ Іспанії визначають не конкістадори чи інквізиція, а Сервантес із Дон Кіхотом, Гарсія Лорка, Сальвадор Далі, образ Франції — не Варфоломіївська ніч або колоніальні війни, а творіння Ейфеля, скарби Лувра, і навіть образ Німеччини формують не коричневі, на чиєму рахунку трагедії цілих націй і народів, а Лореляй, Гете...
Для цього насамперед гуманітарні досягнення повинні бути доступні власному й сторонньому баченню. Для унаочнення Ліна Василівна побудувала свою розповідь на аналогіях із галузі оптики, і цей хід виявився напрочуд вдалим для розмови про гуманітарну політику держав. З будь-якого, навіть недосяжного для людського ока середовища за допомогою системи лінз або дзеркал можна витягнути всю про нього візуальну інформацію. Кожен локальний оптичний пристрій «ловить» певне явище, певну окрему картину й фокусує їх на головне дзеркало, яке й видає повну розгорнуту картину. В гуманітарній сфері держави такою оптичною системою має бути розумна система функцій її гуманітарної політики, яка б не залишала непоміченим жодного важливого культурного явища, відбивала б їх у своїй діяльності і фокусувала на головний екран, грамотно коментувала й широко популяризувала. Як розсіяне світло, коли його зібрати в пучок, стає в стократ сильнішим і навіть може викликати загорання, так розрізнені гуманітарні флуктуації нації при вмілій координації можуть вписатися у світовий контекст і створити навколо неї постійну гуманітарну корону, сформувати сталу позитивну опінію про народ.
І тут час замислитися. Чому образ України в сучасному світі такий невмотивовано похмурий, низьколобий, агресивний? Можна назвати добрий десяток геніїв, серед яких філософ Сковорода, композитори Ведель і Березовський, поети Шевченко й Тичина... Чи підтримуємо лампади, запалені ними? Чи фокусуємо дбайливо в сьогодення, відбиваючи, творячи, множачи світло? Фокусуємо, але всередину. Ми — як та чорна діра, що світла із себе не випускає. «Наша блискуча відсутність скрізь», як каже Ліна Василівна, й дає такі негативні результати. Гаразд, гибіли в імперії, яка всі наші культурні й духовні здобутки переводила на власні орбіти. Але звільнившись, продовжуємо таку саму, якщо не більш згубну, політику в гуманітарній сфері. Попри те, що вона не усунула «дефекту головного дзеркала», а відтак і досі «не спростовано шлейфу історичних упереджень щодо України», як зазначає Ліна Василівна, ця політика не працює на повернення образові нації загублених, вкрадених рис, а натомість потурає активному нав'язуванню їй комплексу меншовартості. І вже чи не кожен патріотично настроєний оратор, поет, публіцист вважає за обов'язок закликати неньку підвестися з колін. «Нація на колінах — дуже несимпатичний силует», — резонно зауважує Ліна Василівна. «Хто це придумав, що ми стоїмо на колінах? — продовжує пані професор. — Я належу до зовсім іншої нації, вона нещаслива, але заслуговує поваги й любові...»
На зміну фальсифікації прийшла злість, з'явився синдром національної психостенії, вважає Ліна Костенко. І наразі повним ходом іде «моральний демонтаж нації», її «роззброєння». Нормальні люди, коли говорять про свою націю, можуть мати до неї скільки завгодно претензій, але вони ніколи її не образять, не принизять. Власне, кожна нація повинна любити себе, а не принижувати. Що стосується нас, то «західні аутсайдери від науки українського походження раптом узялися за десакралізацію Шевченка», образ українця активно підтримує й Пацюк у вітрині київської «Вареничної». Можна додати, що на цей образ працюють кінематографічні недоріки у брилях і з гранчаками сивухи, театральні блазні тощо.
«Є інший образ нації», — стверджує Ліна Костенко. І якби Україна постала перед світом не в глиняній машкарі, виліпленій колоніальним минулим і власними прихвоснями, а такою, якою вона є насправді, — над нею міцно стояла б насичена добра гуманітарна аура.
Як цього добитися? Насамперед, вважає пані професор, через глибоко продуману гуманітарну політику держави (не плутати з гуманітарною допомогою, саркастично застерігає Ліна Василівна), яка б усунула «дефект головного дзеркала», жорстко, крупно створила б механізми впливу на ситуацію. «Бо ж є плоди зусилля талановитих людей, є геніальні книжки, блискучі полотна, музиканти, хористи... — а в головному дзеркалі нічого цього ніби й немає». Отже, щось у ньому треба замінити. Чи й взагалі демонтувати цю стару брехливу оптику і змонтувати власну, яка б неупереджено виводила нас на екран уселюдських досягнень.
...Після завершення блискучої лекції, після делікатного, мудрого й дотепного спілкування з молоддю молодші колеги Ліни Василівни — президент НаУКМА В'ячеслав Брюховецький та ректор Сергій Іванюк урочисто облачили її у професорську мантію. До слова сказати, новоспеченому професору ця одіж дуже пасує.
