Сьогодні, коли запеклі релігійні конфлікти набувають глобального масштабу і загрожують самому існуванню людства, стрімко зростає роль науки, яка займається всебічним вивченням світових релігій. Ця галузь досліджень набирає неабиякого суспільного значення, привертає увагу політиків та соціологів, розвивається в багатьох країнах. Про це свідчить, зокрема,міжнародна Конференція «Історія релігій Європи іАзіії», яка щойно відбулася в Бухаресті і на якій побував кореспондент газети «День».
Як дуже добре всім відомо, сьогодні життя світу спотворюють конфлікти, які дуже часто мають яскраве релігійне забарвлення й через те надають деяким ученим серйозний привід для прогнозування Кінця часів — трагічного завершення існування сучасної цивілізації. Також в Україні є релігії, які виказують негативний «апокаліптичний» вплив на політичні процеси, відкидають шляхи громадянського миру, погіршують — а не пом’якшують — партійні протистояння, заробляючи собі тим самим неабиякі привілеї, а головне — спотворюючи картину звичайних людських відносин із Церквою. Україна не поодинока в цих процесах — у тій чи іншій мірі вони торкнулися багатьох країн світу. І тому проблеми відносин у системі Церква — Суспільство, а також глибинні особливості, які притаманні тим чи іншим релігіям, усе частіше стають предметом спеціальних досліджень, вивчаються в багатьох країнах, вимагають спільних міжнародних зусиль учених. Достатньо нагадати Міжнародну асоціацію історії релігій під егідою ЮНЕСКО (заснована 1950 року), а також Європейську асоціацію вивчення релігій, засновану 2000 року. Ці організації об’єднують навколо себе численні регіональні наукові асоціації, які займаються академічними — історичними, соціальними та порівняльними (міжкультурними) — дослідженнями релігій, їхньої суспільної ролі в минулому й тепер. Як правило, такі дослідження виключають будь-яку упередженість відносно тієї чи іншої релігії, конфесії чи країни.
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
В Україні такими неупередженими дослідженнями займається Відділення релігієзнавства (Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАНУ), яке є ровесником незалежної України — воно було засноване 1991 року. Його незмінним керівником є професор Анатолій Колодний. Учені Відділення релігієзнавства — відомі у світі члени згаданих вище міжнародних асоціацій — зробили неабиякий внесок у вивчення й пояснення численних нових релігійних феноменів українського життя; вони беруть участь у розробці конституційних законів та юридичних норм, які стосуються релігійного життя громадян України, а головне — невтомно поясняють суспільству сутність тих чи інших нових релігійних течій, які з’являються серед нас.
Чимало людей, однак, як світських, так і особливо церковників, не перестають доводити, що Відділення релігієзнавства нам не потрібне, що наука не повинна займатися справами церкви, вивчати ці справи й що кожна церква сама розбереться у своїх справах. І це говорять тоді, коли у світі одна за одною спалахують релігійні або, найчастіше, «псевдорелігійні» (що ще гірше) протистояння, а віруючі люди — через невігластво чи забобони — воюють між собою, вбивають один одного!
Але подивимося, як стоять справи з релігієзнавством у західному світі, в таких країнах, як Франція, Німеччина, Данія, США та інші. Виявляється, що чи не в усьому світі сьогодні дуже серйозно займаються релігієзнавчими студіями, досліджують старі та нові релігії на тлі проблематики сучасного життя, збираються на світові форуми для обговорення складних проблем. Варто — по контрасту — відзначити, що в Росії, попри те, що там є серйозні спеціалісти з цих питань, такої інституції, як наше Відділення релігієзнавства, досі немає. Хоча існує чимало невирішених і складних проблем, як чисто релігійних, так і на стику релігії та науки. Релігійна панорама Росії сьогодні аж ніяк не буколічна. Зокрема, через те, що кількість мусульман там збільшується значно швидше за кількість православних (за рахунок високого приросту населення в мусульманських регіонах Росії), й у недалекому майбутньому Московському патріархату буде не так просто «розділяти й правити».
КОНФЕРЕНЦІЯВ БУХАРЕСТІ
Останньої декади вересня в столиці Румунії Бухаресті відбулася міжнародна конференція «Релігійна історія Європи та Азії», яка об’єднала вчених, що проводять порівняльні історичні та соціальні дослідження різноманітних релігійних феноменів. У конференції брали участь майже 250 дослідників із 30 країн, у тому числі, з України. Це були професор Людмила Филипович (Інститут філософії НАНУ), Сергій Капранов (викладач японської мови в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та в Міжнародному Соломоновому університеті), Ярослав Позняк (викладач філософії та теології в Чернівецькому національному університеті) та Андрій Накорчевський (асоційований професор університету Кеіо в Токіо).
Загалом до Бухаресту прибуло поважне, цікаве, багатомовне й ерудоване зібрання. Багато хто з учасників конференції давно знають один одного — зустрічалися на наукових конференціях у різних частинах світу. Майже всі володіли англійською, яка разом із французькою мовою була офіційною мовою конференції. Але алас! Французька давно не є мовою всього світу, як це було за минулих століть; то ж через незнання мови виступи французьких учених привертали увагу далеко не всіх учасників. Хоча всім добре відомо, що у Франції існує дуже поважна школа вивчення древніх і сучасних релігій. (Нагадаємо, що у Франції категоричне відділення релігії від держави було задеклароване як державна політика 1905 року).
Румунська найвища влада приділила конференції неабияку увагу. Достатньо сказати, що перше засідання відкрив президент країни Траян Басеску, який, зокрема, сказав: «...Ми присутні на історичній події, особливо зважаючи на те, яким необхідним є сьогодні вивчення й справжнє розуміння релігій. Бо є, на жаль, численні приклади сучасної історії, коли політичні й релігійні трансформації ведуть до напруження у суспільствах і навіть до насилля. Насилля, яке дуже часто є результатом невігластва, неповаги до релігійної віри інших людей та до священних символів того чи іншого народу. Дослідження саме цих феноменів має стати головним для вчених. Адже самі релігії вчать нас, що хоча всі ми різні, наші відмінності не повинні нас розділяти». Вітав релігієзнавчу спільноту також міністр культури Румунії, а останнього вечора, вже після офіційного закриття конференції, всіх учасників запросив до себе («на чай») міністр іноземних справ країни. (На жаль, українські стосунки влади та вчених-релігієзнавців сьогодні вельми далекі від того, що продемонстрували вищі посадові особи Румунії. Чи може, скажімо, хтось уявити Президента України чи прем’єр-міністра на релігієзнавчому форумі? Може, саме через це в нас значно більше релігійного неспокою, ніж у Румунії.)
КИЯНИ НА КОНФЕРЕНЦІЇ
Але повернемося до засідань конференції й коротко перекажемо зміст доповідей українських науковців. Почнемо з молодого вченого Ярослава ПОЗНЯКА, який тільки-но починає свою наукову кар’єру. Його доповідь мала досить сміливу назву: «Унія як синтез Сходу й католицького Заходу». У своїх розвідках він звернувся до подій, коли православні владики, в тому числі, й митрополит Києва, попри свою приналежність до юрисдикції Константинопольського патріархату, приєдналися до Ватикану, визнали верховенство Римського папи (в часи панування Австро-Угорської імперії церква отримала назву «Греко-католицька»). Але ця церква зберегла східний церковний обряд, церковну та світську мову своїх предків. Унія, однак, розділила Україну й тим самим зробила її легкою здобиччю Речі Посполитої, з одного боку, й Москви — з другого. У наступні роки народ, який прийняв греко-католицьку віру, зумів зберегти українську ідентичність: устремління до освіти, церковний обряд, мову, культуру, традиції предків. Як відомо, у часи радянської влади греко-католики сповідували свою віру в підпіллі; сьогодні ж вони мають резиденцію Української греко-католицької церкви в Києві.
Сергій КАПРАНОВ запропонував слухачам тези своєї доповіді «Між Сходом і Нативізмом: Володимир Шаян (1908 — 1974 рр.) і його сприйняття східних релігій». Володимир Шаян був людиною широких наукових інтересів — від санскриту до слов’янської філології. Але сьогодні він перш за все відомий як релігійний мислитель, зачинатель сучасного «відродження язичництва», організатор Лицарського ордену Бога Сонця. Його метою було відродження культів дохристиянських вірувань. Саме він організував перші язичницькі громади в Україні; він також підкреслював значення міфів і ритуалів у процесах пізнання буття. Як це не парадоксально, але вивчення Вед та Авести спонукало автора до відродження українського фольклору, який він інтерпретував як «спадщину забутих предків». Це також привело його до створення оригінальних версій «Аріанських міфів». Під впливом зороастризму Шаян вірив у вічну боротьбу між добром і злом. Свої ідеї він викладав не тільки у формі теологічних досліджень, але також у поезії та прозі.
Доповідь Андрія НАКОРЧЕВСЬКОГО має назву «Забута спадщина: використання східних релігійних ідей та практик сучасними неоязичницькими рухами в Україні». Після розпаду СРСР в Україні спостерігається релігійний ренесанс, який можна пояснити багатьма причинами. Поряд із передбачуваним відновленням так званих традиційних релігій (християнство, іслам, юдаїзм) на теренах України з’явилися й знайшли прихильників майже всі новітні й агресивні течії сьогодення. Деякі українці (головним чином, середній клас) знайшли відповіді на свої духовні запити в східних релігіях (індуїзм, буддизм) або в гетерогенній амальгамі орфічних ідей і практик, відомих під загальною назвою New Age, які орієнтують послідовників на психологічне й фізичне самовдосконалення. Але національно-орієнтовані інтелектуали більш зацікавлені у відновленні дохристиянських українських язичницьких вірувань. З тої причини, що автентична традиція (вчення, практики) майже повністю поглинена часом, відновлення цих вірувань важко відрізнити від їхнього створення з нуля. У процесі реконструкції широко використовуються індуїстсько-буддійські поняття — карма, чакра, йога та ін. Ця практика знаходить підтримку завдяки популярній в Україні ідеї, згідно з якою прото-Україна була місцем народження цивілізації аріїв, а сучасні українці є прямими нащадками аріїв.
Людмила ФИЛИПОВИЧ запропонувала шановному зібранню тему «Головні віхи українського релігійного генезису: Контекст геополітичних преференцій Сходу та Заходу». Відомо, що релігійний процес на території України розпочався з язичництва, більш-менш спільного зі стародавніми слов’янськими релігіями. Християнство з’явилося на цих теренах задовго до хрещення Володимира (988 р.). Поширення християнства відбувалося як за умов язичницького опору, так і суперництва східного й західного християнства. Відомо, що прийняття християнства приводило до суттєвих змін у суспільстві, законах та моралі людей. Прийняття християнства консолідувало людей, однак подальша конфесійна диференціація між православ’ям та католицизмом привела до регіоналізації України, що й стало причиною територіальних анексій з боку сусідів. У часи залежності України від царської Росії, Польщі, Австро- Угорщини та Радянського Союзу релігії й церкви, як правило, підкорялися відповідним політичним режимам. Релігійна конфігурація України змінювалася під впливом місіонерів-католиків та протестантів. Міграція з Західної Європи привела до України євреїв. Саме тут виник містичний рух хасидизму. Ісламські громади з’явилися в Україні ще під час татарських завоювань. Великі зміни карта України витримала в ХХ столітті, коли релігійна активність країни була вельми обмежена (попри конституційні гарантії). Лише після 1991 року Україна відновила традиційні релігійні організації, а також придбала чимало новітніх.
ПОМИЛКИ (?) ВЧЕНИХ
Будь-яка конференція не обходиться без інцидентів, які одні сприймають як образу, а інші як привід посміятися (загалом, на вчених зібраннях завжди багато гумору, жартів і жодних особливих церемоній; жаль лише, що не всі й не завжди жарти бувають вдалими.) А щодо інциденту, то йдеться про професора Бухарестського університету Андрея Оістеану, який, розповідаючи (під час виступу на пленарному засіданні) про шлях до християнства народів Східної Європи й, зокрема, Київської Русі, дозволив собі «переплутати» дуже важливі терміни — він замінив русичів на «росіян», таким чином або перенісши місце Хрещення з Києва до Москви, або замінивши Київ Москвою, про яку тоді ще не знав ніхто у світі. Після доповіді пана Оістеану Людмила Филипович (Інститут філософії НАНУ) звернулася до нього й попросила з’ясувати, якими історичними джерелами він користається у своїх дослідженнях. Румунський професор пояснив вжиту термінологію тим, що ця термінологія, бачте, «більш зрозуміла для присутніх»! З приємністю відзначимо, що неабияке обурення цією «науковою» термінологією висловила також Ірена Боровік — професор Ягеллонського університету (Краків). Але таких інцидентів траплялось небагато, й у залах та кулуарах конференції панувала згода — сюди приїхали однодумці.
МИ І РОСІЯНИ
Дискусії, що виникали на засіданнях, тривали під час перерв та під час обідів-фуршетів. Українська «команда» спілкувалася, зокрема, з московськими вченими. І так виходило, що яку б тему ми не розпочинали обговорювати, обов’язково «звертали» на мову. Виявилося, що навіть учені московіти вважають, що в Україні ця проблема роздута штучно, політизована, тоді як питання мови є простим і прозорим — головне, розуміти одне одного. А поза тим нехай кожен говорить, як хоче (розумій — російською).
Атмосфера конференції поліпшувалася ще й тим, що всі засідання проходили в кращих будівлях столиці Румунії — не лише в державному університеті, але також у резиденції президента країни, в залі прийомів міністерства закордонних справ та у так званому Атеніумі — архітектурній гордості й окрасі міста, призначеній для урочистих державних церемоній. Перший день роботи конференції закінчився неабияким сюрпризом — для гостей грав дуже гарний столичний камерний оркестр; було виконано кілька творів румунського композитора Джордже Енеску, а на завершення — «Маленька нічна серенада» Моцарта. Коли слухаєш таку музику, то ще більш дикими й абсурдними здаються всі ті злочини у світі, які робляться нібито для «спасіння душі».
