У галереї «Арт-Блюз» відкрито виставку картин Леоніда Берната «Сорок три». Сорок три — це вік. І як його підсумок — знайдений художній стиль.
«Ікона, що пашіє жаром» — визначення, найближче до духу картин Берната. Чому ікона? Тому що усі картини пишуться як ікона, на дошках, у техніці левкас, з дотриманням канону, а саме, обов’язкової статичності зображення. На цьому схожість з іконою можна обмежити, але одночасно і розширити, якщо пригадати, що ікона називалася «Вікном у Божий світ», а з часу ренесансу і сама картина стала сприйматися «вікном у світ».
Елементи авангардизму, який повертає у сьогодення, вносять аксесуари у вигляді дзвоників, мідних «латок» і кілечок — усе це ніжно побрязкує і скрипить, воно справжнє, грає далеко не другорядну роль і мовою символу говорить про самотність людини на цій землі і про те, що, можливо, безсмертя немає, а можливо, воно є, і що людина не може жити без кохання, тому що коли немає кохання, навіщо потрібне безсмертя? Такі думки мимоволі з’являються, коли розглядаєш дивних осіб, свого роду «фаюмські портрети» епохи новітнього часу.
«Хранитель старого міста» — хто знає, про що розповідає ця історія? Це вже не має значення. Історію уже розповіли мовою мистецтва, і тому є надія, що про неї дізнаються, і вона існуватиме доти, поки час не зітре фарбу. Мозаїчність, «нерівність» поверхні картин, їх складність — усе працює на підсвідоме сприйняття нового міфологічного образу. Схоже, що перед нами розкривають нову сторінку в історії міфотворчості.
На початку 90-х Л. Бернат працював як графік у сфері плаката та книжкової ілюстрації. З середини 90-х і до сьогоднішнього дня його амплуа — живопис.
