Якщо людське життя розглядати як мандрівку стежками серця, закутками душі, лабіринтами ідеалів, узбіччями сенсів, то найдовшою з доріг виявиться дорога до себе. Кожен сам нищить її покриття, залагоджує помилки досвідом, відгадує, підлаштовується, крокує маршрутом долі. Інколи треба зупинитися, присісти, перепочити, задуматися — і раптом пауза виявляється стрибком.
Сценограф, головний художник Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, заслужений діяч мистецтв України Андрій Александрович-Дочевський картиною, на якій зображено людину, виголену зустрічним вітром, в хламиді-вітрилі, на палубі світла, яка вдирається в темряву непізнаного, волаючи: «Де стілець?!!»
А зі стін Галереї «Триптих АРТ» портрети десяти стільців красномовним мовчанням відсилають мандрівника-глядача від одного стільця до іншого. Художник вербалізує їхні живописні монологи: «Аби заявити про себе у світі дорослих, дитина шукає підвищення. Це може бути перевернутий таз, табурет, а найчастіше — стілець. Звідти, згори можна показувати свою акторську сутність: читати вірші або співати. Таким чином, стілець є першим театральним простором, тобто сценою».
До цього додам, що на відкритті виставки сам Андрій був у білому полотняному костюмі, чорно-білих штиблетах і в гангстерській шляпі — це надто збігається з описом оратора, який у фіналі п’єси Е. Йонеско «Стільці» піднімається на один із стільців, як на естраду, і велично роздає автографи. Та автографами сценографа стають його картини, які можна впізнати за сценічними метафорами, що продовжують заявлений генієм абсурду ряд. У п’єсі «Амадей» труп розростається так, що заповнює всю сцену. У «Жертвах боргу» філіжанки з кавою нагромаджуються заввишки зі сцену; у п’єсі «Майбутнє — в яйцях» герой потопає в купі яєць, висиджуючи своїх нащадків; і нарешті в «Стільцях» саме стільці, а не люди, є героями п’єси. Вітаючи появу натовпу стільців, Старий радіє їм — представникам людства — охоронцям, єпископам, президентам, поліцейським, будівлям, ручкам, хромосомам, пролетаріям...»
У програмці вистави Е. Йонеско писав: «Саме відчуття ірреальності, пошуки основної реальності, забутої, невиразної, поза якою я не уявляю свого існування, я хотів передати своїми персонажами, які блукають у безладному просторі, не маючи, по суті, нічого крім страху, докорів сумління, відчуття невдач, порожнечі свого життя».
Сценограф проголошує право творити власний текст речами: «Одяг та речі, облишені на стільцях, зберігають дещо від власника. Пригадайте, як у дитинстві в темній кімнаті ми лякались забутих речей на стільцях, уявляючи примари. Поєднання речей зі стільцями породжує химери».
Диптих «Курортне №2» і «Курортне №1» промовляє понівеченими пластмасовими кріслами, які в незручних позах застигли на пляжі. Біля одного теніска, шорти, що зберігають об’єм тіла, яке кудись зникло. Біля другого уламки манекена з жіночим бюстом і антично відсіченими головою та руками. На портреті «Юля» — табурет із золотистою косою, під ним кирзові чоботи, над ним, ніби з блакитного мармуру, тілогрійка і вушанка.
Дуже схожі думки про механізм народження образу висловлював Д. Лідер, який шанував Андрія як свого учня: «Ми «дорослі сценографи» підсвідомо залишаємося дітьми, оскільки дитячі міражі нас не відпускають».
Сам Даниїл Данилович віртуозно володів курбасівським перетворенням. С. В. Данчеко, постановник вистави «Здавалося б, одне лиш слово» про Т. Шевченка, дозволив мені як режисерові чіплятися до сценографа Лідера з різними пропозиціями, баченнями і взагалі всім, що називається режисерською маячнею. Він усе вислухав терпляче й навіть схвально. Але жодним чином не виказав сценографічного рішення. Коли ж ми побачили на макеті в центрі сценічного кола величне вольтерівське крісло для Шевченка, зраділи, наскільки візуально промовистою стала ідея вистави «Кобзар — поет для епох!»
Творчість живописця індивідуальна; сценограф є невід’ємною частиною колективної творчості театру. Звичайно, в одинокості митець шукає шлях до себе. Інколи здається, чим він самотні ший, тим ближчий до інших. Александрович-Дочевський своєю виставкою заперечує відчуженість художника від соціальної організації: «Стілець, етимологічно «стіл», — це той самий «престол» чи «трон» і тому символізує закон та владу. Або владу закону. Влада завжди перебуває у діалозі з особистістю (або в монолозі). Тож, презентуючи проект «Стільці», я прагнув пластичними засобами, кольорово чи безколірно, предметно чи химерно студіювати сучасний стан взаємин у різних соціальних ситуаціях. Інколи — повну їх відсутність, нівеляцію, руйнацію або самоліквідацію».
Прихована сутність цих декларацій розкриває будову уяви філософа сцени, яка сьогодні привела до громадсько-зосереджених картин «Свобода слова», «Європейський вибір», «Юра» через по-справжньому глибокодумні сценографії до вистав «Король Лір» за В. Шекспіром та «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, «Наталка Полтавка» за І. Котляревським у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка, «Московіада» Ю. Андруховича та «Дядя Ваня» за А. Чеховим у Київському академічному Молодому театрі, «Ярмарковий гармидер» за Я. та І. Златопольськими у Київському академічному театрі юного глядача на Липках, «Вишневий сад» за А. Чеховим у Черкаському драматичному театрі ім. Т. Шевченка та багатьох інших.
Видається мені, що живописний доробок Андрія Александровича-Дочевського, представлений нині, є вузлом його творчого життя, який різні дороги поєднує в талановитий шлях до радості самовиявлення і самопізнання.
