Леонід КОНОНОВИЧ привселюдно спалив рукопис свого нового роману-епопеї «Тема для медитації». Для нього, який поряд з іншими українськими письменниками вчинив цей символічний акт біля стін Кабінету Міністрів, попіл був аж занадто гірким. Декілька років поспіль знали Кононовича виключно як майстра детективу, якого навіть охрестили «батьком» цього жанру в сучасній Україні. Після виходу в світ минулого року книжки «Повернення» вдумливі читачі сподівались нарешті прочитати і його серйозну прозу, — задум майбутнього роману був як своєрідна риска під історією України ХХ століття. Не сталось... Розмова наша, із зрозумілих причин, носила досить похмурий, але не вповні песимістичний характер.
— Пане Леоніде, вже давненько не видно ваших нових іронічних детективів. Що сталось: ви розчарувались у можливостях цього жанру чи відчули, що час детективу, кримінального бойовика, пригодницького роману минув разом з кінцем другого тисячоліття?
— Причина, мабуть, у тому, що в нашій літературі почав розвиватися специфічний тип детективного роману — так званий лохівський детектив. Героями тут виступають не сильні, яскраві особистості, а вбогі пересічні громадяни, котрі бояться порушити закон. Сюжети цих писань зазвичай висмоктані з пальця, та й загалом у них усе якесь ординарне — і почуття, і характери, й мова... Найбільше ж у них мене вражає віртуальність: автори пишуть не про те, що вони бачили у житті, а створюють цілковито умоглядні, вигадані ситуації, що за своїм ідіотизмом дорівнюють хіба що комп’ютерним іграм. Однак ці твори користуються попитом, от що дивно! Скоріш за все, вони просто виражають психологію середньостатистичного громадянина, котрий згоден буквально на все, аби лиш не було війни. За таких умов просто не можуть існувати інші жанри масової літератури, такі, наприклад, як бойовик... Адже відомо, що повноцінний детективний роман розвивається лише у вільних суспільствах, де кожен громадянин готовий захищати свої права, — і не лише через суд, але й за допомогою зброї, якщо рішення суду йому раптом не сподобається.
— Саме такі детективи вважаєте для себе зразковими?
— Найкращий детективний роман існує в Росії. Це агресивна, імперська нація, нація воїнів і загарбників, а тому її масова література просто є відображенням стану масової свідомості. Тим більше, що зараз в ній накопичилася негативна психічна енергія, існує надзвичайно потужний мілітарний дух, викуваний під час війни з чеченцями... Спостерігаючи за цією тенденцією, інколи я думаю: цікаво, а що ж робитиме наш середньостатистичний український громадянин, коли йому доведеться захищати свою землю від чужинної агресії? Адже конфлікт із островом Тузла — це тільки початок...
— Одним із найпопулярніших ваших романів стала «Феміністка», де, як на мене, фемінізм в українському «варіанті» зображений не те що іронічно, а нищівно-гротескно. Це — прийом чи ваше особисте ставлення до цього явища?
— Радше це пародіювання тієї ж таки масової свідомості. Я просто взяв загальноприйняті уявлення про феміністок і довів їх до абсурду. Навіть більш: це абсурд, помножений на абсурд, і ще раз помножений на абсурд. Мені здавалося, це буде смішно і повчально, але, на превеликий подив, це сприйняли як мою особисту позицію. На жаль, свідомість нашого читача відзначається прямолінійністю і принципово нездатна сприймати такі тексти. А щодо мого ставлення до феміністок, то це просто нещасні жінки, котрі намагаються через фемінізм компенсувати невдачі в особистому житті... Їм потрібен добрий психоаналітик, а не громадська діяльність.
— У минулому році побачила світ невеличка книжечка під промовистою назвою «Повернення». Ці тексти, означені як «екзистенційні», чекали друку близько 20 років. Чи будете ви продовжувати писати таку прозу?
— По правді сказати, я шкодую, що опублікував цю книжку. Вона вийшла дуже малим накладом і дуже невеликого формату, а тому в магазинах її не видно серед інших книжок. Ці твори справді лежали в шухляді 20 років — в них було так багато вкладено, що спочатку їх не друкували із питань новизни стилістики та мови, а потім настали часи, коли до читача пішла масова література. Таке, як писав я, дійсно, не принесе прибутку, шкода й друкувати... З іншого боку, як на мене, то в серйозній прозі головне чогось досягнути, взяти якусь висоту, а публікація — це вже побічний продукт. Я маю на увазі, що твір може мати й одного читача — автора. Звичайно, треба бути альтруїстом...
— На сайті видавництва «Кальварія» анонсується ваш роман «Тема для медитації», і в одному з інтерв’ю ви обмовились, що написали щось на кшталт «Тихого Дону». Це буде історична епопея?
— Мабуть, я не зовсім правильно висловився. Це роман про епоху — як, наприклад, «Смерть героя» Річарда Олдінґтона, «Чорний обеліск» Ремарка чи «Ходіння по муках» Алєксєя Толстого. На відміну від нашої доби, оцієї епохи незалежності, радянський період все-таки був цікавіший — там було місце і для героїзму, і для самопожертви, і, звичайно ж, любові... Загалом, упродовж останнього десятиріччя в мене таке враження, що наше суспільство зайшло у глухий кут. Подумайте самі, адже такого не було навіть за радянських часів: щоб жменька людей пог рабувала цілий народ — і видавала це за розвиток національної державності, за здійснення віковічних мрій українського народу! Раніше ми всі знали, що на нашій землі існує окупаційний режим, що комуністи — це вороги, що потрібно всіма способами підривати радянську владу... а нині? Який режим існує нині? Що це — автократія, олігархія, демократія? Відомо тільки одне: внаслідок цих політичних змін виграли одиниці, а програли — десятки мільйонів. Власне, про це — а також про багато інших речей — і йдеться у романі «Тема для медитації». Але мені видається некоректним говорити про твір, котрий ніде не друкувався. Хочу сказати, що перспективи його видання, на жаль, сьогодні буквально нульові. Звичайно, він анонсується «Кальварією», але навряд чи коли-небудь вийде окремою книгою. Тому радив би шукати його в Інтернеті, — найближчим часом я постараюся повісити його на один із сайтів.
— Кого вам цікаво читати в сучасній українській прозі та поезії?
— Як на мене, то літературний процес зараз перебуває у кризовому стані. Останнім яскравим явищем було так зване покоління 90-х, себто публікація творів Євгена Пашковського, Володимира Діброви, Миколи Рябчука, Олега Лишеги... хай вибачають мені ті, кого не можу тут згадати за браком місця. Нині ж література якось наче здрібніла, з’явилося багато недбалих, безформних текстів, — а найгірше те, що почала стиратися різниця поміж масовою й елітарною літературою. Погляньте, адже на конкурсі «Коронація слова» цілковито пересічні твори видаються за досягнення сучасної літератури! Крім того, навіть цікавим творам бракує енергії, пристрасності... Але де ж її й узяти, коли все суспільство спить, неначе ведмідь у барлозі? Єдиним сильним твором був, як на мене, роман Пашковського «Щоденний жезл», — тільки він і височить, мов скеля посеред нашого літературного болота.
— Ще в середині 90-х ви почали свій перекладацький шлях, потім була художня література, а зараз ви знову повертаєтесь до наукових перекладів?
— Власне, перекладати я почав ще за радянських часів, але опублікувати не вдалося нічого. За тої пори як література, так і перекладацька діяльність, була об’єктом бізнесу, тобто це було дуже високооплачуване заняття і чужих туди не допускали... Зараз та система, слаба богу, розвалилася, і є змога щось робити. Мабуть, тому я й покинув працювати в детективному жанрі — перекладати цікавіше, тому що в процесі цієї роботи вирішуєш дуже багато складних проблем... ну, і звичайно, тут доволі нової інформації.
— Чим став у вашому житті переклад однієї з найголовніших праць Бодріяра? Чи завжди цю вищу математику філософських спекуляцій можна було безболісно передати українською?
— Над працею Жана Бодріяра «Символічний обмін і смерть» я працював майже цілий рік. Сподіваюся, вона таки побачить світ, хоча коли — один господь знає... Цей твір можна вважати ще одним доказом того, як багато відібрала в нас радянська система, скількох надбань світової культури вона позбавила нас, — адже якби я прочитав цю працю, коли мені було двадцять років, то іншим був би увесь мій світогляд, вся особистість! А щодо перекладу, то, працюючи над цим твором, я переконався, що українською мовою можна передати все, в тому числі, найскладніші філософські поняття і найтоншу гру слів. Звичайно, якщо перекладати справжньою українською, а не оцим радянським варіантом української мови, котрий зараз повсюдно використовується.
— Живучи в селянській хаті, яка стоїть на кручі, де колись було поганське капище, набираючи свої тексти на комп’ютері й активно використовуючи інтернет, чи думаєте ви про якісь екзотичні подорожі — не в часі, а в просторі?
— Ні, не думаю. За радянської доби я трохи бував у різних краях і зробив для себе висновок, що світ побудований за одним принципом: скрізь ходять люди, бігають собаки і всім їм не дають жити які-небудь політичні діячі...
ДОВІДКА «Дня»
Леонід Кононович народився 1958 року на Київщині. 1975 р. вступив до філологічного факультету Київського університету. 1977-го був відрахований за «небажання вивчати історію КПРС». 1978-го був заарештований органами КГБ за розповсюдження правозахисної літератури. В листопаді того ж року отримав офіційне попередження від обласного управління КДБ по ст. 62 ч. 1 Карного кодексу (розповсюдження націоналістичної літератури). Від в’язниці врятувала лише армія.
З 1981 по 1985 навчався на філологічному факультеті Київського педінституту ім. Горького, звідки був відрахований «за негативний вплив на молодіжний колектив». З 1991 по 1996-й працював у приватній охоронній компанії «Сейкен ЛТД». З 1996 по 2001 рік займався підприємницькою діяльністю.
Член Асоціації українських письменників. Автор кримінальних романів «Я, зомбі», «Темна ніч над Сунжею», «Кінець світу призначено на завтра», «Мертва грамота», «Детектив для особливих доручень», «Кайдани для олігарха», «Круті пацани», «Феміністка».
Перекладом почав займатися на початку 80-х років.
СПИСОК ПЕРЕКЛАДІВ:
1. Андре Вюрмсер. Неждана зустріч.
2. Альбер Камю. Мистець у в’язниці. Андре Жид. («Фоліо», 1998)
3. Еміль Дюрrгайм. Самогубство (соціологічне дослідження). («Основи», 1998)
4. Жерар Мере. Принципи суверенітету («Кальварія», 2003)
5. Baudrillard, Jean. L’echange symbolique et la mort («Кальварія», готується до друку)
