Як здається, новий, 22-й фільм про Джеймса Бонда «Квант милосердя» є одним із найуспішніших — і водночас найбільш суперечливих — за всю історію серіалу.
Причина як комерційного успіху, так і суперечливості картини — режисер. Марк Фостер на сьогодні — один із найкращих британських і, ширше, світових постановників, знаний, в першу чергу, завдяки камерним, витонченим драмам, серед яких хочеться відзначити «Бал монстрів», «Чарівну країну», «Персонаж». Для критиків, більш-менш знайомих з його творчістю, вибір продюсерів бондіани став якщо й не сенсацією, то доволі великою несподіванкою: важко навіть уявити собі режисера, більш далекого від усіх тих багатобюджетних шпигунських видовищ. Тим цікавіше було: що він зможе внести у цю нескінченну сагу, кожна нова частина якої конструюється за непорушним зводом одних і тих самих правил, що не змінюються десятиліттями?
Про свої наміри Фостер оголосив ще перед початком зйомок, підкресливши в одному з інтерв’ю, що хоче зняти кіно про внутрішню подорож Бонда — будь-яка інша подорож буде нецікавою. І, знов-таки, це здивувало: які внутрішні подорожі можуть бути у цього практично коміксового персонажа?
Перше і найпомітніше, що зробив режисер — повністю прибрав пародійну складову, яка була надзвичайно відчутною у ранніх фільмах бондіани, і звів до мінімуму шпигунський колорит. Тут нема ані інструкції в Кью, де Бонда озброюють до зубів різноманітними технічними пристроями, нема і самих цих пристроїв, чи, як кажуть зараз, гаджетів, — у хід ідуть будь-які підручні побутові предмети, від канцелярських ножиць до пожежних сокир; нема вічно закоханої в суперагента кумедної секретарки Мені Пенні, нема отого «збитий, не змішаний», і навіть фраза «Бонд. Джеймс Бонд» тут відсутня. Цей Бонд не лягає в ліжко зі своєю партнеркою по пригодам Каміллою (її грає, як відомо, українка Ольга Куриленко), п’є якісь випадкові напої, тікає і від своїх, і від ворогів. А втім, нетипова для серіалу серйозність панувала вже у попередньому фільмі «Казино «Рояль», — де Бонд закохувався в чорнооку красуню Веспер і заради неї навіть ладний був кинути службу. Насправді, Бондівська картина з сумним фіналом — то не новина; у 1969 році вже була «На таємній службі Її Величності», де 007 вперше і востаннє в житті одружувався, і його дружину тут таки і вбивали, і саме тут виник мотив помсти, котрий 40 років по тому став найважливішим.
Справа не тільки в поворотах сюжета. Хоча, звичайно, наявні всі ознаки, необхідні для екшн-блокбастера. Вже перша ж сцена з перегонами і стріляниною на приморському шосе є захопливою в найкращих традиціях, так само як і численні бійки, перегони на землі, на воді, у повітрі, карколомний (іншого слова не добереш) стрибок з Каміллою на одному парашуті з палаючого літака, а фінальне бойовище з головними лиходіями у будівлі, що вибухає посеред пустелі, безумовно, увійде у класику бондіани. Але всім двобоям надано дійсної важкості, небезпечності, в них є біль, кров і бруд; Фостер показав, що в Бонда насправді брудна, тяжка і невдячна робота, зовсім не схожа на міжнародний курорт, як це бувало в попередніх серіях. Крейг і Куриленко весь час запилені, пом’яті, з саднами; переконливо груба матеріальна фактура панує у постановці бійок, від тих оскаженілих балок, шматків скла, уламків інколи хочеться ухилитися.
Видаливши весь зайвий антураж, режисер максимально зосередив увагу на еволюції образу — на обіцяній внутрішній подорожі. Усі герої максимально наближені до реальності: плоті, крові й пристрастей у них більше, ніж будь-коли раніше. Тут як ніколи принадилося обдарування Крейга, котре дозволяє йому виходити далеко за рамки амплуа незворушного мачо — адже у цього виконавця за плечима все ж таки британська акторська школа, одна з кращих у світі. Цей Бонд несе в собі надлам, або, як каже Камілла, свою тюрму всередині себе — і через це діє мов справжня машина помсти, але бореться він не тільки зі звірами у людській подобі, але й зі звіром у собі. Як завжди, справжньою насолодою є дивитися на Джуді Денч в ролі голови розвідки, М — ця воістину велика акторка кожного разу знаходить нові фарби для свого персонажа — і цього разу їй вдалося максимально олюднити М, наповнити її суперечностями, показати її не тільки як незворушного шефа, але і як звичайну жінку, що ходить в халаті й користується кремом перед сном. Головний злочинець Домінік Грін у виконанні цілковито ліричного французького актора Матьє Амалріка — ще один з сюрпризів фільму. Амалрік надає Грінові зовнішньої оманливої м’якості, за якою, гострим лезом, — цілковита, на межі патології, безжальність; насправді це один з найцікавіших ворогів Бонда. Що ж до нашої Ольги, то, за сюжетом, вона виступає таким собі альтер-его 007 — теж зі своєю помстою і зі своїми шрамами від минулого. Фостер, очевидно, добирав її в першу чергу як типаж, який мав спрацювати вже у розв’язці — найбільш переконливо в Куриленко вийшла ота лють, з якою тільки і можна мститися.
Загалом, війна і моменти рефлексії героїв — коли дія майже зупиняється — чергуються непередбачувано. Здається, що вступили в суперечку два фільми — бойовик проти психологічної драми, що остання шкодить першому, але у фіналі Фостер віртуозно поєднує все — далекі одна від одної лінії перетинаються, спричиняючи вибух, з яким контрастує тихий, меланхолічний і по-своєму умиротворений епілог. Зло все ж таки покаране, а Бонд одержує найважливішу перемогу в своєму житті — над собою.
Можливістю подивитися фільм на широкому екрані автор завдячує столичному кінотеатру «Київ».
