Твір належить перу великого пересмішника — Бернарда Шоу. Її герой — найстаріший чоловік, який прожив 969 років, згідно з біблейськими переказами повинен знову з’явитися на землю перед приходом Месії. Є ще версія про приналежність Мафусаїла до ранніх колін вампірів і більш приємна, яка стверджує, що він є розповсюджувачем вірусу природної тривалості життя. Поки дивишся виставу театральної компанії «Іmitating the dog» «Готель «Мафусаїл», привезену в подарунок київським театралам до 20-річчя роботи Британської Ради в Україні, звісно щось пригадуєш, якісь асоціації виникають із п’єсою «Кухонний ліфт» Г. Пінтера, або «Контракт» С. Мрожека і відомим творінням Шоу! У ньому немає легкодоступного сенсу, моментів однозначного розуміння, декларації або натяку на ідею взагалі. Якби ненав’язливе інформування в п’єсі і чітке зазначення в програмці вистави, що герой втратив пам’ять під час війни, поліфонія сенсів перетворила б спектакль у нерозв’язний ребус. І мав рацію сатирик: «Світ популярних романів — рай для дурнів».
Треба зазначити, що культурна політика Британської Ради в Україні спрямована на створення образу Великобританії як країни новаторства і відкритості майбутньому, уловлювання ноток невідомого з повагою до камертону традиції.
Нагадаю, на фестиваль «Київ травневий» у 2001 році ми запросили з графства Сюррей (Англія) — цікавий фольклорний танцювальний гурт «Дерев’яні черевички старого палацу». Природно, що і ансамбль, і ми сподівалися на підтримку цього проекту нинішніми ювілярами, але отримали рекомендацію звернути увагу на театральні колективи, що демонструють сучасне прогресивне мистецтво, а не те що працює на закріплення образу консервативної Англії.
На торішньому Единбурзькому театральному фестивалі я зосередився на прочитаннях Шекспіра англійськими трупами. Переважно це були дуже сміливі трактування. Вистава «Готель» Мафусаїл» в Единбурзі отримала високі оцінки глядачів і серед подібних можливо одна із найцікавіших для нашого театрального досвіду.
Ця робота цілком у стилі театру нано-епохи, який набирає сили. За ним поки не закріпилася міцна назва, я використовую «наноїзм». До нього можна зарахувати роботи «Перед обличчям Бога» Ромео Кастелучі, «Інцидент» Саші Вальц, «Замок Зіса. Танцюристи» Ганни Данте. Мікросюжет, відсутність інтриги, конфлікт простий і розмитий до багатозначності обрисів, як акварельний живопис на мокрому папері — нарешті, як точкове зварювання, поєднання мікро і макро в міцний підтекст на тлі зовнішньої звичності і простоти — складають суть цієї течії в сьогоднішніх сценічних пошуках. Часто використана класична єдність часу і місця збагачується несподіванкою ремінісценцій і маніпулюванням напрямком і швидкістю течії сценічного часу.
Український театр інтелектуально глибокий, духовно багатий, традиційний і новаторський, комерційний і альтруїстичний залишається непристойно відсталим в частині технічного оснащення.
Ніде не навчають художників по світлу. Все що стосується комп’ютерного забезпечення, відеопроекцій, спеціальних ефектів внаслідок фінансової недоступності, вважається поганим тоном, естрадними забаганками. Хороший звук тільки в національних київських театрах і то завдяки щедрим японцям. Взагалі відсутність фінансування нових постановок — це те прекрасне обмеження, в якому пізнається міць таланту художника. Тільки так недовго і до наскельного живопису повернутися.
Вистава «Готель «Мафусаїл» (показ пройшов на сцені Малого залу Палацу «Украина») вирішена і оснащена технічно на найвищому рівні. Сценограф Лора Гопкінс немов робить проріз в антрактовій завісі, на зразок щілинки для газет в поштовій скриньці. У дійових осіб не видно голів, як у ящику назв газет і журналів. Настільна лампа на регістраційному столику в рецепції готелю мигцем висвітлює обличчя головного героя — портьє, крупним планом руки, тулуби гостей. Разом із мешканцями він йде нескінченним коридором в номери. Цей хід технічно простий, але дуже ефектний. На екрані-заднику — відеопроекція, що імітує рух стін коридору з різними до нереальної швидкостями. Цей коридор готелю є тунелем пам’яті, в якому мчить, гальмує, остовпівши, у спогадах портьє. Весь текст п’єси подано фонограмою, як поєднання внутрішніх монологів персонажів у детективному розслідувально-пригадувальному тоні. Одна мешканка запрошує героя переспати. Він, сам не знаючи чому, погоджується. Післясмак сексу народжує дуже теплі синівські почуття. Інша дама вимагає сексу, а якийсь здоровий мужик в майці чи то викриває в гомосексуальності, чи то спокушає колишнього солдата. Вихідна подія — втрата пам’яті на фронті — поступово прояснює сенс видінь: уявна зустріч з коханою, розмова з самим собою потаємним. Реальність існування в спогадах, невагомість, відв’язування від болю буття безпам’ятством показує жах небуття в реальному житті. Життя, в якому немає відмінностей між «було», «зараз», «буде», життя в якому немає «вчора», «сьогодні», «завтра», постає трагедією, контузією безсмертя, рівної трагедії насильницької смерті на війні. «Смерть не є неодмінною умовою життя — говорив сатирик, — вона тільки засіб для того, щоб забезпечити безперервне відновлення без переселення». Що ж таке безсмертя? Метафора «людина без пам’яті — людина без голови» реалізована у виставі буквально. Щілинка сценічного простору скорочена безпам’ятством до розмірів, які не дозволяють бачити обличчя персонажів. А «Готель «Мафусаїл» — короткостроковий притулок безсмертя, момент існування, без точок відліку часу і місця, точка очищення розуму від облуди, відновлення себе справжнім.
Казав сатирик: «Серйозність — це потуги маленької людини на велич». Здається з зайвою серйозністю вийшла розповідь про виставу, яка легко сприймається, точніше сказати захоплено розгадується. Узгодженість праць режисера і сценариста Піта Брукса, композитора Дейла Бойнтона, майстра візуальних жанрів мистецтва Саймона Вейнрайт дарує радість захоплення талантом творців. Це, напевно, дуже молоді люди, які ще не бояться уявити собі життя людське, яке не століттям вимірюється, а тисячоліттями. Вибір же Британської Ради в Україні цієї вистави для святкування свого українського ювілею дозволяє сподіватися на ще довгі роки її плідної діяльності на благо англійської, української, світової культур.
