Час безжалісний і зрадливий. Нині важко повірити, що кришталевий голос співака назавжди влився до космічного оркестру. Назарія Яремчука (1951-1995) немає серед нас уже 26 довгих і водночас швидкоплинних літ. Неперевершений співець кохання, красень із синіх гір волею долі зв’язав прихід і відхід з життя в одну цифру — 30. Саме 30 листопада має радість народження великого співця українського народу, а 30 червня щорічно — сумуємо. Кумир і Гордість. Людина і Майстер. Легенда і Совість. Його ім’я стало музичним пісенним брендом України і відповідає рівневі національного героя. Його багатюща творча спадщина, його величезний авторитет як людини і як художника-митця працюють не лише на сьогодення, а й на майбутнє України. Він один із небагатьох, хто після фізичної смерті залишився живим.
Летять роки, змінюються ідеали. І співочі, і життєві. Рідко хто зміг і зможе заспівати так, як Назарій сам, а деякі пісні — з Василем Зінкевичем. А як писав Володя Івасюк, випередивши час! Та й золотого рівня «Смерічки» Левка Дутковського зразка 1967-1973-іх років сягнути вдавалося одиницям. В ювілейне 70-ліття співця по праву підносимо червону руту визнання, оточуємо його незабутнє ім’я водограєм любові, адже він залишив незрівнянний світ краси своїх пісень. У нашій вдячній пам’яті Назарій Яремчук назавжди залишиться гірським красенем в опришківському сардаку, підперезаний гуцульським чересом, з дивовижно чистим голосом.
У книжці «Незрівняний світ краси Назарія Яремчука», яке вийшло у Чернівецькому видавництві БУКРЕК Михайло Маслій розповів про маловідомі факти з біографії співака, а також поспілкувався з його друзями та колегами по естрадному цеху. «День» пропонує увазі читачів кілька фрагментів зі спогадів про Назарія Назаровича.
«У НАС БУЛА ВЗАЄМНА СИМПАТІЯ, МИ БУЛИ РІДНИМИ»
«У Назарія була магнетична янгольська усмішка! Її запам’ятала назавжди. Виділявся з першого спілкування особливою скромністю, рідкісною романтичністю. А коли почула, як заспівав Левкову пісню «Незрівнянний світ краси», то сама собі сказала: «Цей парубок з великим майбутнім». Назарію тоді ще не було й двадцяти.... — таким світлим спомином бачить Яремчука нині Софія РОТАРУ, співачка. — Ми могли випадково зустрітися з Назарієм у Чернівцях чи деінде. І завжди все було незабутньо. У нас була взаємна симпатія, ми були рідними. У мене завжди було таке почуття до нього, а в нього — до мене. Боже, який був час! Скільки Ти подарував талантів нашій дорогій буковинській землі. З нами не зрівняти більш нікого, у нас був клондайк самородків. Ми всі дружили і всі трималися купи, любилися...».
«ЦЕ ЦІЛА ЕПОХА»
«Цей хлопець був носієм якогось дивовижного образу, каже співачка Ніна МАТВІЄНКО. — З його лиця, його пісень світ пізнавав нас, нашу рідну Україну. Як він одягався і як те сценічне вбрання було йому припасоване! Був не дуже високого зросту, але й не маленьким. Але його ріст личив тим національним костюмам, без яких ні Назарія, ні «Смерічки», ні пісень того часу уявити не можна. Це ціла епоха. Ось ця накидка на один бік плеча додавала йому янгольської краси. Той, хто бодай раз бачив його в тій гармонії, відірватися не міг — притягував магнетично. У такі хвилини млієш від щастя, що є люди, які ту красу творили».
«СПІВАВ ТІЛЬКИ ПІД СВІЙ ГОЛОС»
«Він не визнавав співу під фонограми, — зазначає Іван ПОПОВИЧ, співак. — Навіть важкохворий собі не дозволяв такої вольності. Вважав подібне великим гріхом. Не раз підмічав, як він тихенько і уважно з-за лаштунків слухав мої виступи. А потім коментував почуте і побачене: «Але ти, мадяриско, взяв «верх», я би так не зміг!» Ніжно називав мене мадяриском, на що я ніколи не ображався, на нього не можна було ображатися... Ми були не тільки гуцулами по обидва боки Карпат, а й по обидва боки теситурних голосів. Він ніколи не брав пісні, яка йому теситурно не підходили: великі верхи чи недосяжні низи. Співав тільки під свій голос».
«ЩАСТЯ — СПІВАТИ ДЛЯ ГЕРОЇВ!»
«Смерічку» відрядили в 30-кілометрову зону, і Назарій з невимовним сумом в очах сказав одне слово: «Треба!..» Нам обіцяли після Чорнобиля хороші гастрольні поїздки за кордон. Але це нікого не тішило. — пригадує Ігор ЛЕСЬКО, музикант ВІА «Смерічка» 1979-1988 років. — Окрім запланованих концертів, Назарія послали у саме пекло, поблизу реактора мав він примусову вказівку комуністів піднести дух ліквідаторів. Хоча після повернення додому партійні видання приписували Яремчукові слова «Щастя — співати для героїв!», ми з роками, коли в Назарія з’явилася онкологія, почали розуміти і запитувати один в одного, чи це не Чорнобильський відголосок дав про себе знати?
За місяць «Смерічка» провела 20 концертів в Афганістані, а перед поверненням додому нам повідомили про заключний виступ у Кабулі. Він був чи не найважчим з усіх. На майданчику серед глядачів були пацієнти військового госпіталю. Яких немислимих калік там тільки не було, що війна робить з людьми?!.. Проте концертом не обійшлося, Назарія попросили зайти в палати і заспівати там для тих, хто не міг ходити, хто після операцій. Й досі перед очима той хлопчина з Івано-Франківщини. Він був увесь забинтований, виднілися лише очі і рот. «Я би хотів послухати «Гай, зелений гай», — прошепотів він. Як співав Назарій і як йому тоді акомпанував на гітарі Вітя Морозов, одному Богові відомо...»
Борис Гладкий (полковник війська, діяч культури): «Я виїжджав у Афганістан і з російськими «звйоздамі» — Володимиром Винокуром, Олександром Розенбаумом, Йосифом Кобзоном. Кожен з них вимагав для себе окремі кімнати для відпочинку, які у військових умовах не завжди вдавалося знаходити. Назарій того не хотів. Казав мені: «Я буду з усіма, як усі!» Спали ми у казармах.
І Назарій, і «Смерічка» в Афганістані мені дуже сподобалися. Дружні, совісні, добрі були всі. Він для них служив прикладом. Усі були патріотами України. Усі концерти, всі пісні повсюдно проходили на «ура». Чи то був «Гай, зелений гай», чи «Стожари», все і всюди зустрічали шквалом заслужених оплесків.
Інші колективи і виконавці, як були вдягнуті у польову камуфляжну форму, так і на сцену виходили. Пояснювали подібне бойовими діями. У Яремчука концертний костюм чи вишиванка — святе! Для нього що концертний зал палацу «Україна», що сцена з бомботари на сонці з 35 градусами спеки були рівнозначними. Скільки не просили, скільки не викликали на «біс», він стільки й співав. Стільки ж роздавав автографи — до останнього. Нікому не відмовляв у бажанні разом сфотографуватися. Завжди був усміхнений і щасливий. Жодного негативу, жодних зауважень щодо Назарія і «Смерічки» не було».
«БУВ ВІН НЕ ЛИШЕ ГРОМАДСЬКИМ ДІЯЧЕМ, А Й НАЦІОНАЛЬНИМ ПРОРОКОМ!»
«Лікарі знали, що залишаються лічені дні життя, а Назарій у це не вірив, — з сумом розказував композитор Ігор ПОКЛАД. — Почав мені розповідати про плани: «Зробімо разом твій авторський концерт, я хочу співати твої пісні, на сцені нас лише двоє — ти і я... Ти мені допишеш кілька пісень, і виходимо на сцену палацу «Україна». Потім об’їдемо всі великі міста, хочу з тобою побувати у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, повсюдно, де живуть і працюють українці. Ти не уявляєш, яке свято зробимо людям! Обіцяю, що все буде наживо, буде оркестр, балет, я всім займуся сам, сам усе зроблю...» Я у нього просидів до двох годин. Він був увесь в планах. Співати, співати і співати... Яка смерть?! Яке «все»... Він навіть про таке думати не хотів. І почав називати ті мої пісні, які вважав що зможе заспівати. Говорив безупинно тільки про наш спільний концерт. Я дивився на нього і промовити слова не міг, мені хотілося не плакати, а ридати. І кричати на весь світ. Просити Бога, щоб не забирав до себе Назарія...
Отакою була трагедія людини, яка жила творчістю. Кожна його жилка, кожен нерв працював на пісню. На українську пісню».
Віталій Білоножко: «10-15 червня (це за 15-20 днів до смерті!) Назарій пише те, від чого тоді мурашки бігали і досі бігають по тілу, від того, що не побоявся сказати відверту правду про те, що всі знали, але мовчали. А, нині, через 26 років кожен наголос, кожна буква звучить пророче, вбивчо і правдиво. Треба ж було дочекатися найстрашнішого — війни з Росією, щоб слова набули життєствердних значень. Навіть заголовок написав Назарій до своїх зболених висновків — «Доки?!» Судячи з його щоденника — був він не лише громадським діячем, а й національним пророком!
«Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все — від сала і чорнозему, від трудящих рук — до геніального інтелекту. Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки Москви наплодили чи не сотні газет в Україні і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України. Любі українці, народе України — це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити.
Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила? Будьмо уважні...»
«РУКА ЖОДНОГО МАЙСТРА НЕ СПРОМОГЛАСЯ ПОВТОРИТИ ЙОГО ВРОДУ»
!«23 і 24 (двічі) вересня 1995 року в палаці «Україна» відбулися вечори пам’яті Назарія Яремчука, — пригадує Людмила ПАЦУНОВА, режисерка-постановниця. — У них брали участь усі ті, кого він мені раніше написав. Замість одного було аж три аншлагові концерти. Єдине, що змінила, Назарій сам попросив мене тоді у Чернівцях: останнього виконавця. Він у фіналі раніше бачив свого колегу з ранньої творчості, проте відчув, наскільки займався лікуванням і робив все можливе і неможливе для нього Віталій Білоножко, тож прийняв таке рішення.
Назарій був надзвичайно відповідальним і дисциплінованим, завжди за два номери до свого виходу підходив до мене і давав знати про себе. Щоби не хвилювалася. Якась дивина була в тому, що за два номери до закінчення концертів пам’яті Назарія Яремчука у вересні 1995 року на сцену палацу «Україна» вийшов ... кіт. «Той самий, сіамський, що був на афіші...» — подумалося всім, хто там був. І справді, на рекламі того невимовного сумного реквієму була фотографія всесвітньо відомої фотохудожниці Тані Д’Авіньйон з її котиком Коко. Де взявся на головній сцені той кіт — і досі залишається загадкою, якась містика...
Та й не кожен знав, що Яремчук народився в рік Кота.
Назарій був надзвичайно вродливим. Нині він у бронзі зустрічає перехожих на фасаді свого будинку, де мешкав, на меморіальній дошці районного Будинку культури у Вижниці, де розпочинав свій творчий шлях, на надгробку чернівецького цвинтаря, де назавжди спочив. Парадоксально, але ніде не є подібним до себе. Рука жодного майстра не спромоглася повторити його вроду, його незабутню зовнішність...
«Збігли роки, а я все частіше прислухаюся до Назарчикового голосу, — зізнається поет Юрій РИБЧИНСЬКИЙ. — Без тебе не квітує квітень, Без тебе літо, мов зима...»
P.S. ... А пам’ять послужливо прокручує кадри світлого дитинства: портрет кумира Яремчука — випускника «консерваторії» імені Левка Дутковського, вирізаний із журналу «Україна» і вклеєний в дівчачий пісенник (Назарій молодий-молодий, гарний-гарний); сільський парубійко в штанах «кльош» із транзистором VEF через плече, звідки лунає щось до болю знайоме. «Червона рута» Володі Івасюка!
