У Національному театрі імені І. Франка відбулася прем’єра «Летючого Голландця», поставлена молодим режисером Олексієм Кітелем за п’єсою Павла Ар’є, у театрі «Золоті ворота» до Дня Соборності представили спільний творчий проект з Івано-Франківським театром «Слава героям» за знаковим текстом цього драматурга. Продюсувала виставу відома акторка Ірма Вітовська. Сам текст написаний 2012 року, а здається, ніби сьогодні. Розголосу п’єса набула у 2014-му під час проекту «Театр сучасного драматурга» у Львівському театрі ім. Леся Курбаса. «Слава героям» — це не агітка, а вистава про те, що потрібне примирення і діалог, про те, щоб треба чути один одного, і якщо не прийняти, то хоча б зрозуміти іншу точку зору.
За сюжетом, в одній палаті шпиталю для ветеранів опиняються колишній червоноармієць (цю роль грає Дмитро Рибалевський, актор Національного театру ім. І. Франка) та колишній вояка УПА (Олексій Гнатковський, актор Івано-Франківського театру). Це представники різних світів: один боровся за незалежність України, а інший воював проти нацизму. У п’єсі підіймається питання про те, що світ не лише чорно-білий; людська доброта чи злоба не визначається приналежністю до того чи іншого політичного табору; у кожному з нас намішано добра і зла, але, попри все, головне все ж таки людяність... До речі, 31 січня ще одну версію «Слави героям» показали у Львівському драмтеатрі Лесі Українки. Постановку здійснив Олексій Кравчук, а головні ролі зіграли Олег Стефан та Юрій Хвостенко.
Нагадаємо, Павло Ар’є, який останнім часом мешкає у Німеччині, приїхав на кілька днів до України, щоб побачити ці вистави. «День» поспілкувався з драматургом. Говорили про наболіле — Майдан, війну на сході, як це бачиться сусідами з-за кордону, а також про нові арт-проекти.
— Павле, сьогодні «українське питання» ще лишається «темою дня» у Німеччині?
— Ця тема уже вийшла з перших шпальт інформаційних повідомлень, але все ж вона присутня. Хоча б тому, що Європа зараз перебуває у стані економічного ембарго з Росією. Тож українські новини часто переходять у контент економічної та стратегічної політики...
— Ти розказував, що під час Майдану тебе розпитували, що в Україні відбувається — і це реально хвилювало людей...
— Колеги запитували: де є правда, хто збив малайзійський «Боїнг», чи у нас дійсно переслідують російськомовних людей? У мене навіть були сутички з моїми знайомими «лівих» поглядів, які в результаті масової пропаганди з боку німецьких «лівих» розповідали мені про «хунту» в Україні, що Майдан було проплачено американцями та інші нісенітниці, які поширювала кремлівська пропаганда світом... Але багатьох німців ситуація в Україні щиро хвилювала: це дуже близька війна для Європи, по-друге, існує страх перед Росією — з одного боку, німці ще пам’ятають наслідки Другої світової війни, з іншого ж — у Німеччині зараз побутує певний «культ» Росії. Тож до мене, як українця, було ставлення як до джерела об’єктивної інформації. Особливо у «криваві» часи Майдану люди дуже співчували, і мій телефон не вщухав...
— Чи можна сказали, що через події в Україні серед німців виник певний інтерес до нашої культури?
— На жаль, ні. У мене таке враження, що до української культури у Німеччині таке ставлення, наче її не існує. В уявленні багатьох німців ми є рудиментом «великої російської культури». Про презентацію себе у Європі кремлівський уряд дбає і зараз. Ми ж чекаємо, що нас мають всі любити і цікавитися... Прийшов час нам показувати, що ми можемо займати нішу у європейському контенті саме як сучасна культурна нація... Скажімо, у грудні у Києві відбувся «театральний шоу-кейс», на який зібралися представники 25 німецьких театрів. Зокрема, робота Стаса Жиркова «Сталкери» за моєю п’єсою зацікавила їх як матеріалом, що говорить про передчуття Майдану, про стан загнаної в кут людини, так і цікавою режисерською роботою. І театр із Магдебурга запросив саме Стаса для втілення на їхній сцені свого бачення цього матеріалу. Це маленький, але прорив.
— Ти пишеш уже не перший рік, але лише кілька останніх років нарешті почали активно ставити твої п’єси. Це пов’язуєш з політичними подіями у країні, коли тексти почали настільки резонувати з дійсністю?
— Напевно, своєрідна «пауза» була не тільки у мене, а у всієї сучасної української драматургії — значить, театр не потребував актуальних п’єс, жив своїм життям, займався лише проблемами «високого» мистецтва. Але час змінюється, нові прийдешні покоління не готові вірити та ходити у «заморожений» театр 1960—1970 років... Мені пощастило, що на мене звернули увагу і я зараз «на хвилі». Хочеться вірити, що ця тенденція збережеться, і в нас з’явиться нормальний театральний «ринок».
— Ти вже бачив більшість сценічних прочитань своїх п’єс — які враження? Чи були вистави, які відкрили для тебе щось нове у текстах, або такі, що ти не сприйняв?
— Так, щоб взагалі не сприйняв, напевно, ні. Звісно, є якийсь більший сентимент до вистави у Москві: наприклад, знаний режисер Роман Віктюк, як завжди, творить своє мистецтво, своєрідне прет-а-порте. Він бере мою п’єсу «На початку і наприкінці часів (Баба Пріся)» — і робить з неї... давньогрецьку трагедію, де ми знаємо, що все закінчиться погано, але час від часу з’являється якась надія... Звісно, що київська вистава «Сталкери» (спільний арт-проект «Молодого театру» і «Золотих воріт») — це вийшла якась неймовірна річ. Я дуже люблю також львівську постановку «Баби Прісі» з Олегом Стефаном у головній ролі. Мені важко якось порівнювати ці вистави, бо кожна з них цікава по-своєму, за них мені не соромно і це велике щастя, що вони завжди проходять з аншлагами.
— 80-річну Бабу Прісю у Києві грає харизматична, молода жінка Ірма Вітовська, а у Львові — майстер психологічного перевтілення Олег Стефан... Як тобі здається, це був лише режисерський пошук акторів, які могли б зіграти складну роль, чи все ж ти закладав у цей персонаж дещо нетипове для літніх героїнь?
— Коли я придумував цей образ, то він виходив у мене «тримірним», збірним — це баба-дід, баба, на якій світ тримається, мати-земля. В принципі, неважливо — чоловік чи жінка, якого віку, виконуватиме цю роль. Звісно, я прописував бабу, оскільки це жінка, яка народжує, але жіноче начало є також і у чоловікові, тією чи іншою мірою відкрите. У мене навіть була спокуса зазначити у дійових особах, що цю роль може грати чоловік, але потім вирішив не розпорошуватися і покластися на режисера. Інше питання — знайти таку «потужну» актрису, яка зможе зіграти Всесвіт. До того ж ця роль ще й страшенне фізичне навантаження: усю виставу ти тримаєш на собі — й Ірма Вітовська виходить за куліси наскрізь мокра, й Олег Стефан — немов в басейні викупався... А як Вітовська змінює свої рухи, голос, перетворюючи їх у баб’ячі; у виставі є епізод, коли тінь падає на стіну і ця молода жінка у нас на очах перетворюється на бабу — і в глядача навіть на секунду не закрадається сумнів — така енергія лупить у залу.
— Нещодавно побачила світ збірка твоїх п’єс «Баба Пріся та інші герої». У найновіших прем’єрних виставах за твоєю драмою теж йдеться про «Славу героям». Напевно, неспроста в основі твоїх п’єс стають здебільшого сильні люди. Як вважаєш, Україні зараз бракує таких справжніх героїв?
— Напевно, вони є: хто тоді виходив на Майдан, хто приймав справжні кулі, обороняючись іграшковими дерев’яними щитами, щоб витягнути своїх друзів з-під вогню... Це ж вони і є сучасні «Баби Прісі», це їм — слава, і таких людей багато! А бракує нам, напевно, всенародного духу, щоб нарешті почати на себе по-іншому дивитися, поважати себе, — елементарного почуття гідності. Дуже простий приклад: я багато подорожую і найдешевший спосіб перетинати українські кордони — автобусом. Ще донедавна наші прикордонники збирали по 5 євро з людини під погрозою обшуку багажу. Як це негідно — і з боку тих, хто дає ці гроші, також, бо це ж страшне приниження! Мені соромно було перекладати слова митників своїм сусідам по автобусу — французам... Ми ж не в Африці живемо, у цивілізованій країні... Слава Богу, після Революції Гідності прикордонники вже бояться вимагати кошти.
— Багато з твоїх колег кинулися писати п’єси про революцію, про АТО...
— І саме ці «актуальні», часто графоманські тексти перекладаються і презентуються за кордоном. Я не хочу нікого засуджувати, але не бажаю розважати європейців своєю бідою. Думаю, що зараз час документального театру: ну, не можна вигадувати історію про матір і солдата на війні, коли поруч є справжня мати й боєць АТО. Творче переосмислення цих подій, напевне, прийде до мене пізніше — хочеться про це написати, але можливості зробити це чесно я для себе наразі не бачу: я ще не зрозумів до кінця, що відбулося і що з нами буде далі.
