У Київському національному театрі російської драми ім. Лесі Українки трохи раніше офіційного відкриття сезону стартувала нова сцена. Ця сцена, а також існуюча раніше сцена «Під дахом», розраховані на камерні форми театрального мистецтва, на творчі експерименти, на більш близький контакт із глядачем, майже тет-а- тет. Така багатовекторність творчого напрямку колективу необхідна не лише творчим працівникам. Вона дає можливість ширше залучати різні категорії глядацької аудиторії.
Нещодавно на новій сцені відбулася прем’єра вистави «Солдатики» В. Жеребцова. Це режисерський дебют актора, художнього керівника Професійної студії молодих акторів і заступника генерального директора з творчих питань Російської драми Кирила Кашликова. Спочатку виставу було заявлено як показ самостійних робіт молодих студійців, але він пройшов настільки вдало, що його вирішили включити до репертуару театру. У виставі, окрім студійців, зайняті й більш досвідчені актори з трупи.
Автор п’єси Володимир Жеребцов досить добре знає армійське життя зсередини: він служив на Байконурі, де випускав «Армейский листок». П’єса раніше називалася «Підсобне господарство», а ще раніше — «Чморик», що в перекладі з армійського жаргону означає недотепа. Жеребцов не вважає себе професійним драматургом: «У драматургії я любитель. Від слова «любити». Володимир працює журналістом у м. Стерлітамак (Республіка Башкортостан РФ), пише на правоохоронні теми. Яскраво заявив про себе як драматург: його п’єси високопрофесійні та досить популярні. Варто згадати, що в московській «Табакерці» Олега Табакова початківець режисер Д. Петрунь поставив «Солдатиків», а в Театрі на Малій Бронній вийшла вистава «Запрошення в партер» у постановці Л. Дурова. Ще одна прем’єра — в «Табакерці» за п’єсою Жеребцова — «Потомок».
Кирила Кашликова привабила щирість автора «Содатиків» — не пригладжена, але й не утрирувана правда життя, по-справжньому правдиві глибинні характери. Незважаючи на те, що це режисерський дебют, Кирило не «самовиражається», коли п’єса — тільки привід. Це позитивний приклад і для молодих виконавців, які також чітко слідують автору. Дія «Солдатиків» відбувається на Байконурі у 80-х, в секретній Н-ській частині, причетній до запуску ракет, яка загубилася в степу. Вистава починається досить весело, і глядач сприймає це, як комедію. Та й первинна заявка: дитячий коник- гойдалка та декілька іграшкових офіцерів на сцені не провіщають нічого трагічного (дуже символічне вирішення постановки). Солдати, які прийняли присягу, власне, ще діти, спочатку весело й безтурботно марширують. Вони ще живуть романтичними уявленнями про службу в армії. Спочатку все сприймається, як гра в солдатики, а глядач сміється, але поступово атмосфера розпалюється. Комедійні ситуації перегукуються з драматичними, як часто буває в реальному житті. Сам драматург говорить на цю тему: «Що таке «смішно»? Зліва подивишся — начебто забавно, а справа — сльоза з’являється».
На прикладі армійського життя йде боротьба за людську душу, що набагато ширше. У виставі, начебто в мініатюрі, відображено проблеми суспільства: корупція, принцип «ти мені, я — тобі», зрада, конформізм і подібне. Серед степу несуть службу, щоправда, в менш романтичному підрозділі — в підсобному господарстві на господарчому дворі, доглядаючи за свинями, сержант Хрустяшин і новоприбулий у його розпорядження Новиков. Рядовий Андрій Новиков, який щойно прийняв присягу, (цю роль грає Андрій Пономаренко) — світлий, романтичний. Він вірить у Бога, тому не член ВЛКСМ (хоча за радянських часів це було обов’язковим для кожної молодої людини). Він худенький типовий інтелігент — студент із Гатчини (під Ленінградом), який грає на скрипці. На очах у глядачів відбувається ломка цієї тонкої благородної вдачі. Герой потрапляє в жорна армійської служби. За опір, неслухняність і вияв особистісного начала його переводять доглядати за свинями в підпорядкування сержанта Хрустяшина, якого також переведено сюди за провину — намагався захистити солдатиків, з яких знущався «дед». У п’єсі підсобне господарство та свинарник — територія вигнанців.
Якщо характер Новикова з самого початку заявлений, як цілісний, то в душі Хрустяшина (Віталій Іванченко) відбувається постійна боротьба добра і зла. Він простий сільський парубок. Вдача неоднозначна, глибинна і правдива, як кажуть, акторові є що грати. І потрібно сказати, Віталій Іванченко всіма фібрами власної душі відчув сутність цього персонажу.
Симпатію і співчуття глядачів викликає у виставі Анька (Ольга Когут) — жінка зі складною долею, яка від відчаю, щоб прогодувати дітей, повинна торгувати своїм тілом. Вся військова частина сприймає її як повію. Лише худенький інтелігентний хлопчик Новиков побачив у Аньці людину, порівнявши її з французькою королевою, пробудив у ній давно забуті почуття гідності та жіночої гордості (на знак протесту вона випліскує горілку в обличчя Хрустяшина, який «купив» її й кидає йому гроші назад).
Завскладом у будівельному батальйоні на прiзвисько Біс у виконанні Володимира Осадчого — викінчений негідник, і викликає він однозначну реакцію — огиду та презирство. Інший герой — хабарник і пристосуванець лейтенант Алтинов (Михайло Аугуст) — також фігура безнадійна щодо моралі.
Дуже переконливо грає роль сестри Новикова Каті акторка Маргарита Бахтіна. Саме з її появою вся ситуація навколо змінюється (в людському виборі Хрустяшин вовтузиться між темрявою та світлом).
У цій виставі є сценічна атмосфера, а принципи психологічного театру постановник органічно поєднує з елементами умовного театру. Новиков умовно грає на скрипці, і Анька дійсно чує музику, а Хрустяшин — не чує (все залежить від стану душі). У фіналі казармові облізлі табуретки перетворюються на надгробки забитих до смерті хлопців. Можливо, заявлені спочатку іграшкові солдатики й конячка не використовуються в повній мірі, несучи дещо ілюстративний характер... Проте сценографія Олени Дробної дуже лаконічна, функціональна й образна. Двоповерхові солдатські ліжка, табуретки й інші нужденні атрибути солдатського життя, а також дитячі іграшки — все працює на ідею вистави.
У постановці Владиславом Тетенбаумом вдало підібрано музику. Пластичне вирішення вистави належить Кирилу Кашликову. На картини виставу розбивають три солдати — актори студії (Олексій Поліщук, Максим Нікітін, Віталій Овчаров), які, рухаючись немов маріонетки, зображають сцени армійського життя або просто міняють декорації. Вони начебто є передвісниками подальших подій. Драматично вирішено фінал — Катя і Анька запалюють свічки на могилках померлих солдатiв. Таке вирішення викликає сльози у глядачів, які розуміють, що «Солдатики» — не дитяча гра...
