Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Не двоюрідні

Серед цьогорічних київських актуальних вистав чи не найпроникливіша — «Вічно живі»
17 листопада, 2015 - 16:38
«ВІЧНО ЖИВІ» НАГАДУЮТЬ ПРО ЖИВУЧІСТЬ НАШИХ КОРЕНІВ, ІЗ ЯКИХ І ДОСІ ВИРОСТАЄ ВСЕ ХОРОШЕ Й ПОГАНЕ, І НАВІТЬ ОТА НИНІШНЯ ВІЙНА, ЯКА НЕВІДОМО КОЛИ ПРИПИНИТЬСЯ... / ФОТО ОЛЕСІ ШАРИПІНОЇ

Цю постановку здійснив Віталій Малахов у  Театрі на Подолі. Останнім часом чи не все в театрі ми дивимось як «спектакль про війну» — навіть казку про Колобка абощо. І навпаки, яка-небудь буквально-документальна драма про АТО сприймається не без сумніву. Бо в театрі все-таки головне — правда смислу, а не правда факту. З огляду на це, В.Малахов обрав п’єсу «Вічно живі» безпомилково. Адже вона хоч і про «знайому війну», але про таку, на яку можна поглянути і зсередини, і збоку. Такий вибір дає режисерові простір для маневрування важливими смислами.

Отже, взято стару п’єсу Віктора Розова, якою колись відкрився єфремовський театр «Современник» і за якою зняли знаменитий радянський фільм «Летять журавлі». Час і місце дії — початок 1940-х, московська квартира хірурга Бороздіна, чий син Борис, молодий учений, пішов добровольцем на фронт за тиждень до свого весілля з Веронікою. Борис загинув, а Вероніка вийшла заміж за його двоюрідного брата Марка, музиканта. З простих обставин постають базові проблеми вірності, честі, обов’язку. Скажімо, чи мусить музикант іти на війну? Якби Д.Шостакович загинув у бою смертю героя — чи був би вартий той подвиг втрачених шедеврів?

Малахов залишив у виставі певні ознаки 1940-х (як-от грамофон), але дія відбувається в неназваному місті, й не уточнюється, хто з ким воює в цій війні. А репліки на кшталт «Ми дуже просунулись на сході» або «Ах, яка невчасна ця війна!» цілком можуть бути сказані й тепер — і то по обидва боки фронту. Через те вистава сприймається не лише як історія «колишньої війни», а й як щось про нас нинішніх. І не лише в Києві. В якусь мить ловиш себе на думці: якби от зараз, якимось дивом можна було показати цей спектакль в окупованому Донбасі, там би так само сприйняли це як сучасну історію про себе. Тобто, тут не примітивний поділ на своїх і чужих, а драматичний — на своїх і своїх. Коли йдеться про ще не закінчену війну, такої не одновимірної позиції майже неможливо дотримуватись, одначе, В.Малахову це блискуче вдалося.

Й ще суттєва деталь: у виставі Малахова Борис і Марк — не двоюрідні брати, а рідні, близнюки, й грає обох один актор (в одному складі — Василь Кухарський, в іншому — Максим Грубер). Режисер каже, що ідея «поріднити» братів спершу виникла у нього через суто технічні причини, він хотів просто «зекономити» артиста (один актор — два персонажі). Хоч як там є, але цей прийом вигідно ущільнює смисл драми: герой і антигерой часто вживається в одній людині, і саме війна не раз дає нам нагоду в цьому переконатися. А варіанти тут дуже різні. Якщо, скажімо, Марк у Грубера — лише демагог, що спекулює красивими фразами про музику, то Марк у Кухарського — можливо, якраз і є музикант, рівний Шостаковичу, і він має право спитати, чи війна варта шедевра.

Цікаво порівнювати два склади виконавців вистави. В одному випадку (там, де Борис-Марк — Василь Кухарський, Бороздін — Сергій Бойко, Ірина — Анна Тамбова) це компанія людей, від природи аристократичних. В іншому (де Борис-Марк — Максим Грубер, Бороздін — Андрій Пархоменко, Ірина — Валентина Сергеєва) це товариство більш плебейське. Не «краще-гірше», просто інше. Але в обох випадках — це переважно ті, хто за радянських часів звався народною інтелігенцією. В цьому контексті сам заголовок «Вічно живі» раптом, із усією ясністю нагадує про живучість наших радянських коренів, із яких і досі виростає і все хороше, і все, що навпаки, і всі наші непорозуміння «між своїми», і навіть ота нинішня війна, яка невідомо коли припиниться...

20 листопада глядачі зможуть побачити резонансну виставу «Вічно живі», а в головних ролях виступатимуть: Олена Свірська (Вероніка) і Василь Кухарський (Борис-Марк).

Віталій ЖЕЖЕРА, театрознавець
Газета: 
Рубрика: