На сайтах театрів першою серед новин, на жаль, є така: «Шановні глядачі. ОНОВЛЕНО інформацію про перенесення вистав у період із 14 березня до 24 квітня. КВИТКИ ДІЙСНІ». Не виняток — український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові, який через карантин на невизначений термін відклав, здається, геть усі роботи. А от і ні! Не всі! Певні події в театрі відбуваюся, і передусім це стосується «Венеційського купця» Вільяма Шекспіра. Назва цієї вистави у заньківчан — «Сатисфакція», ставить її запрошений режисер Станіслав Мойсеєв, і, за словами Андрія МАЦЯКА, генерального директора Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, роботи вже вийшли на фінішну пряму.
— Плануємо налагодити процес репетицій у режимі скайп-зв’язку, — говорить Андрій Олександрович. — Хоча, мабуть, виникатимуть і певні складнощі. Бо, по-перше, потрібно зібрати справді чималу кількість людей, оскільки вистава — багатофігурна, по-друге, не знаємо, чи всі учасники репетиційного процесу «технічно озброєні» достатньою мірою... Те саме — з Орестом Огородником та його постановкою «Каліка із острова Інішмаан» Мартіна Макдонаха. Хоча в цьому разі буде простіше, бо у виставі задіяно менше людей і ми спроможемося один чи два рази на тиждень робити репетиції в театрі з дотриманням усіх карантинних норм. Наразі доречно говорити про один склад — до десяти осіб. Уже пошили для всіх захисні маски з підручних матеріалів...
— А загалом який зараз розпорядок щодо роботи?
— Десять днів були в оплачуваній відпустці. Тепер, згідно з чинним законодавством, працюємо дистанційно. Але ж не провадимо господарської діяльності — не маємо вистав. Тому наші працівники отримуватимуть меншу зарплату. І нема на то ради, бо всі зараз потерпаємо від карантину та відсутності щоденної, для глядача, роботи.
— Пропоную поговорити про перспективу за межами карантину, коли все владнається. Що планується із постановок?
— Першими випускатимемо вистави щойно згаданих Мойсеєва та Огородника. Щодо найближчих робіт, то ставитиме наш актор і режисер Назар Павлик (закінчив КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, його напрямок — театральне мистецтво, спеціалізація — режисура драматичного театру, майстерня Вахтанга Чхаїдзе. — Т. К.). Разом зі сценографом Наталкою Тарасенко Назар робитиме виставу про пару закоханих добровольців — за книжкою «Життя P.S.» Валерії Бурлакової: війна в житті і смерті. Автор інсценівки — Ольга Анненко. Спектакль вийде на камерній сцені. У ньому — два виконавці. Дуже хочемо, щоби після тяжкої травми на сцену вийшов нарешті Олесь Федорченко (15 липня 2018 року Олесь потрапив у ДТП, зазнав дуже тяжких травм — акторові ампутували ногу. Переніс декілька важких операцій і мріє про те, щоби повернутися у професію. — Т. К.). Спробуємо в такий спосіб застимулювати Олеся, щоби він незабаром повернувся у рідне заньківчанське коло, швидше забув про свої болячки і став до роботи.
— А хто йому складе пару?
— Мар’яна Фехтель. Так само — студентка народної артистки Таїсії Литвиненко, яка займатиметься пластикою, Надя Лисак.
— Колись ми з вами говорили про те, що ставитиме у вас і Тетяна Аркушенко із Києва, котра рік тому ставила «CLUB самотніх сердець» за п’єсою Айвена Менчелла «Посиденьки над вічним спокоєм»...
— Так, пані Аркушенко ставитиме у нас наприкінці року. Щодо ближчого майбутнього, то співпрацюватимемо з молодим київським режисером Ігорем Білицем. Пропонуємо йому ставити на Камерній сцені сучасну авторку Віру Маковій — п’єсу «Буна» («бабуся» на буковинському діалекті). Матеріал — про взаємини старшого і молодшого поколінь. Уже підписано наказ щодо цієї постановки. І от-от розпочнуться онлайн-читки.
— А режисер Вадим Сікорський запропонував щось цікаве?
— «Конотопську відьму» за Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Напевно, вона відбудеться аж восени. Також на осінь планували «Тригрошеву оперу» Бертольда Брехта. Мав би постановку робити режисер київського «Дикого театру» Максим Голенко. Причому не на сцені театру, а в нашому Старому трамвайному депо — це дуже сучасна та модна у Львові територія, де відбувається багато мистецьких заходів (до прикладу — концерти потужного міжнародного фестивалю LvivMozArt. — Т. К.). Попередньо вже домовилися з власниками цих площ про мінімальну орендну плату, також — додаткові світло і звук. Але карантин змінив наші плани. Тому станом на нині активно задіюємо наш камерний простір. А Вадим Сікорський наразі взяв у роботу «Злодія» Василя Стефаника. Ще маємо в планах запросити до нас сценографа й режисера Рената Бікташева із Сімферополя для постановки «Материнське серце» — на знак дружби та великої приязні до наших побратимів із Криму. Не можу не згадати й про виставу з наразі умовною назвою «Українське танго». Богдан Весоловський, 1930-ті роки, Львів, музика, яку співає кохана Весоловського — Ірина. Потім цю пару розбиває Друга світова війна, і закохані опиняються в різних частинах Європи. Згодом Ірина стане відомою як Ірена Андерс — дружина польського генерала, естрадна співачка й кіноактриса. Сподіваємося, знову ж таки — умовно у жовтні, втілити цей наш творчий задум.
— А чия ідея цієї постановки?
— Галини Воловецької, головного режисера Львівської опери. Наразі тривають роботи над текстовою частиною матеріалу.
— Хочу звернутися до подій наприкінці минулого року, коли вирішувалося питання щодо цивільно-правової угоди з Федором Стригуном. Чи він зголосився до нових постановок у театрі?
— Ні, не зголосився. Мовчить. Наскільки мені відомо, пан Стригун має запрошення на постановку в Тернополі.
— Щодо питання з головним режисером... Воно ж у вас залишається відкритим?
— Так. Нещодавно у нас відбувся конкурс на заміщення вакантної посади керівника режуправи. Переміг у конкурсі Олег Пшин, який тривалий час працював з прекрасним директором Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру паном Марком Бровуном. Також Олег Пшин працював у Чернігові та Рівному. Він уже немолодий, але цікавий тим, що дуже добре знає режисерів різного калібру в Україні, і він — комунікабельна людина. Крім того, дуже добре знає акторську роботу, бо сам — актор. Сподіваємося, що він налагодить нам роботу з режисерами. А от коли у нас поволі налагодиться робота, коли випустимо після карантину бодай три вистави, то тоді говоритимемо про нового головного режисера. Так що поки не поспішатимемо. Час є. Не хочеться перетворювати Театр Заньковецької на андеграундний!
І ще один момент, про який хочу сказати. Я не впевнений, що було правильним рішення суміщати посади генерального директора і художнього керівника. Напевно, є такі особистості, які можуть поєднувати ці функції. Але точно знаю, що, приміром, Богдан Ступка і Сергій Данченко, скільки мали сил, відкараскувалися від адміністративних питань. Директор і художній керівник — це абсолютно різні способи мислення! Погодьтеся: коли найперше переймаєшся тим, що в театрі дірявий дах чи труби течуть, то вже якось стає не до Шекспіра, Віри Маковій чи, припустимо, Макдонаха... Вважаю, що наші законодавці добре не подумали, коли так вирішили. На мою думку, потрібно ліквідувати посаду художнього керівника взагалі й повернутися до тих часів, коли в театрі були директор і головний режисер.
