Кінця березня київські меломани чекають з особливим нетерпінням. Адже з періодичністю раз на два роки, в Колонній залі імені Лисенка виступають лауреати Міжнародного конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва, який проходить регулярно в Харкові, на батьківщині видатного піаніста.
Діти звичайно вражають столичну публіку блискучою технікою й по-дорослому зрілим відтворенням образного світу нетлінної класики. Володимир Всеволодович не лише головує в журі на конкурсі, який носить його ім'я. Під час короткого концертного туру лауреатів він особисто займається з переможцями. 30 березня маестро знову приїде до Києва. Але останнім часом передчуття радості від зустрічі з видатним піаністом поєднується з тривогою: а раптом і цього разу його приїзд до нашої столиці виявиться «під питанням»?
Історія взаємозв'язків Володимира Крайнєва з Києвом йде в глибину, щоправда не віків, а десятиріч. Вона виповнена радощами і гірким розчаруванням, як з боку маестро так і з боку його численних шанувальників. Після перемоги 1970 року на Міжнародному конкурсі ім. П. Чайковського Володимир Всеволодович часто і з задоволенням демонстрував своє мистецтво перед нашою публікою, яку високо цінує. Все було добре, але за часів перебудови кошти, що виділяються державою на культуру, скоротилися до мінімуму. І, коли 1992 року Національна філармонія України відкрила, з ініціативи художнього керівника Колонної зали ім. Лисенка Ольги Іванівни Фролової і за підтримки генерального директора філармонії Дмитра Івановича Остапенка, цикл абонементних концертів, виявилося, що грошей на гонорари суперзіркам немає. Тоді Крайнєв відіграв декілька концертів безкоштовно. Спеціально для нашої філармонії, яка 1 грудня 1996 року відкрилася після тривалого ремонту, Володимир Всеволодович відібрав у Гамбурзі три роялі марки «Стейнвей». (Цей почин сподобався адміністраціям різних концертних організацій і музичних конкурсів. Нині маестро подарував понад 30 інструментів для України, Росії та Гонконгу). 1997 року в Києві він організував міжнародний фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує». Побувати на ньому в ранзі гостя вважають за честь всесвітньо відомі виконавці, яких часом важко залучити дирекціям найпрестижніших у світі концертних організацій. Навесні 2003 року маестро очолив Міжнародний конкурс імені Лисенка, що проходив у столиці, і старався зробити все, щоб він відповідав європейським стандартам. Тобто, заслуги Крайнєва перед Києвом музичним — великі й незаперечні, а любов до нього наших меломанів — безмірна. А ось із українськими урядовцями у нього стосунки не складися. Три роки тому фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує» скасували через повну відсутність фінансування. Видатний піаніст змушений був особисто обдзвонювати всіх запрошених ним музикантів і вибачатися. Торішній фестиваль теж же був під загрозою зриву. Причому Крайнєву, який спеціально летів на його відкриття з Гонконгу, повідомили цю неприємну звістку на летовищі. Добре, що дізнавшись про грошові труднощі маестро, до нього прийшов на допомогу відомий музикант Ян Табачник.. У грудні 2003 р. Крайнєв розпочав концертний тур різними містами, присвячений його 60 річчю (народився 1 квітня1944 року). Київські ЗМІ повідомляли, що 23 лютого в приміщенні Національної опери України відбудеться концерт Володимира Крайнєва та оркестру Володимира Співакова, яким керуватиме відомий литовський диригент Саулюс Сондецкіс. Але знову щось не склалося, і концерт відмінили...
Хоча декілька разів Володимир Крайнєв зопалу заявляв, що ноги його в Києві не буде, але все ж таки кожного разу змінював гнів на милість. Напередодні фесту «Дневі» вдалося зв'язатися з маестро, довідавшись із перших вуст головні крайнєвскі новини.
— Володимире Всеволодовичу, останнім часом ваші приїзди до Києва пов'язано з негативними емоціями. Продовжуєте гніватися?
— Ні, — сказав Крайнєв. — Негативні емоції в мене пов'язано лише з Міністерством культури України. Це природно, коли ти зв'язуєшся з кондовим чиновництвом. До речі, в Росії та ж халепа. Наприклад, у Санкт- Петербурзі те ж саме відбувалося на Першому міжнародному конкурсі імені Прокоф'єва, де я очолював журі.
— Ви налякали своїх шанувальників, сказавши, що, відсвяткувавши шістдесятиріччя, підете з великої сцени й присвятите себе викладанню. Це не жарт?
— Не знаю. Що можна говорити, коли здоров'я немає і підпирають свої ж учні. Як із ними боротися?
— Звідки ж здоров'ю взятися, якщо ви палите одну цигарку за другою? Може час кидати?
— Ось, зараз все кину...
— Ви 12 років живете в Німеччині, працюєте в ганноверській Вищій школі театру та музики. Не боїтеся забути рідні для вас країни Україну та Росію, і поступово стати схожим на німця?
— Я як був Крайнєвим, так ним і залишуся. Не країна впливає на мене, а я на країну. Всі, хто хоче в мене вчитися, знаходять можливість показати на що здатні. Якщо бачу, що є потенціал, то беру до себе в клас. У педагогічній діяльності є позитивні емоції. Наприклад, щорічно мої вихованці, серед яких більшість дітей з України та Росії, стають лауреатами найпрестижніших у світі конкурсів. Значить усе, що роблю — не марно.
— В одному з інтерв'ю ви сказали, що мрієте про спокій, про тихе життя.
— У мене є мета: продовжити те, що розпочав. Я ж не Ленін. Це він — кремлівський мрійник. Мріяв-мріяв і все краще, що було, знищив. Я реаліст — ставлю мету і її домагаюся!
— Ви живете на два доми, в різних країнах. Ви в Ганновері, ваша дружина, Тетяна Тарасова, відомий тренер фігуристів, зараз працює в США... Все життя так і будете передзвонюватися кожного дня телефоном? Чи не хочеться пожити разом, щоб вона вам вареники готувала, борщ подавала?
— Вареники вона не вміє готувати, а борщ варить чудовий. Можливо, що колись настане такий час і ми перестанемо поспішати, будемо більше часу проводити разом. А зараз у кожного з нас своя робота. Мені лише п'ять років залишилося до пенсії. Треба потерпіти.
— А вам Німеччина платитиме пенсію?
— Звичайно. А для чого я там працюю?
— А на знак ваших високих заслуг перед німецькою культурою чи не дадуть вам німецького паспорта?
— А навіщо? У мене є постійна віза, яка до кінця моїх днів дає мені можливість їздити всіма країнами Шенгенської зони. У мене є американська «грін карт» (посвідка на проживання), а більше нічого мені й не треба.
— Чи серед зарубіжних музикантів, які приїжджають на фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує», є ваші близькі друзі?
— Я запрошую своїх колег, чудових професіоналів, яких дуже поважаю і в нас взаємна симпатія.
— А хто ваш найближчий друг?
— Мама.
— Вона як і раніше опікає і годує ваших ганноверських учнів?
— Тепер їй такі обіди не під силу. Адже їй уже 85 років. Тепер діти живуть не в мене в будинку, а окремо. Старші допомагають молодшим. Хлоп'ятам це, звичайно, більше подобається. Кому хочеться перебувати під невпинним наглядом свого педагога?
