Свій ювілей народна актриса України відзначить на сцені Національного театру ім. І. Франка, граючи головну роль у виставі «Самотня леді». Галина Яблонська — претендент до Книги рекордів Гіннесса, адже мало хто може похвалитися працею протягом 62 років на одному місці! І це сцена головного театру країни. Ще один момент унікальності: уперше актриса вийшла на театральні підмостки у... шість років (її батьки працювали у Вінницькому міському театрі російської драми), а перший гонорар — 50 карбованців — Галина Гілярівна заробила у вісім років, зігравши роль Топсі у виставі «Хатинка дядька Тома» Г. Бічер-Стоу. І не витратила їх на цукерки чи іграшки, як можна було б припустити, а віддала у Фонд допомоги іспанським дітям. До речі, ця громадянська позиція маленької дівчинка визначила все подальше свідоме життя Яблонської, яка вбачає в театральному мистецтві не так розважальну місію, як виховну.
Після численних життєвих поневірянь доля таки подарувала артистці щасливий квиток. Її випадково побачили у виставі «Наймичка» на гастролях у Кривому Розі представники тодішнього ЦК КПУ, і невдовзі Галину Яблонську запросили до трупи Київського театру ім. І. Франка. Молода талановита артистка, красуня, яка ідеально підходила під типаж справжньої української дівчини, опинилася в колективі митців, котрі були її кумирами, а театр став рідним домом. Із цим відчуттям Галина Яблонська живе всі ці роки, і, можливо, воно, а ще відчуття величезної любові до улюбленої справи, дають актрисі змогу й досі виходити на сцену, зберігати жіночу красу, бути в чудовій фізичній формі, повною сил і бажання й надалі виконувати свою духовну і громадянську місію національно свідомого митця.
У КОЛІ КОРИФЕЇВ
— Галино Гілярівно, за стільки років вашого служіння в Театрі ім. І. Франка панували різні «мистецькі епохи», та відчуття дому, великої родини для вас не втрачає своєї актуальності.
— Значення того, що опинилася в такому театрі, я усвідомила згодом, а коли тільки прийшла, то ледь дихала від хвилювання, ходила, як-то кажуть, не торкаючись землі. Боже мій, тут працюють Бучма, Ужвій, Гнат Юра, пізніше Кропивницький прийшов! Вони вже на той час були корифеями, овіяні славою, визнанням, і ось тут, поряд із ними, — я! Ставлення до молоді тоді було дуже теплим, усі були відкриті душею до молодих, я це зразу відчула. Не скупилися на похвали, пам’ятаю, як зіграла маленький епізод у «Бунті жінок», і Наталя Михайлівна Ужвій зазначила: от Яблонська навіть у такій маленькій ролі нас порадувала. А Амвросій Бучма взагалі був для мене взірцем високого поєднання людських і професійних якостей. Я вважаю, що як митець він виростав саме зі свого людського нутра. Хай як банально це лунає, він був доброю людиною, лагідною і уважною. Мені пощастило працювати з ним у виставі «Назар Стодоля», і це була справжня школа, людська й театральна. У Бучми був надзвичайно високий рівень мистецтва, основи якого йшли ще від Курбаса. При всій вимогливості в Амвросія Максиміліановича не було зверхності до людей, він був сердечним і привітним чоловіком.
Пригадую, коли я здобула звання народної артистки, хтось мені зауважив, це вже інший статус, не можна отак з усіма запанібрата, та я цього не розумію й не підтримую... Як взірець у цьому сенсі — Бучма: він міг дружити з білетером, із робітником сцени і від цього не ставав менш значущим, навпаки, його доброта була якоюсь плідною, люди навколо нього ставали кращими, цінували його ставлення, і це їх також облагороджувало. Гадаю, все, що є в мені гарного, позитивного не тільки в мистецькому плані, а й у людському, — від спілкування з нашими корифеями. Яким мудрим був Гнат Петрович Юра! Він умів поєднувати, здавалося, непоєднуване, залагоджувати обстановку в театрі, узгоджувати амбіції стількох особистостей, скільки ним було створено вистав, які залишилися легендами в театральній історії. І тоді в театрі було справжнє відчуття родини, звісно, трупа була набагато меншою, всі були на виду. Не скажу, що не було якоїсь заздрості, конкуренції, без цього в театрі не буває, але такі почуття було соромно виявляти, люди ховали в собі це. Не те що тепер, коли що нахабніше, то краще, зверхність і нахабство возвеличуються.
Наш час взагалі вирізняється відсутністю усілякого пієтету перед досвідом старших колег. Дивлюся на нинішню обстановку в театрі: як усе змінилося! Є проблема мови, колись у нашому театрі не можна було почути російську, усі говорили українською, хіба що Шумський і Добровольський у побуті спілкувалися російською. Сьогодні, на жаль, становище в цьому плані змінилося.
«ЗГАДАТИ Й ЗІГРАТИ»
— У театр приходять наступні покоління акторів, і ролей для вас стає менше. Такі думки засмучують?
— На це треба дивитися по-філософськи. Пам’ятаю, коли був період, що грала мало, зверталася до Сергія Данченка: ну чому ж у мене немає ролей? Він щиро дивувався, мовляв, і хочеться вам грати ті епізодики? Звичайно, прохідні епізоди грати не хотілося, але коли є змога щось значне сказати епізодом, то мені це цікаво, незалежно від обсягу ролі. А то були часи безгрошів’я, усі шукали спонсорів. Данченко пропонував: якщо хочете центральну роль, знаходьте гроші і грайте хоч Офелію!
— Що згадується із вистав останніх років?
— Довгий час грала у виставі «Украдене щастя», яку вже тепер, по смерті Богдана Ступки, знято з репертуару. Виконавиці ролі Анни мінялися з роками, а я з прем’єри до останньої телевізійної зйомки грала Настю. Любила виставу «Візит старої дами» з чудовою сценографією Данила Лідера, я грала дружину Іля, головного героя, теж довго йшла вистава. Шкода, що тепер немає її в афіші, такий актуальний матеріал для нашого часу: про зраду, гроші, які витісняють із людини усе людське! Успіх у глядачів традиційно має класичний «Шельменко-денщик». Люблю цю виставу.
— У п’єсі Ігоря Афанасьєва «Самотня леді» — вашій бенефісній роботі, з’явилася можливість згадати й зіграти уривки з ваших улюблених вистав, які були у творчому доробку, бо п’єса є своєрідним спогадом актриси у віці, яка повертається думкою до пережитого. Що вам захотілося вибрати для своєї Самотньої леді?
— Дякую автору, який дозволив зробити власний вибір. Завдяки цьому в мене з’явилася можливість підбити певний підсумок свого творчого життя, згадати й зіграти улюблені ролі. Звичайно, це була Галя з «Назара Стодолі», моя, як кажуть, коронна роль у театрі, потім зробила фрагмент із «Роксолани» Павла Загребельного (колись для ювілейного вечора письменника текстом змонтувала такий монолог героїні — розмову з яничаром; потім часто виконувала його на концертах і ось це використала). Далі — ще один фрагмент, який лягав на сюжет вистави, — монолог Аделі з «Для домашнього вогнища». І останній уривок, який теж логічно підтримав дію: коли до Старої леді стукає сусідка, «включається» монолог баби Параски з «Кайдашевої сім’ї». Його комедійність у мене втрачається, і останні слова лунають навіть трагічно. Закінчувати виставу хотіла віршем Шевченка «Чи не покинуть нам, небого, моя сусідонько убога, вірші нікчемні віршувать...», але на перегляді Богдан Ступка сказав, що це прекрасний вірш, проте його не варто накладати на ту дію прощання, яка відбувається у виставі. На складанні я була з температурою і хвилювалася, що не зможу зіграти прем’єру, та Богдан Сильвестрович зауважив, що для цієї ролі самопочуття не важливе, і наступного дня я грала, це мені допомогло одужати.
— Галино Гілярівно, поділіться рецептом гарного самопочуття, позитивного світосприйняття.
— Усім пораджу: не засмучуйтесь, коли якісь негаразди, у житті не буває нічого випадкового, усе продумано і прописано зверху, треба тільки вміти це прочитати й бути до цього готовим. Часто чуєш, коли виникає якась погана ситуація: у мене проблеми! Та не проблеми, а можливості перемінити все на краще! Із віком починаєш цінувати кожну мить, радіти красі, що нас оточує, адже яке все прекрасне: і цей сніг, і засніжені дерева, довершена природа, я з таким хвилюванням, радістю і щастям дивлюся на все! Дивовижно чудовий світ! Бажаю всім людям усвідомити своє значення в цьому світі, свої можливості в намаганні робити його ще кращим, гармонічнішим, досконалим! У всьому шукайте щось змістовне і добре.
