СЛОВНИК ДЛЯ ШИРОКОГО КОЛА ЧИТАЧІВ
Існують люди, я знаю, яким подобається читати телефонну
книгу — незважаючи на те, що в ній так багато дійових осіб. Іншим же більше
до вподоби читати словники. З дійовими особами там у нормі, хоча, щоправда,
інтрига слабка. Навіть у популярних нині словниках нецензурних висловлювань:
подолаєш одну-дві «літери» і розумієш — немає тут боротьби добра і зла.
Аж от і сталося! З’явився словник, який читаєш на одному подиху від першої
сторінки до останньої. Причому саме так і треба читати «Словарь современных
цитат» («Аграф», М., уклад. К.Душенко), оскільки можна втратити частину
його блискучої захопливої інтриги…
…А казачок-то засланный! Не спи, вставай, кудрявая.
Есть такая партия. Эта нога — у того, у кого надо нога. Всех не перевешаете.
И родина щедро поила меня. Эта штука посильнее, чем «Фауст» Гете. Ну и
рожа у тебя, Шарапов. Брюки превращаются, превращаются брюки*…
І думки ж занадто глибокими не назвеш — а відчуття таке,
ніби під ногами ворухнулася Атлантида. Ви гадаєте, що, проживши 10—20—30
років в епоху розвиненого соціалізму, знаєте про радянський народ усе?
Можете відкрити для себе щось нове. Ви народилися (виросли, стали свідомими)
за пострадянської епохи? Маєте шанс почути живий голос минулого. Назви
книг, кінофільмів, картин. Рядки з пісень і дитячих віршиків. Репліки героїв
мультфільмів і гасла юних піонерів. Обмовки недорікуватих політичних діячів
і чиюсь (без сумніву, авторську) творчість від імені народу: «Я Пастернака
не читав»… Цитата з чого — «Дівчина з веслом», з Шадра (що спорудив 1936
року першу «дівчину» в ЦПКіВ Горького)? Та ні, вона — цитата з усього радянського
життя, яке щокроку прикрашали ці прекрасні гіпсові калліпіги. «Я читаю
цю книгу, як роман, як дивовижний пам’ятник народної дотепності, як живописну
енциклопедію…» — так Паустовський читав словник Даля. Душенків цитатник
читати не менш цікаво.
Каюсь, грішна: під враженням від «Словника» я уявляла собі
його укладача людиною блискавичної дотепності, проникливої спостережливості,
безмежного артистизму (і писаним красенем). Реальний Костянтин Душенко
виявився, певно, скромнішим за вигаданий мною образ. Відповідь на будь-яке
моє виявлення захоплення він починав зі слів: «І зовсім ні». Часом тими
самими словами відповідь закінчував, і в середині не було нічого, крім
них. Відразу й рішуче Душенко відмовився від порівняння з Далем. «І зовсім
ні», — сказав він. Даль за своїми прислів’ями ходив у народ, що говорив
у часи колишні прекрасною, народною ж таки, мовою. А хто зараз, по-перше,
говорить гарною мовою? Нема до кого й піти сучасному Далеві (коли ще такий
знайдеться). Та й немає давно ніякої народної мови — є мова маскульту.
І тому-то він, Душенко, зібрав свою «енциклопедію» і не ходив нікуди, окрім
бібліотек. Чотири роки день за днем відсидів у читальному залі, вивчаючи
пресу. І якщо той чи інший зворот починав упізнавати (що, в середньому,
відповідало п’ятикратному повторенню), укладач його занотовував.
— «Нас извлекут из-под обломков» у газетах вичитали? —
засумнівалася я. — Адже це співають.
— І зовсім ні, — сказав Костянтин Васильович. — Тобто,
може хтось це й співає. Це мене не цікавить. Тобто цікавить остільки, оскільки,
зустрівши цей зворот п’ять, десять і двадцять разів на сторінках газет
я, звісно, вніс його до картотеки, а потім уже з’ясував, що це справді
рядок із пісні.
— Вам вдалося розгледіти специфічну радянську звичку іронізувати
над «святими» поняттями…
— І зовсім ні, — уперто сказав Душенко й легенько стукнув
«Словником» по столу, аби зупинити потік моїх фантазій. — Іронічне преосмислення
було у всі часи — і нічого тут немає специфічного! Візьміть хоча б «Мой
дядя самых честных правил» — будь-який сучасник упізнавав у ньому криловське
«Осел был самых честных правил»!..
Який Крилов, який осел! Я подивилася на Душенка співчутливо.
Такий великий, а не розуміє…
ПРИЇЖДЖАЙ ДО МЕНЕ НА БАМ…
Існує стандартна вправа для актора-початківця: сказати
з десятьма різними інтонаціями яку-небудь нейтральну сполуку слів — «хороший
собака», наприклад. Вправа цілком наднаціональна — артист у будь-якій країні
має вміти незначною грою голосу, усмішкою чи її відсутністю, несподіваним
акцентом чи паузою в несподіваному місці (і т. ін.) вивернути значення
фрази навиворіт... У Радянському Союзі артистичними здібностями такого
типу, здається, володів будь-хто — від малих дітей. Сергій Міхалков, дізнавшись,
що творців гімну Радянського Союзу охрестили «гімнюками», сказав без будь-якого
збентеження: «Гімнюки-то гімнюки, а все одно співатимете стоячи». На продовження
цього апокрифу можна було б відповісти від імені радянського народу: «Співатимемо
стоячи, а все одно гімнюки». І якими би урочистими не були «співи стоячи»,
правовірний громадянин совдепу, на хвильку відвернувшись, встигав підморгнути
й пробелькотіти: «Гімнюки!» — і наступної миті вже знову вливав свій голос
у радісний хор.
У словниках для відображення емоційного забарвлення слова
існують так звані емоційно-оцінювальні ремарки. У чотиритомному академічному
«Словаре русского языка» (1981 р.) таких ремарок рівно сім: бран., ирон.,
шутл., пренебр., презр., неодобр. і почтит. І ще одну ремарку
— высок. — виділено в окремий параграф і супроводжено коментарем:
«…ставити при словах, обмежених у своєму вживанні урочисто-піднесеною мовою…»
Що ж, як зазначав один дотепник: скільки не кажи правду, а рано чи пізно
піймаєшся. Офіційний словник, що, без сумніву, пройшов дистиляцію цензурою
на найвищому рівні, виказав усе-таки правду: цілий шар радянської лексики
не був для повсякденного вживання придатним. А точніше — сказані всує,
ці слова й вирази, намертво зрощені з офіціозом, неминуче набували небажаного
іронічного відтінку. Тому їх так вживати й не рекомендували. У 1981 р.
двом відомим згодом бардам було наказано з рядка «Я так цветы, стихи и
родину люблю» вилучити слово «родина» — несерйозному жанру це високе слово
не було дозволеним за рангом. (Легенда свідчить, що барди відмовилися,
а в записі із подивом почули, як власними голосами співають: «Я так цветы,
стихи и ДЕВУШКУ люблю»). Будь-яке просторічне вживання всіх цих высок.
і патет. умить забарвлював відтінок святотатства — чи, як кажуть фахівці,
слова набували негативної конотації. Стандартні конотації (пропоную читачеві
самому пригадати або здогадатися, які) були супровідними для виразів «супутник
агітатора», «послати на БАМ», «внесок у КПРС», «ленінськими місцями» тощо.
Ці приклади, як кажуть, нам люб’язно надала ще одна вельми
змістовна книга — «Толковый словарь языка Совдепии (ТСЯС)» («Олио-Пресс»,
СПб, уклад. В. Мокієнко, Т. Нікітіна). Читання, мабуть, менше захоплює,
ніж Душенків «Словарь…» — передусім тому, що ТСЯС сформовано за всіми правилами
наукового видання з відповідними рисами на зразок сумлінно наведених і
витлумачених сімейств слів: БАМ, бамовець, бамівка, бамовчата… (Ні, нема
мови, «бамовчата» заслуговують на окрему згадку, гріх сперечатися. Добре,
хоч «зажимщик» із «зажимщицею» не народили своїх потвор). Серйозний фахівець
здатен довести до абсурду будь-яку справу, але саме він, позбавлений публіцистичного
азарту й упередження, подекуди volens-nolens об’єктивно фіксує реалії.
У ТСЯС для передання точного змісту виразів радянської лексики добросовісним
авторам знадобилася шкала емоційно-стилістичних ремарок із 37 термінів!
Хоч і цього явно замало: межі смислових відтінків частенько розмиті, тож
доводиться застосовувати комбінації ремарок (часом потрійні).
Радянський народ не складався поголовно з дисидентів. Нічого
особливо бунтарського не було в тому, щоб сказати, дивлячись на пусті прилавки
в гастрономі: «И жизнь хороша, и жить хорошо». Бунт був подією винятковою,
та тихе ремствування — без слів, на одній інтонації — постійно стояло над
країною.
ТІЛЬКИ НІЖКИ СТИРЧАТЬ
ПРИМІТКА. Зазвичай редактор не читає того, що я
пишу, і тому не робить ніяких зауважень. Цього разу, однак, на полях з’явився
знак «?». Пояснюю: ідіоматичний вираз «ножки торчат» — або, в розгорненому
вигляді, «только ножки торчат у Икарушки» — внесли у радянську мову мітьки
(див. нижче); він означає крайній ступінь безвиході та безталанності (
співчутл.
).
Апофеозом інтонаційного способу спілкування можна вважати
манеру, винайдену мітьками. Якщо вже слово як елемент мови дискредитоване
офіційною ідеологією, без нього треба, коли можливо, обійтися. Словниковий
запас мітьків скромніший за мумбо-юмбівський. Зате яке багатство інтонації!
І нехай людина, яка виражає думку без слів — лише інтонацією — може здатися
дебілом, це навіть на краще. Від дебіла ж годі чогось вимагати...
«На обличчі мітька, — сказано в маніфесті, складеному одним
із засновників руху (і, як підкреслено, «мітьком класичного зразка») Дмитром
Шагіним, — чергуються два афектовано поданих вирази: ласкавість, яка межує
з ідіотизмом, і сентиментальний сум. Усі його рухи й інтонації хоч і дуже
ласкаві, але енергійні, тому мітьок завжди ніби напідпитку… Найбільш вживане
слово — ДЫК, яке може замінити практично всі слова і вирази. «Дык» з питальною
інтонацією замінює слова: хто, як, чому, за що та ін., але частіше є позначенням
докору: мовляв, як же так? Чи: чому так обійшлися з мітьком? «Дык» з окличною
інтонацією — частіше гордовита самовпевненість, погодження зі словами співрозмовника,
може висловлювати застереження. «Дык» із трикрапкою — вибачення, зізнання
у здійсненні помилки, підлості…» і т.ін., і т.п.
Буде помилкою сприймати цей портрет як карикатуру. Разом
з девізом «Мітьки нікого не хочуть перемогти» цей маніфест проголошував
досить прогресивний тип радянської людини (я б навіть сказала: інтелігента,
проте боюся образити мітьків словом, міцно зрощеним з ремаркою неодобр
.).
Мітьок змирився з необхідністю жити в запропонованих умовах (покора в цьому
випадку не є елементом християнської поведінки, а запереченням будь-яких
революцій і Революцій з їхніми вічними каральними мечами і невгамовними
буревісниками), змирився з Системою — але залишився їй непідвладним. Адже
людина, весь лексикон якої становить «дык» із трикрапкою», не може бути
ні інформатором, ні творцем ідеології, ні її глашатаєм. Її не можна примусити
обманювати, одностайно схвалювати чи засуджувати. Вона непідкупна, некерована
і взагалі недосяжна. Її не можна ні прославити, ні принизити — мітьок раз
і назавжди визначив своє місце «в дерьмище» (тільки ніжки стирчать). Зате
варто звернути увагу ось на що: він зробив свій вибір свідомо. Тоді, коли
Радянський Союз був населений колосальною кількістю «мітьків» спонтанних:
мешкали весь час «в дерьмище» — і не уявляли, що можна жити інакше, висловлювалися
за допомогою «дык» і завжди були, мов напідпитку.
ЩО НЕ НАПИСАНО ПЕРОМ
Не бракувало словників-цитатників і безпосередньо в радянські
часи. Щоправда — що здається цілком природним — вони аж ніяк не намагалися
відображати популярний лексикон чи, не дай Боже, усне мовлення. Вони швидше
мали на меті самі заповнити мову потрібними думками і словами. Ці цитатники
були незамінними при написанні рефератів і так званих «піонерських» статей:
поштовхом до розвитку власної думки завжди мала бути чиясь випробувана,
затверджена до застосування мудрість.
Що стосується мудрості народної — прислів’їв і приказок
(а народну мудрість совдеп завжди проголошував як мудрість найвищу), то
її повністю перевели на рейки письменства на замовлення. Ця творчість породжувала
свої маленькі шедеври, які колись іще, безперечно, будуть належно вивчені
й оцінені: «Советскому патриоту любой подвиг в охоту», «Передовиком стать
каждый может, кто науку в дело приложит», «Дело чести — выполнить план
на двести»… Старий вірний Жигульов — «Где труд, там и счастье» (1959 р.
вид.) — читати його веселіше за будь-який збірник анекдотів. «Любишь премироваться,
люби и план перевыполнять»!! …«Утюг боязно включать в сеть» (ілюстрація
до статті «Утюг» із ТСЯС). Теж народна мудрість. Яка з них нині менше відгонить
сюрреалізмом? Дійсно, тут закінчується Даль і починається Далі.
А втім, словники-цитатники — російські, радянські, зарубіжні
— завжди являли собою набір bon mot — більш чи менш вдалих, авторських
чи то анонімних, а проте детермінованих за змістом висловлювань.
І «Словарь современных цитат», і ТСЯС з усією можливою
для друкованого слова правдивістю зафіксували, що радянський джентльменський
набір красномовства значною мірою складався зі словосполучень, що не були
закінченими думками, а то й взагалі були відірвані від будь-якої думки.
Саме ця смислова невизначеність «цитат» давала простір
для інтонації. Часом інтонація не просто забарвлює вислів, надаючи йому
особливого змісту, а взагалі є єдиним компонентом — носієм змісту цитати.
Так, фразу «И это правильно» потрібно говорити з інтонацією Горбачова.
«Товарищ не понимает» — це інший артист, це Жванецкий. Або ще — «Наше чувство
долга». Уявіть, що ви намагаєтеся пояснити іноземцеві — або, скажімо, вашому
внукові (майбутньому), що це на перший погляд абсолютно безвиразне й казенне
поєднання слів є радянським афоризмом. По-перше, вам доведеться повністю
переказати серіал «ЗНАТОКИ». По- друге, заспівати відому пісню. По- третє,
кілька разів продублювати ці слова — до речі й не до речі — з характерною
паузою після першого слова: «Наше… (тут можна навіть трохи кашлянути) чувство
долга». З п’ятого чи десятого разу — залежно від міри ментальної здатності
сприймати — слухач вас зрозуміє.
Інтонація — антитеза демагогії. Інтонація — спосіб сказати
й не сказати. Там, де реальне дуже явно розбіжне з проголошеним, мова бідніє
на слова й думки, починається розквіт інтонації.
***
І от народу більше немає, і мову його, як то заведено,
тепер називають мертвою. Залишилися написані нею книги. Окремі розумаки
взагалі володіють нею досконало. Та ніхто ж не народжується з мовою в голові,
не вносить у неї свавільно нові слівця, не нехтує старими правилами… А
головне — інтонація вже не надає словам змісту, зрозумілого комусь без
пояснення. Проблема втрати інформації не тільки у віковічному її прихованні,
вилученні, перетворенні. І навіть не в тому, що на зміну одній ідеології
завжди приходить інша, і першочергове завдання кожної — вигідно для когось
перетлумачити інформацію, а геть не подати її об’єктивно. Факти, як кажуть,
річ уперта. Та й рукописи не горять... То ж як зберегти інтонацію?
…Є в шкільному курсі фізики дивовижний експеримент: на
аркуш паперу насипають жменю металевих ошурків, і вони під дією невідчутного
для наших грубих органів магнітного поля «малюють» на папері його візерунок.
Експеримент можна повторювати — і кинуті на аркуш ошурки щоразу постають
в однаковому порядку.
Радянські «цитати», механічно набрані з каламутного джерела
маскульту незворушно-сумлінною комп’ютерною програмою й «кинуті» в алфавітному
порядку на папір, спричинюють такий самий ефект. *Автор просить читача
вибачити за подання радянських висловів мовою оригіналу. Це зроблено через
побоювання побічних ефектів (на кшталт тих, що ними уславився український
дубляж фільму «Щит и меч»).
