Ні, ні, ви не подумайте, нічого такого. Детективної історії не чекайте. Просто ці гастролі в Лондоні дійсно приховували в собі деяку небезпеку для театру. А ось яку, постараємося розібратися.
Як відомо, Лондон — одне із найдорожчих міст світу, а тому життя у столиці Великої Британії — задоволення не з дешевих (займає 12-й рядок рейтингу найдорожчих для життя міст у світі, згідно з останнім дослідженням консалтингової компанії Mercer), обігнавши Нью-Йорк, Лос-Анджелес і Москву. Проте потік тих, хто прагне переїхати в місто на Темзі, не слабшає. Цю інформацію ви можете прочитати у будь-якому туристичному довіднику. Однак Лондон вже давно має і ще одне звання — театральна столиця Європи. І це справді так. Більше п’ятдесяти великих, досить відомих у Європі театрів і безліч невеликих експериментальних театрів і прокатних театральних майданчиків.
«АКТОРИ В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЦІ ПЕРЕВЕРШИЛИ ВСІ ОЧІКУВАННЯ»
Я не випадково зупинився на цих, здавалося б, сухих подробицях. Лондонцям і гостям міста є з чого вибирати, а значить — конкуренція у театрів досить висока. До цього варто додати немаленьку ціну за квиток і окремо згадати, що просити контрамарку тут непристойно, а якщо ти за старою звичкою захочеш це зробити, то тебе не зрозуміють. Запропонують у день вистави зайняти чергу в касу і спробувати придбати якийсь квиток з невикуплених (квитки тут дорогі: від 10 до 200 фунтів — тобто від 322,05 до 6440,93 грн, і зазвичай замовляють їх завчасно). Так на театральний хіт цього року шекспірівський «Гамлет» за участю зірки серіалу ВВС про Шерлока Холмса Камбербетча, режисер вистави Ліндсі Тернер, квитки резервувалися за рік до прем’єри. Крім того, принцип роботи театрів досить різноманітний. Тут є вистави, що йдуть щодня вже декілька років, є театри, що працюють на конкретний театральний проект, а є театри, які існують у звичному для нас репертуарному форматі. Отже, приїхавши до Лондона з чотирма виставами класичного репертуару в межах програми «Культура України сьогодні», Київський театр російської драми імені Лесі Українки опинився у становищі новачка, який вирішив увійти на чужу, давно обжиту театральну територію.
До речі, Лондонські газети так і написали: «Київський національний театр російської драми імені Лесі Українки відкриває свій перший сезон у Лондоні». Погодьтеся, приємно про себе прочитати такі слова. Приємно, але й відповідально. Чи купить лондонський глядач квитки на невідомий йому театр? Та й хто прийде на вистави — англійці чи наші колишні співвітчизники? Інформація від улаштовувачів гастролей дещо заспокоїла — на перші покази «Нахлібника» квитки були розпродані. На інші вистави вільних місць залишилося небагато. Перші побоювання — чи прийде глядач, завдяки продюсерам проекту минули. Тепер своїми виставами треба було підтвердити очікування глядачів.
Той, хто стикався з виїздом драматичного театру за кордон, розуміє, що одна з найважливіших проблем — це мовний бар’єр. Ось вам і друга небезпека, яку приховують такого роду покази вистав. Аби зняти цю перешкоду, за замовленням театру було створено оригінальні переклади текстів для всіх чотирьох вистав. Так уперше зі сцени англійською зазвучав дивовижно сучасний текст «Камінного господаря» Лесі Українки (постановка М. Рєзниковича) з його якнайтоншими обертонами і філософічністю. Вже потім англійці, які прийшли на виставу, говорили, що завдяки акторському виконанню, режисерським знахідкам і перекладу отримали можливість відчути філософічність тексту Лесі Українки, його напружене звучання в повному об’ємі. «Ким породжений Дон Жуан — Тірсо де Моліною, Мольєром чи Пушкіним? — переймається питанням театральний оглядач британського видання The arts desk Девід Найс, і сам же відповідає: — Ніким із вище перерахованих. Ви не відповісте на це запитання, якщо хоча б у першому наближенні не знайомі з українкою культурою і нічого не чули про Лесю Українку...». Далі критик ділиться з читачами своїм відкриттям: в Україні є модерна драматургія і така ось поетеса європейського рівня. До речі, слід зазначити, що ідея показу в різних країнах Європи «Камінного господаря» Лесі Українки й «Украденого щастя» Івана Франка з геніальним Богданом Ступкою впродовж 20 років неодноразово озвучувалася Михайлом Рєзниковичем. Але всі правителі України були до цієї ідеї глухі! А мрія режисера частково здійснилася в Лондоні завдяки проекту «Культура України сьогодні». Журналіст відзначає і головну особливість української версії легенди про Дон Жуана: у Лесі Українки (вперше в світовій літературі!) на перший план виходить Донна Анна — «справжня феміністка», жінка, яка прагне влади й пристрасті. Волею драматурга і режисера Дон Жуан виявляється фігурою слабшою. У своїй рецензії критик виділяє «потужну гру невротичної Донни Анни у виконанні Наталії Долі», «харизматичного Дон Жуана, зіграного Євгеном Авдєєнком», відзначає образ Долорес, втілений Ольгою Кульчицькою і характеризує Володимира Ращука, який зіграв Командора, як «дуже сильного молодого артиста». І хоча в підзаголовку до статті сказано, що «актори в українській класиці перевершили всі очікування», символічний ряд вистави здався авторові «переобтяженим». Девід порівнює українську постановку з виставами Вахтанговського театру («Онєгін» Рімаса Тумінаса) і Театру імені Моссовєта («Дядя Ваня» Андрія Кончаловського), які недавно гастролювали в Лондоні: «Вистава «Дон Жуан» — щось середнє між абсолютно незрозумілим маньєризмом вахтанговців і абсолютним реалізмом постановки Кончаловського... Символізм, яким оточені актори, не завжди зрозумілий, але принаймні він чітко організований і не захаращує сцену. У всьому цьому, напевно, є сенс, але я не завжди його прочитував». В цілому рецензент закликає британців підтримати українських акторів і признається, що після побаченого до нього прийшла думка відвідати Київ.
Слід зізнатися, що коли театр тільки збирався до Лондона, то був попереджений, що англійська критика відрізняється саме тим, що виставляє виставам оцінки у вигляді зірок — від однієї до п’яти. І не особливо утруднює себе аналізом вистав. І це була ще одна небезпека — жорстка критична оцінка без детального аналізу деколи звучить як вирок. Такий вердикт критики публікується наступного ранку після побаченої вистави. І щоб ви, дорогий читачу, розуміли суворість оцінок, приведу тільки один приклад. Вистава «Гамлет» із незвичайно популярним у Великій Британії актором Камбербетчем був оцінений критикою двома і трьома зірками. Хоча гра самого актора була оцінена п’ятьма зірками. Домінік Кавендіш із газети Telegraph погодився з таким визначенням — «п’ятизірковий Гамлет у тризірковій постановці». Начитавшись усього цього ми, правду кажучи, вже й не чекали приходу критиків і їхніх оцінок. Для лондонської критики театр із України був абсолютною таємницею за сімома печатками. І яке ж було здивування, коли після першого ж показу тургенєвського «Нахлібника» (режисер М. Рєзникович) наступного ранку продюсери показу вистав принесли несподівану звістку — «Нахлібник» отримав чотири зірки!
Видання The Public Revievs зазначає, що виставу за тургенєвською п’єсою українці привезли надзвичайно доречно, адже днями місцевий National Theatre зіграв прем’єру за його ж п’єсою «Місяць у селі». Описуючи сцену приниження головного героя «Нахлібника» — Кузовкіна (Віктор Алдошин) багатими поміщиками, критик підкреслює: «...Епізод цей сприймається настільки реально — стає важко дивитися, як гумор поступово переходить у приниження... У центрі цієї постановки — почуття і взаємини між персонажами... Дорогою додому мимоволі замислюєшся про деякі класичні філософські мотиви, про життя і неминучість смерті і розлуки з близькими, і, що, мабуть, ще ближче до теми цієї п’єси, про життя як про важкий шлях безконечного неприйняття. Незабутня постановка».
Цей же оглядач поставив виставі «Дрібниці життя» за Чеховим три з половиною зірки, а знамените видання The Guardian зазначає: «Враховуючи те, що про Україну ми чуємо винятково похмурі новини, фестиваль української культури в лондонському St James theatre став приємною несподіванкою». Автор статті — Мішель Білінгтон пише про те, що побачена ним вистава «Дрібниці життя» (режисер — Кирило Кашліков) «поставлена легко й ефектно» і стверджує, що, хоча вистава й заснована на ранніх оповіданнях автора, у ній просліджується мудрість обожнюваного всіма пізнього, зрілого Чехова. Особливо вдалими критик вважає новели «Гаманець» (зіграна Максимом Нікітіним, Євгеном Авдєєнком і Віталієм Овчаровим) і «Комік» (Олена Червоненко і Кирило Ніколаєв) і зазначає, що був радий побачити роботи Михайла Рєзниковича і «представників слов’янської акторської школи, які так упевнено стоять на ногах». А ось що написала критик Віра Лібер, British Theatre Guide «Довгий язик» — історія про те, як чарівна молода жінка (уявіть собі жінку, схожу на прекрасну Шарліз Терон, Анна Гринчак прекрасно грає свою роль) обмовляється своєму старому чоловікові (Віктор Алдошин грає старого, але не такого вже безглуздого чоловіка) про свої романтичні пригоди в Криму з симпатичним молодим гідом».
«ЛЕДВЕ ВТОМИВШИСЬ ВІД ШЕКСПІРА, АНГЛІЙЦІ ПОЧИНАЮТЬ СТАВИТИ ЧЕХОВА»
Дуже тепло критика сприйняла «Глузливе моє щастя» — виставу за листами Чехова, що не дивує: Антона Павловича тут люблять як «свого» письменника. Британські театрали жартують: «Ледве втомившись від Шекспіра, англійці починають ставити Чехова». Віддаючи данину прекрасним акторським роботам Лариси Кадочникової, Миколи Рушковського, Наталії Долі і В’ячеслава Єзепова, оглядач British Theatre Guide у своєму відгуку так підсумовує: «Чехова люблять вихідці і з Росії, і з України. Як же можна його не любити? Просто закрийте очі і ви почуєте голоси, що линуть із минулих століть». Обом постановкам за Чеховим журналіст London Theatre поставив чотири зірки, висловивши сподівання, що кияни приїдуть знову, «аби це задоволення відчуло якомога більше людей». Ось і ще одну небезпеку було подолано — лондонська критика високо оцінила роботи українських акторів. А одна з англійок у приватній розмові з автором цієї статті досить переконливо обґрунтувала своє твердження, що вистава за листами Чехова явно постмодерністська.
ВІД «ЗЕМЛІ» ДО «ТІНЕЙ...»
У межах українського проекту в Лондоні відбулася творча зустріч із Ларисою Кадочниковою і показ фільму «Тіні забутих предків». Зустріч і показ були приурочені до 90-річчя з дня народження Сергія Параджанова і 50-річчя прем’єри фільму. Чесно кажучи, більш зворушливе видовище, ніж ця зустріч і розмова після фільму уявити складно. Зала була переповнена. Тут було багато англійців, але й представники української діаспори були присутні в залі. З таким же інтересом був сприйнятий показ до 85-річчя створення фільму Олександра Довженко «Земля». По закінченню показів було немало запитань, серед яких повторювалось одне: де взяти диски з цими фільмами?
Усі, з ким зустрічалися ми цими днями, говорили про те, як важливо створювати прецеденти для такого спілкування. Як важливо, що саме сьогодні наша країна, яка переживає найтрагічніші дні своєї історії, долає різні труднощі в своєму становленні, може заявити про себе як про велику культурну країну, де є можливість для розвитку культур різних національностей, де є така театральна культура.
