Що ж ми скажемо самим собі, вступаючи в третє тисячоліття?
І що візьмемо з собою, крім боргів? Державна влада — повний банкрот. Афоризм
Президента «Економічних зрушень не бачить лише сліпий» свідчить, що глаукома
чи катаракта вразила не тільки український народ, а й увесь світ, крім,
звичайно, наближених і оспівувачів. А для інших — День незалежності — свято
зі сльозами на очах. «Так що ж ми за народ такий?» — запитував колись талановитий
прозаїк і нинішній нікудишній політик. Уже й етнопсихологів розвелося до
біса — а відповіді немає. Чому країна, маючи «в негативі» стільки поразок
— від Калки до Крут через Берестечко й Батурин, нічому не навчилася? Шведський
історик П. Енглунд писав, що не було б Полтави — не було б Швеції нинішньої.
Пройшло імперське мислення і «завдяки розгрому об'єдналися інтереси, зникли
протиріччя і внутрішні конфлікти». Перемоги — то самозаспокоєння і консерватизм,
а невдача — «перегляд поглядів і пошук розвитку». В нас же не було імперського
мислення — захищали себе і своє. А от уроки історії не те що не засвоїли,
а щоразу забували про них — про це зайво говорити.
На обкладинці нового історичного роману Ліни Костенко «Берестечко»
(Київ, «Український письменник», 1999) ми бачимо гетьманську булаву, яка
валяється в траві. Й від того, чия рука підніме її, залежить наша доля.
Згадується шабля Хмельницького, вкрадена 1992 року в Переяславі. Тодішній
президент Л. Кравчук взяв під особистий контроль її пошук, та згубив свою
булаву.
Знали ми про цю книжку вже давно, друкувались уривки, та
вийшла вона вже в незалежній Україні, коли необхідність її опублікувати
постала перед авторкою, бо сама держава «стоїть перед загрозою остаточної
поразки». І звернемося до самого твору, адже всі автори, хто писав про
Хмельниччину, не обійшли цей бій. Це була п'ята баталія національно-визвольної
війни. Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Зборов — і Берестечко. Згадаємо П.
Загребельного (роман «Я, Богдан») «Україна лягла під Берестечком. А коли
встала, то була не та молода і свавільна, а постаріла на тисячу літ». Написаний
як монолог Богдана Хмельницького, роман Л. Костенко, власне, саму битву
має як відправну точку, своєрідний центр, звідки силові поля охоплюють
минуле й майбутнє. Терзаючись і самокатуючись у фортеці містечка Паволочі,
Хмельницький дошукується відповіді на питання: «Усе ж було за нас. Чому
ж програли ми?» І справді, ледь не місяць військо маневрувало, а поляки,
оголосивши посполите рушення, ішли в Україну трьома шляхами. Розбити їх
можна було ще до об'єднання, та місяць тупцювання війська (близько 100
тис. козаків) дорого обійшовся. А коли підійшли татари (майже 40 тис.),
поляків із найманцями і слугами було вже 210 тисяч. І на початку бою хан
зрадив, відступив, Хмельницький кинувся за ним і був фактично арештований
на десять днів, коли й тривав цей бій. Загативши річку Пляшеву, куди поляки
притиснули козаків. Вночі Богун вивів більшість війська, та почалася паніка
й поляки розгромили тих, хто залишився. «Триста, як скло», що боронилися
на острові Журавлиха, козак на човні, котрий косою вражав ворогів — то
зблиски відчайдушності перед лицем смерті. А що ж гетьман?
Місяць перед боєм він не міг знайти себе. Старший син Тиміш
повісив за зраду мачуху, молоду дружину Богдана.
Та не тільки зрада — причина поразки. Твір унікально стереоскопічний,
він охоплює, здається, всі больові точки нашої історії. Не створив гетьман
державу, хоч:
Гетьман аналізує об'єктивні й суб'єктивні причини поразки.
Та голосом Богдана проривається душевний розпач людини, котра бачить через
віки, до дня сьогоднішнього:
І відчуваючи, що по його смерті почнеться розбрат, почнеться
боротьба за владу («Всі хочуть булави. Всі борються за власть»), він прогнозує
часи, що тягнуться і до сьогодні:
Магія тексту така, що хочеться цитувати ці карбовані рядки
ще і ще. Діапазон — від холодної аналітики аж до самосуду і яскравих публіцистичних
спалахів, миттєвих словесних осяянь. Через душу Хмельницького — до душі
народу. Вглиб, у корінь, у магму ментальності, в таїну архетипів. Постає
зрима картина сьогодення:
...І з'явився Богданові дух полковника Небаби, котрий і
напророчить гетьману його майбутнє — про місто Переяслав, де він осоромить
своє гетьманство, а Богун зламає шаблю і піде з ради, забравши тих, хто
не хоче присягати, і про царський гніт, і про те, що через двісті літ прийде
«гетьман слова» і назве Богдана п'яним... А про подальшу долю України мовив
Небаба: «Я ще раз хочу вмерти».
Пізніше збере Хмельницький військо, ще трусне Польщею (битва
під Батогом), та ніби «в пащу Дракона» (Вал. Шевчук) штовхала його якась
фатальна сила. Про це в романі: «І прийде час, безвихідний наш час». Можливо,
як писали деякі історики, якби передав булаву Богуну, і доля України була
б інакша? Бо про свого полковника сам гетьман завжди був високої думки:
«Той вміє так розколихати духа, //що Україна загуде, як дзвін». І ще: О,
той не стане політикувати і під мечем не всидить, як Дамокл. Той буде сам
мечі собі кувати. Не стачить сталі — викує з думок.
Жорсткі паралелі нашого сьогодення з тим часом. Роман Ліни
Костенко — діагноз нашому суспільству теперішньому. Ще будуть написані
розлогі статті про цей твір, можливо, і дисертації захищатимуть. Ми ж наведемо
останню цитату: час той — і Україна на межі тисячоліть: Чужі та прийшлі,
вже тут укорінені, та ще й своїх причаєне кубло так вирипали двері України
— аж холодом з Європи потягло. От що в нас є — могили та й могили.
У визначальний час долі нашої держави з'явилась ця книга.
Не вчились ми ні на чужих, ні на своїх помилках, ходимо в історії по колу...
Та воно ж не чарівне, треба ж колись розірвати! Досить дивувати світ гіперінфляцією
та корупцією, придушенням четвертої влади і ростом п'ятої. Коли вже закінчиться
наше «велике мискоборство» між гілками влади?
Дихнула з роману давнина — а болі ті ж самі. Твір — як
величний дзвін. І так хотілося б, щоб він був для пробудження. Бо той,
що по нас, ми вже не почуємо...
