Українське село конало в обіймах «колективізації», інтелігенція
забивалась у шпарини або ж завзято заходжувалась писати доноси на всіх
ближніх і дальніх із розпачливою надією — вижити. У пресі громили «попутників»,
«куркулів», «шкідників» і, звичайно ж, «буржуазних націоналістів»; поетові
друзі один за одним зникали в бездонних підвалах НКВС, обладнаних у колишньому
Інституті шляхетних панночок.
1 грудня в Ленінграді застрелили Кірова, а наступного дня
з’явився указ про надзвичайні заходи з боротьби проти терористів та контрреволюціонерів.
У ніч із 4 на 5 грудня невтомні опричники Фелікса Едмундовича (того самого,
пам’ятника якому червонопрапорна російська дума наміряється знову відновити
в Москві) заарештували поета Євгена Плужника разом із десятками інших «письменників-терористів»,
«віршувальників-шпигунів» і «філологів-диверсантів». На допитах поет не
опирався — визнав усі безглузді звинувачення. Гуманна комуністична Феміда
великодушно замінила йому вищу міру покарання десятьма роками соловецької
каторги. Для «доходяги» на останній стадії туберкульозу це вже не мало
ніякого значення. А втім, завдяки цій «гуманності», він іще протягнув цілий
рік, перш ніж покласти свої кістки в підмурівок світлого майбуття, з якого
ми й досі не можемо вигребтися.
Кожен великий поет, як правило, передчуває смерть. Плужник,
який пережив усі жахіття громадянської війни, вчителюючи на Полтавщині,
і який подібно до матері й усіх своїх братів і сестер мав невиліковні сухоти
відчував життя особливо загострено і так само загострено відчував смерть,
трактуючи її з незворушністю потойбічного протоколіста («І все частіш пустиня
снігова мені ввижається», — писав він на початку 30-х), зі стоїчністю літнього
мудреця, за якою лише уважний читач догледить щемку, пронизливу емоційність
молодої, залюбленої в життя людини (адже незадовго до смерті в концтаборі
Євгенові Плужнику виповнилося лише 37 років).
Увесь його творчий період, по суті, зводиться до десяти
років активної літературної праці, якщо не враховувати ранніх, невідомих
нам віршів, писаних у гімназії російською мовою. Свої перші україномовні
тексти Плужник друкує в періодиці в 1923 — 1924 роках, а в 1926 — 1927-х
видає дві збірки — «Дні» й «Рання осінь», які остаточно утверджують за
ним репутацію першорядного поета, попри постійні (дедалі гостріші) нагінки
в партійній пресі, котрій не подобався ані його «песимізм», ані «аполітичність»,
ані, звичайно, глибока людяність, затаврована згодом лайливим терміном
«абстрактний гуманізм».
Суспільний клімат не сприяв розквітові таланту, проте Плужник
працює саме як професійний літератор: пише роман «Недуга» (1928 р., друге
видання 1929 р.), створює кілька п’єс (жодна не побачила кону), багато
перекладає — із Чехова, Гоголя, Горького, Шолохова (саме за коректою другої
книжки «Тихого Дону» його й заарештували; роман Шолохова відтак з’явився
по-українськи без імені перекладача); врешті — разом із Валер’яном Підмогильним
— укладає «Російсько-український словник ділової мови», що витримав кілька
перевидань. (Після арешту Плужник через іронію долі опинився в одній камері
з М. Дарморосом, співавтором «Словника технічної термінології», теж, вочевидь,
неабияким «терористом і контрреволюціонером»).
Третя збірка поезій Євгена Плужника «Рівновага» (1933 р.)
так і не побачила світу в радянському видавництві, куди була подана, проте
рукопис її зберігся і врешті з’явився друком в Авсбургу (1948 р.) та разом
із двома іншими збірками в Мюнхені (1979 р.). Сьогодні важко повірити,
що всі ці меланхолійні вірші, сповнені понурих передчуттів і філософської
відреченості, не просто писалися на початку 30-х років, а й цілком офіційно
подавались до друку («І буде знову: два меридіани, дві паралелі — квадратовий
рай»; «Душе моя! Ти знов стоїш на грані... А далі — мандрів марево бліде...»).
До перевидання вибраних віршів Плужника в Україні (після часткової реабілітації
«несправедливо репресованого» автора) справа дійшла 1966 року, а тільки
1988-го побачив нарешті світ весь його поетичний спадок
у серії «Бібліотека поета» із блискучою передмовою Леоніда Череватенка.
1992 року зусиллями того ж таки Череватенка вдалось перевидати Плужників
роман «Недуга» і три його вцілілі п’єси. Схоже, що Плужник із його «абстрактним
гуманізмом» і глибоко трагедійним, метафізичним світоглядом так само мало
надається до «розбудови держави», як і до «будівництва соціалізму»: і досі
в академічних працях, шкільних підручниках панівне місце посідають усім
нам до болю знайомі класики соцреалізму.
«Я — сумне явище, — казав у романі Підмогильного «Місто»
поет Вигорський (списаний, кажуть, прозаїком зі свого друга, поета Плужника).
— На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані,
звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу,
якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору».
№250 28.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
