«Головна роль» Буковського, прем’єра якої відбулася на київському фестивалі DocuDays — простий проект. Режисер знімає фільм про свою матір, актрису Ніну Антонову, яка прославилася в телефільмі «Варчина земля» (1969, режисер Анатолій Буковський, чоловік Антонової, батько Сергія). Локації: квартира, кладовище, де потрібно привести в порядок могилу чоловіка, знімальний майданчик або тон-студія чергового серіалу.
Але спочатку треба зрозуміти, що відбувається. Пропоновані обставини такі: «Уяви собі, що ти граєш актрису, яка знімається в ігровому фільмі». Ім’я вибирають Віра. Таке ж, як у нереалізованому сценарії батька. Сценарій називається «Головна роль».
Тут же й складності: «Давай простіше, без театру», «Мамо, не треба МХАТу!» — «МХАТу немає, є Щукінське». Буковський збирає картину прямо на ходу, адже дія розвивається відразу по двох лініях — актриса/режисер і мати/син; сюжетобудування в такій ситуації — завдання з найскладніших.
Спогади, звісно, служать матеріалом історії: про батька, про розпорядок дня, про методи виховання, про минулі зйомки, про страх самотності. У сьогоденні — рівномірний прибій побутових турбот: підбір суконь для публічного виступу, копання у фотографіях, у старих блокнотах, у родоводі, пошуки батьківських орденів (після легкої паніки тайник виявляється в туалеті, тут же з архіву повстає іронічний привид Буковського-старшого за друкарською машинкою з реплікою «І показав» — все-таки його сценарій), а також нескінченні акторські відпрацювання — вітальної промові на ювілейному вечорі в Будинку кіна, реплік у тон— студії та епізоду в серіалі.
До речі, ніде, жодного разу — власне результату цих репетицій. Буковський підкреслює роль-життя, зводячи до мінімуму ролі, як роботу, чому Ніна-Віра залишається персонажем у пошуках автора з проклятими питаннями і задумливими виправданнями, але й режисурі сина вона опирається несвідомо і постійно. Син тим часом намагається з’ясувати своє, давнє, розв’язати дитячі образи, але ця п’єса якось не клеїться, через що діалоги злітають до майже чеховського рівня абсурду або розпачу:
— Часник. 50 копійок.
— Моль. Убив.
або:
— Терпіти. У цьому весь сенс.
Прямі відсилання до минулого матері — чорно-білі фото її юності, фрагмент із «Варчиної землі» — Сергій Буковський заглушає шумом дощу, який, будучи цілковитою банальністю в будь-якому іншому місці, тут сумірний загальної інтонації, тихому, втопленому в дрібних клопотах, але безперервному драматизму.
Ніна-Віра-Варка нарешті їде в Будинок кіно, щоб перед залом показати себе — акторку до кінчиків все ще красивого волосся, до модуляцій хриплуватого голосу. Але головна роль — ось вона, створюється на наших очах за допомогою підступно не вимкненої камери і триває, триває. Балаканина між справою, запалені з інстинктивної елегантністю сигарети, підклеювання етикеток від випитого в радянські часи на дверцятах туалетної схованки, розмови з чоловіком на цвинтарі та дитяче передражнювання з іграшковим хом’яком в квартирі — одним словом, досвід. Партія, грати яку неможливо і необхідно, яка перевершує видимий сюжет, яка почалася і скінчиться за межами титрів.
Фільм Буковського унікальний цієї делікатною оптикою позачасся, в якій сімейне стає видовищем, а приватні хроніки — заворожуюче ємним висловом. Результат — висока поезія повсякденності на екрані, яка й веде до потрясіння — під сурдинку, під інфантильну музику з «Сльози капали», але від того не менш істинного. Дійсно просто. Нестерпно просто.
