Безумовно пан Микола Княжицький (стаття «Культурний дефолт України») знає кухню української «індустрії культури» зблизька. Він знаходить її «больові точки»: відсутність національної продукції, національного ринку через відеопіратство (китайці трощили піратські відеокасети і програми танками), незахищеністю українського інформаційного простору «вищістю культурної традиції Росії...», непомірними податками на українську культурну продукцію й недорозвиненістю нашого Інтернету.
Проте автор допускається кардинальної помилки вважаючи, що «українські глядачі люблять, як і глядачі всього світу, серіали і детективи». Ця теза визначає політику показу українського «національного», (який лише з натяжкою можна назвати таким) — розважати будь- якою ціною. Українським засобам масової інформації потрібно виробити стратегію, а не хаотичну тактику використання ефірного часу й замість прокрутки низькопробних серіалів і брехливих детективів знайомити глядача з українською та світовою класикою в класичній і сучасній інтерпретаціях. Телеканали і радіоканали Європи і Америки використовують класику і сучасну драму, поезію, прозу у величезному обсязі й, як свідчать дослідники, повертають глядачів до класичних текстів, котрі дають простір уяві, співпереживанню, чого позбавлені телесеріали. Навіть всесвітня мережа Інтернет, котра інформує, розважає, дає можливість розвиватися «віртуальним» суперприбутковим бізнесам, імітує реальність навіть з «подихом вітру шалено їдучого авто» (як це зроблено в найновішій приставці японської компанії «Соні» — усього за 360 доларів), дозволяє навіть голосувати на американських «primaries», але позбавлена, як стверджують психологи, сутності інтелігентності, що в перекладі з латини «я розумію».
Інтернет — дитя Каліфорнійського університету 1969 року народження, батько — проф. Ленард Клайнрок, мати — електроніка, настільки заворожив людство, що 150 мільйонів (з шести мільярдів) чоловіків і жінок користуються його мережами. Наступила ера глобалізації в торгівлі, обміну інформацією, починаючи з суперскладних наукових публікацій й закінчуючи порнографією; свої сторінки в Інтернеті мають політичні діячі, суперзірки, бізнесмени й навіть скромний вчитель з-під Ізміра Чара; з’явились інтернет-наркомани, що просиджують за електронною скринькою по 16-18 годин, народились гакери, котрі ради забави чи користі вламуються в найзахищеніші системи Пентагону, банків; економіка навіть найрозвиненіших країн втрачає мільярди доларів завдяки Інтернету через уникнення від сплати податків, відмивання брудних грошей і т. д.
Інтернет-радіо (1999 рік побачив появу 60 тисяч таких радіостанцій) забавляє, «крутить» музику 24 години на добу; інтернет-романи публікуються, читаються і навіть відбираються для публікації. Це технічне чудо зруйнувало кордони, дозволило мільйонам зрозуміти, що ми всі живемо у «всесвітньому селі», але кожна країна, кожен народ повинен мати свій голос, свою культуру, свою книгу, свою музику, свій культурний «генетичний код», бо інакше буде нудно жити в світі, де триста мільйонів переїдає один мільярд, а інший мільярд триста мільйонів недоїдає, де інформованість і насолода, навіть у вигляді «інтелектуального продукту», не перетворить споживача всеохоплюючого Інтернету на інтелігентну людину, швидше «комп’ютероголік», просидівши довгі години за своєю «чарівною скринькою», діставши мега-мегабайти інформації, «когнітувши» масу серіалів, діставши «море радощів» і задоволення від тисячі гітів, гард-року і т. п., встає з-за нього із затуленими очима і мозком і... Власне, існує загроза, що «нет-культура», ставши загальнодоступною, знівелювавши відмінності, стане страшним сном цивілізації.
