Прочитавши бодай кілька сторінок книжки, перестаєш розуміти, що кілька днів тому ти не знав, хто такий В. Домонтович. Тепер він уже настільки частина тебе, що безпосереднє запитання в простій дружній балачці: «Що читаєш?» — «Домонтовича» — «А хто це?» — викликає легке роздратування (щось на зразок Цезаревого риторичного подиву «І ти, Брут?» — у значенні: «Ну як це можна не знати В. Домонтовича?»). Це й справді здається якщо не неможливим, то вкрай нелогічним. І йдеться не тільки про якість прози. Читацький смак радше вибачить письменникові якісь недоліки тексту, ніж безбарвність біографії. Випробування на пікантність — давно врахована обставина літературних іміджмейкерів, на грунті якої рясніють дискусії про те, хто писав драми Шекспіра чи наскільки тісними були стосунки між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, в такий шоуменській спосіб підтримуючи вогник читацького зацікавлення. Так-от, загубитися навіть у безлічі написаних людством текстів, цій вавилонській бібліотеці, письменникові з біографією Віктора Петрова (В. Домонтовича) здається неймовірним.
Коли у червні 1969 року в Києві на військовому кладовищі ховали археолога, професора Віктора Петрова, академік Іван Білодід сказав сакраментальну фразу: «Віктор Платонович забирає із собою в могилу багато таємниць, про які ми вже ніколи не дізнаємося». Не дізнаємося про те, як і, головне, чому Віктор Петров почувався в ролі Штірліца, коли опинився під час війни у німецькому тилу. На думку дослідників, радянська розвідка завербувала Петрова ще з початком репресій у 30-х, коли було заарештовано його найближчих друзів — Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару (усіх знищено), Максима Рильського. Професор, інтелектуал, поліглот, захистив дисертацію з творчості Пантелеймона Куліша, однак під тиском репресій замість того, щоб вписатися в офіціозне літературознавство, подався в археологію (давнина вважалася серед гуманітаріїв більш-менш надійним і чесним прихистком). Романтичним флером оповито й особисте життя Віктора Петрова, який після смерті в таборі Миколи Зерова одружився з його вдовою Софією Федорівною — їхня дружба почалася ще зі студентських часів. Нестандартні ходи властиві й літературній діяльності В. Домонтовича: перший свій твір, повість «Дівчина з ведмедиком», він написав 1928-го — у 34 роки; та й загалом писав украй неритмічно: за період 1929—1931 рокiв було створено «Доктора Серафікуса», «Аліну й Костомарова», «Романи Куліша»; потім — десятирiчна перерва, виразно пов’язана з тиском арештів, відновлення літературної творчості лише 1942 року в німецькому тилу й остаточне прощання з художньою прозою 18 квітня 1949 року, коли власті «повернули» Петрова з Мюнхена до СРСР.
Неприховувана творча аритмія наштовхує на думку про любительський характер письменництва Віктора Петрова, причому «любительський» від слова «любити», коли не тільки «не продается вдохновенье», але й рукопис теж. У цьому детективна етика його життя являє дивну цілісність із проблематикою творчості: автор занурює читача у лабіринт людських стосунків, не даючи жодного дороговказу. Як у психологічному детективі Агати Крісті, де до кінця невідомо, хто злочинець, детективний психологізм В. Домонтовича не дає жодного орієнтиру в пошуках відповіді, хто «гарний», хто «поганий» з його героїв, навіть у фіналі залишаючи читача сам на сам із суб’єктивним відчуттям (фраза одного з його героїв: «Я не аматор сцен із вивертання нутра», — звучить як скромне зізнання самого Домонтовича: звісно, не аматор — професіонал). Він уміє переконати в етичній цілісності персонажа, від імені якого ведеться оповідь, зачарувати і глибиною його думок, і дотепністю висловів, і побіжно, майже не фіксуючи читацької уваги, розчарувати мізерністю вчинків. Він не боїться вкладати сміливi (судячи з усього — власнi) думки в уста найцинічнішого зі своїх героїв — Ростислава Михайловича («Без грунту»): «За революції розстрілювали кляси. Чи не треба було розстрілювати психологію?» У Булгакова професор Преображенський міг виголосити «Разруха не в клозетах, а в головах», — але при цьому мораліст Булгаков чітко протиставляє Преображенського й Шарикова; Домонтович же вказує на міру «шарикова» в кожному. Якщо й тепер людство не остаточно відмовилося від звички бінарного етичного розподілу на «добре—погане», то можна тільки уявити, що в 30—40-х Домонтовича сприймали циніком штибу Тарантіно.
Відтак реальний предмет дослідження прози В. Домонтовича — як виживати в житті, постає як правдива м’ясорубка. І не так історична, а насамперед моральна. Якщо вдатися до метафори, то, за Домонтовичем, людина (середній гравець у пляжно-підкидний бадмінтон) грає проти життя (першої ракетки світу серед професіоналів). Різниця не тільки в рівні, а й у принциповій відмінності правил. І відкривається найтрагічніше — програють усі. Бо навіть найвправніші гравці з досвідом жорстокості перемог втрачають найголовніше — насолоду гри (свою «дівчину з ведмедиком»). На два глобальні етико-практичні запитання літератури проза В.Домонтовича відповідає не менш глобальним запереченням: «Хто винуватий?» — «Ніхто»; «Що робити?» — «Нічого».
Не дивно, що для теплично виведеної культури — літератури соцреалізму, яка звикла оперувати кліше — «типовим героєм у типових обставинах», — В. Домонтовича можна було описувати, мабуть, лише в термінах підрадянської психіатрії. З огляду на це, письменникові «пощастило» — його просто «забули»: жодної згадки в жодній енциклопедії, підручникові, довіднику. Тим прикметніший факт: тільки за півроку це вже друге видання прози В. Домонтовича. Перше вийшло в «Критиці» накладом у дві тисячі примірників, і, за словами видавця Миколи Рябчука, його майже розпродано («Критика» вже підготувала до друку другий том видання, яке задумане як двотомник). «Гелікон» видрукувало свій збірник тисячним накладом, що відразу передрікає книзі долю бібліографічного раритету. До видання увійшли повісті «Апостоли», «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус» та «Без грунту». Блискуча передмова Юрія Шереха «Шостий у гроні. В. Домонтович в історії української прози», біографічне дослідження Романа Корогодського «На межі... Ще один полонений доби українського відродження» та спогади видатного історика Михайла Брайчевського i мовознавця Анатолія Непокупного є фахово складеною інструкцією до занурення в цю бездонну прозу. Проте зауваження викликає опрацювання текстів повістей. Хоча відсутність «історичних приміток» обумовлюється («Віктор Петров — В. Домонтович... не терпів знижуватися до пояснень... Він ніколи не давав пояснень до своїх творів ні в друку, ні в розмовах. Докладний коментар до деталей такого роду... був би накиданням авторові чужих йому смаків...»), можна висловити сумнів, що це правило поширюється на читача, хронологічно відмежованого від описуваних у творах реалій і подій на півстоліття. Редактор зазначає, що «текст тільки узгоджено з чинним правописом», але в жодному правописі немає паралельного написання «колинебудь» і «колине-будь» («Орфографічний словник української мови» дає тільки «коли-небудь»), а тим паче коректорського покруча «порундге» (у розумінні «по-друге»). Гарна нагода вибачитися перед читачами «Дня» за мовні огріхи в рідній газеті, та все ж книжка — не щоденна газета (тим паче двомовна, з усіма обтяжливими обставинами конвеєрного перекладу), і десяток коректорських помилок на сторінку відверто дратує. Не може вдовольнити й запропонована мовна редакція. Зрозуміло, з яких причин відверто двомовний киянин Петров «вимагав», як наголошується в редакторському поясненні, «щоб його твори пройшли мовну редакцію» у видавництві. Але мюнхенське вихолощення русизмів позбавляє текст органіки, накидаючи йому діаспоромовної штучності: в Києві важко собі уявити дівчинку на ім’я Ірця, зате легко зустріти Ірку («Доктор Серафікус»), у Дніпропетровську і Харкові просто не може бути «двірця», зате є «вокзал» («Без грунту»), а що таке «неопересувництво» (від «художники-передвижники») — можна тільки здогадатися, а те, що «метеоли» — це «матіоли», осягається інстинктивним пошуком фонетичних асоціацій.
Виходячи з того, що сенс є в усьому, то він однозначно є й у випадковій унікальності орфографічних огріхів. Їхня химерність викликає почуття неймовірної невідповідності описуваних реалій і проблем та уживаних для цього слів, стрункої злагодженості думок та вбивчої неграмотності текстів, породжуючи сумнів у існуванні автора, особи, в якій усе це могло б існувати в єдиному сплаві, — В. Домонтович постає як ілюзія, недосяжна fata morgana української прози.
