Нагадаємо, Еліс Манро (до заміжжя — Еліс Енн Лейдлоу) народилася 10 червня 1931 року у Вінгемі, що в провінції Онтаріо (центр Канади). Її батько займався фермерством, а мати викладала у школі. На межі 1940—1950 рр. Еліс навчалася в університеті Західного Онтаріо, де студіювала англійську філологію і який залишила 1951-го. Перший чоловік — Джеймс Манро, з котрим вона перебралася до Ванкувера. У цьому шлюбі Еліс народила чотирьох доньок — Шейлу, Кетрін, яка не прожила й доби, Дженні й Андреа. Сім’я розпалася 1972 р., а чотири роки по тому вона виходить заміж за Джеральда Фремліна. Книжковий дебют Еліс Манро відбувся, коли їй було 37 років. Упродовж 1979—1982 рр. вона мандрувала Австралією, Скандинавією, Китаєм. У 1980-ті вона була письменником-резидентом в університеті Британської Колумбії, що на заході Канади, у Ванкувері. 2002 року її старша донька Шейла надрукувала мемуари, в яких вагоме місце відведено вже широковідомій на той час матері — Еліс Манро, котра, до речі, тричі ставала лауреатом премії генерал-губернатора — найпрестижнішої літературної премії Канади.
Те, що в царині літератури Нобелівську премію-2013 здобула саме Еліс Манро, слід визнати стратегічно сильним ходом. 82-річна письменниця понад чотири десятиліття послідовно працює у форматі оповідання. Цей жанр— з усіма його сюжетними та образно-стильовими перевагами — навряд чи нині спроможний по-серйозному конкурувати з популярністю роману. Так що Нобелівський комітет, вочевидь, вирішив максимально увиразнити статусність короткої прози в новочасному світовому літпроцесі. Оповідання чи новела — в усі часи звучить гордо!
КОНЦЕПТ ЖИТТЄВОГО МІКСУ
Оповідання Еліс Манро щільно заселені персонажами, які зазвичай пов’язані з Північною Америкою та Європою. Ці персонажі багатоканально вживлені у повсякденний побут. Картинки строкатого й неоднорідного життя, з одного боку, вибудовують структуру, а з іншого — становлять серцевину її оповідань. За великим рахунком, вона не просто оповідає людські історії — а оповідає саме життя. Про те, з чого воно складається — зустрічей, конфліктів, розмов, переживань, індивідуальних відкриттів... Розповідає, яким воно було раніше — у першій половині й у середині ХХ століття та яке воно сьогодні. Побутове, особистісне, фізіологічне в цьому житті переплелися так, що одне від іншого не відділиш. Як в оповіданні «Справжнє життя», де, попри численність персонажів твору, найвиразнішими виявляються три дійові фігурантки — Міллісент Портер, Доррі Бек та Мюріел Сноу. Ці жінки зображуються з такою нарочитою докладністю, що невдовзі стає зрозуміло: письменницю насамперед цікавить уся сув’язь штрихів, деталей, нюансів, особливостей, які оточують і з якими живуть Міллісент, Доррі та Мюріел. А фабула — як незграбна і колоритно-своєрідна Доррі вийшла заміж за заїжджого австралійця, котрий в оповіданні проходить як містер Спірс, — це всього-на-всього привід, щоб подати згустки й шматки реально-натурального життя...
Ключовими персонажами Еліс Манро нерідко стають жінки. Вона передає фізіологію єства і внутрішній світ жіночої натури. Жінка в її оповіданнях майже завжди залежна — залежна від «проблеми чоловіка». І Манро визнає легітимність і, очевидно, фундаментальну необхідність такої залежності. Жінка в її творах існує задля сімейного побуту й турбот, хоч і не факт, що в сім’ї вона знайде те, що шукає. А те, що жінки в її оповіданнях із підсвідомою силою бажання шукають його — свого чоловіка, а якщо ширше — то одного-єдиного свого обранця, рельєфно ретрансльовано оповіданням «Жереб». Двадцятиоднорічна Джулієт, фахівець із класичної філології, котра, до речі, захоплюється давньогрецькою культурою та міфологією і вже працює над дисертацією, після неочікуваного й несподіваного листа від одного чоловіка, з яким вона півроку тому мимохіть познайомилися в подорожі та про якого, ясна річ, мало що знає, відважується на доволі авантюрний крок — поїхати до нього, розшукати його там, де він мешкає, у поселенні Китова Затока. Вона не має певних намірів або не хоче зізнаватися собі в тому, що має їх, єдине, що вона відчуває — то це що її тягне до нього, до своїх сподівань-розрахунків на сімейне життя і що вона не може не здійснити цієї авантюрно-химерної мандрівки. Після всіх сумнівів та вагань Джулієт таки знаходить Еріка, і хоч він виявився старшим, аніж їй видалось під час першої зустрічі, сталося так, як їй і хотілося — вона залишається в Еріка назавжди. Дім віднайдено, долю влаштовано...
Хоча своє перше оповідання — «Виміри Тіні» (1950) — Еліс Манро опублікувала ще замолоду, коли їй було дев’ятнадцять років, проте дорога до першої збірки оповідань виявилась не такою вже й простою і пролягла майже через двадцять прожитих років. Книжка «Танок щасливих тіней» (1968) вийшла друком, коли Манро набула чималий досвід почуттів, спостережень та житейських сюжетів. Також вона зрозуміла: в літературній справі не має бути задовгих пауз, і через три роки випускає наступну книжку — «Життя дівчаток і жінок» (1971). Після цього з методичною послідовністю виходять нові збірки її оповідань: «Щось я хотів сказати Вам» (1974), «А хто ти власне така?» (1978), «Супутники Юпітера» (1982), «Прогрес любові» (1986), «Друг моєї юності» (1990), «Відкриті секрети» (1994), «Любов гарної жінки» (1998). У ХХІ столітті її книжок тільки побільшало — з-поміж них варто згадати «Любов не губиться» (2003), «Вінтаж Манро» (2004), «Погляд зі скелі Замку» (2006), «Забагато щастя» (2009), «Дороге життя» (2012). За Еліс Манро гарантовано закріпився статус класика канадської прози і знаної англомовної письменниці. Цілком закономірно, що врешті вона стала лауреатом міжнародної Букерівської премії (2009). Одна з наскрізних, лейтмотивних проблем, які висвітлює Еліс Манро, — людська індивідуальність у контактах з іншими людьми. Ці контакти неодмінно містять конкретні прояви — передусім емоційні, вербальні, поведінкові, на детальному аналізі яких і зосереджується її погляд. Її персонажі зазвичай відверті або схильні до того, щоб відкритися перед іншими людьми чи в контексті повсякденних житейських колізій. У творах Еліс Манро, інакше кажучи, людська особистість може бути якою завгодно за своїми побутовими звичками чи внутрішніми рисами-властивостями — тільки не замкнутою. Замкнутість, психологічна скутість для них — це тільки шах самому собі, ситуація духовного пату, стан емоційно-розумового вакууму. А через відкритість до навколишнього простору її персонажі врешті-решт встановлюють найпотрібніший контакт — контакт із самим собою, що й слугує для них етичним критерієм умотивованості власного побутування.
МЕЛОС ПСИХОЛОГІЧНИХ ТРЕКІВ
В оповіданнях Еліс Манро відчутна розробка психологічних регістрів. Ці струмені зазвичай посилюються ближче до фіналу, емоційне напруження наративу підвищується й інколи може перейти в дещо сентиментальні обертони. За розмаїтим деталізованим життєписом Еліс Манро не забуває про суто настроєві треки людського існування. В оповіданні «Обличчя», в якому події подано від імені одного літератора, викладається історія-спогад про його зовсім ще дитячі взаємини з Ненсі — дівчинкою, котра була на півроку меншою за нього. Специфіка тексту не лише в тому, що зображуються стосунки, які фактично обернулися першим коханням персонажа-оповідача, а й у тому, що через цю дівчинку він чи не вперше зіткнувся із жорстокістю реального життя. Причому зіткнувся в цілком невинно ігровій формі, коли Ненсі, не бажаючи зробити йому боляче, таки зробила це — розфарбувала своє обличчя таким чином, що відверто натякнула йому на його ваду, ґандж, на його неповноцінність — родиму пляму на пів-обличчя, що спотворювала обличчя хлопчика. Драматичний спогад про больові імпульси дитинства постає в цьому оповіданні на тлі відтворення психології людини з міченою зовнішністю й «міченою» історією кохання.
ДЕ ПОЧИТАТИ ТВОРИ МАНРО УКРАЇНСЬКОЮ?
В оцінках західних інтелектуалів Еліс Манро іноді порівнюють із Чеховим. Немає сумнівів, таке порівняння є для неї дуже почесним і, можливо, дещо компліментарним. Проте все відносно. Для творів Еліс Манро характерне надмірне занурення у площину безлічі деталей, в її стилі проглядають обриси акцентованої натуралістичності, інтонаційний малюнок нерідко заснований на чуттєвості, вираженій із жіночою безпосередністю. Марія Карп, котра мешкає в Лондоні, в есе «Дослідження імпульсів» висловлює думку про романний характер текстів Еліс Манро: «Вважається, що вона пише оповідання, хоч за ємністю це майже романи». Втім, ця думка дещо метафорично перебільшена. Твори Еліс Манро — це розгорнуті оповідання, які в кращому разі імітують романи. У них все тримається на локальних вихідних ситуаціях і камерних внутрішніх колізіях, які навряд чи спроможні організувати ту щільність і «рентгенність» зображення життєвих процесів, що властиві романній фактурі. Більше того, стильного письменника-оповідача навряд чи варто номінувати на жанр, який взагалі не властивий його творчості.
Те, що цьогорічного літературного «Нобеля» віддали канадці Еліс Манро, напевно, важлива подія в контексті українських «пронобелівських» перспектив. Нобелівський комітет у своїх рішеннях, безперечно, зважає на концепцію літературної геоконтинентальності і прагне урізноманітнювати, поповнювати колекцію країн, діячі науки та митці яких одержують цю премію. Завдяки цьому нобелівський лауреат у царині художньої літератури з’явився й у Канаді, яка, за всієї безсумнівної поваги до неї та її духовних набутків, навряд чи належить до світових лідерів у літературі. Отже, нобелівська доба України наближається. І нашим поетам, прозаїкам та есеїстам залишається творчо працювати й писати нові книжки, як Еліс Манро, на більш-менш серйозному рівні перекладати свої твори і чекати того жовтневого дня, коли геокультурний вибір Нобелівського комітету зупиниться на представникові чи представниці української літератури. Питання лише в одному — скільки ще доведеться чекати?
Оповідання Еліс Манро не лише приваблюють своєрідністю свого естетичного контенту, а й дають уявлення про те, в якому річищі розвивається світова коротка проза, що зовсім не зайве знати і брати до уваги українським письменникам, критикам, культурологам. Проте українською мовою її книжки, на жаль, ніхто не перекладав. Не вдалося відшукати й публікації оповідань Еліс Манро в українських журналах, хоча для цього формату її жанр, безперечно, цілком придатний, зручний. Оскільки досвід публікації нобелівських лауреатів в Україні уже накопичено — досить згадати серію «Лауреати Нобелівської премії», яка виходила спочатку в «Юніверсі», а потім у «Видавництві Жупанського», то є підстави припустити, що невдовзі її проза цілком може вийти у серії «Бібліотека нобелівських лауреатів», яка нині видається харківським «Фоліо». Усе це не означає, що її оповідання недоступні. Уже після нагородження Еліс Манро Нобелівською премією «ЛітАкцент» повідомив, що сайт interviews.com.ua розмістив переклад українською її оповідання «Обличчя». До речі, не так давно його було опубліковано в російському перекладі Ольги Адаменко («Иностранная литература», № 12 за 2010 р.). У цьому ж літературному часописі можна знайти й інші оповідання письменниці (№ 1 за 1996 і № 11 за 2006 рр.). Крім цього, представлена Еліс Манро також у збірнику оповідань канадських письменників «Лампа, зажженная в полдень» (Москва, 1986).
