Нещодавно я вийшов у ефір з передачею про радіоглушіння. Мій співрозмовник, литовський радіожурналіст і депутат сейму, автор книги Jamming («Глушіння»), розповідав мені і слухачам про цей немузичний акомпанемент «холодної війни». Чесно кажучи, я давно хотів зробити передачу «Людина, котра мене глушила». Але і цього разу не вийшло. Литовський колега дав мені московські телефони ветеранів глушіння, і я спробував додзвонитися до них. Анатолія Степановича Батюшкова в Держкомзв'язку я не застав: він відпочивав у санаторії. Але з генеральним глушителем ефіру, нині пенсіонеркою Наталею Євгенівною Крестьяніновою я поговорив. У передачі брати участь вона відмовилася: домашні турботи... давно не при ділі... онуки. Може, я вибрав у розмові з нею неправильний тон? Може, варто було звернутися щиріше: все ж нас роками зв'язувала, можна сказати, спільна справа. Так, треба було привітатися, а потім сказати: Наталю Євгенівно, не впізнаєте? Ні? Це Ігор. Який Ігор? Ігор Померанцев. Невже не пам'ятаєте? Ну як же, я вийшов уперше в ефір 78-го, ще в Мюнхені. А на частотах Бі-Бі-Сі теж не пам'ятайте? Ні? Ну що ж, вибачте. Розумію, відірвав. Так-так. Звичайно.
Так би треба було поговорити. А я навіть не спитав, скільки внуків, як звуть, як вчаться, чи є у них улюблені предмети. Не спитав. А передзвонювати незручно.
