На початку 1960-х у всерадянській атмосфері аж граничного роздратування халтурною продукцією кіностудії імені Олександра Довженка студент-філолог Іван Драч писав: «Студія гуде в зубах анекдотів, годована кпином, плювками і лайками...»
Та в середині 60-х ця студія несподівано для всього світу і, схоже, навіть для самої себе, витворила кілька фільмів найвищого художнього класу (серед іншого, на основі зусиль уже Драча-сценариста). «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Криниця для спраглих» — то, сказати б, абсолютні естетичні рекорди світового кінопроцесу, досі, включаючи саму студію, ніким не перевершені. Та згодом, починаючи з «Криниці для спраглих» (власне, з її щонайбрутальнішої поліційно-цензурної заборони), спалахує неприхована ідеологічна війна режиму зі студією, її багаторічне і багатожанрове упокорення. Назвемо його «кіноцидом».
Отож, з одного боку, на студії безнастанно громадився її і художній, і виробничий потенціал, а з другого, так само безнастанно, ніби в тій же, тільки вже оберненій прогресії, усувалося те, що громадилося. Усувалося вже зовсім знавіснілим «централом», його київськими тетрархами, їхніми поліційно-ідеологічними асистентами-холуями. Можна й треба говорити, що ними був здійснений — свідомо, цілеспрямовано, при повному антисвітлі їхньої злодійської антисовісті — той «кіноцид», моральне вбивство цілої гілки національної культури. Та ще й тоді, коли ця гілка дивовижно-чудесно розцвіла.
Посередині тоталітарного часу, глупої історичної ночі саме чудом розцвіла квітка, здавалося б, зовсім безнадійної «студійної» папороті — і квітку ту розтоптали. Поліційно-луб’янський чобіт та ідеологічно-цекістський черевик. Не будемо рахувати конкретну номенклатуру конкретних мерзотників — це зроблять історики кіно, але, звичайно, за умови, що самі мерзотники не виступлять у ролі таких істориків. Ідеться, власне, про людей які впродовж десятиріч працювали на студії — рівних їм, справді, не було у світі. Вдаючись до специфічного жаргону тієї доби, «кадровий склад» студії в абсолютній своїй більшості знав-умів свою фахову справу не гірше, аніж на будь-якій іншій повноцінній кіноділянці планети.
... Пригадую режисера українського дубляжу Людмилу Олександрівну Дзінькевич, яка щодня півдоби озвучувала українською російські кінострічки, доводячи відповідний процес до досконалості, ба навіть певної віртуозності, працюючи до опівночі.
Працюючи вже на зйомках фільму «Співачка Жозефіна» — останнього «гіганта» студії — той самий автор чи не з марновірним подивом слухав-спостерігав діалоги-дії режисера-постановника і бригадира освітлювачів: то було фахове спілкування двох віртуозів світла й кольору, яке дорівнювало, приміром, діалогу двох піаністів на якому-небудь надфестивалі. Не «кадровий склад», а, патетично кажучи, склад персональний студії, від гримерів чи механіків до справді «постановників» — то були справжні майстри.
І от частина їх минулої п’ятниці зібралася в Будинку кіно на вечір сімдесятиріччя студії... Зібралися люди, що за вкрай скромну платню фахово забезпечували те сімдесятиріччя, впродовж якого система спочатку без упину перетворювала кінопродукцію на «частину загальнопролетарської справи», тобто на свої пропагандистські шестерики, а як тільки на студії з’явилися перші «авторські» фільми, названі згодом досить приблизно «школою українського поетичного кіно», то система спробувала знищити не тільки ті фільми та їхніх режисерів, а й сам термін. Та найтрагічніше, зрештою, те, що як тільки історично трохи розвиднілося, то нова державність мало не моментально залишила цих людей напризволяще. Наодинці з епітетом «національне» при тій студії, що нині нагадує людину в коматозному стані, наодинці з їхною упослідженою долею.
Отже, вищезгадані мерзотники можуть втішатися: «нова» державність у режимі якоїсь варварської діалектики завершила їхню підлу гіперінтригу проти національної культури.
... Вечір проходив у тональності зрозумілої ностальгії за часом нормальних трудових зусиль студії. Про ту «інтригу» якось не згадувалося: людина-майстер — то носій особливої пам’яті, у якій нефахове, надто ж зловісно-визивне, надовго не затримується. Колись у таборах замкнута там стара інтелігенція стиха розмовляла поміж себе саме про свої фахові проблеми, а зовсім не про «своїх» катів.
Але вечір якось дивно-емблематично закінчився... показом вельми пересічної американської кінокомедії під емблематичною назвою «Нема чого втрачати». Що ж трапилося з «режисерами» того «вечора»? Чи справді студії імені Олександра Довженка — нема чого втрачати?
№201 21.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
