Народна артистка України Наталія Сумська — з тих майстрів, які не втомлюються нас дивувати своєю творчою енергією й акторськими сюрпризами. Їй вистачає сил і натхнення працювати і на академічний сцені, і в антрепризі. Наталія В’ячеславівна знімається в кіно, бере активну участь у теле- і радіопрограмах. Вона берегиня своєї сім’ї і своєрідний приклад єдності країни (народилася в Київській області, зростала у Львові й Запоріжжі). Цінуючи кожну хвилину, актриса запропонувала зустрітися о дев’ятій ранку. Приїхала хвилина в хвилину, хоч годинник звіряй!
— Сьогодні точність — рідкість, тим більше коли людина на машині. Це у вас по життю так?
— Принаймні нас, студентів, так учили в театральному інституті. Наш майстер курсу — народний артист України Анатолій Георгійович Решетніков (дай, Боже, йому здоров’я, адже має вже більше 90 років) — був дуже точний, і цю рису прищеплював нам. Він завжди робив зауваження дуже делікатно, але ставало дуже соромно, й мимоволі вже самі робили висновки, «що точність — це ввічливість королів».
— Розкажіть, як вам працювалося над новою виставою Театру ім. І. Франка «Живий труп» Л.Толстого?
— За театральним форматом кожна вистава потребує від чотирьох до шести місяців. На превеликий жаль, цей рік у нас вийшов особливий, і зима в Києві була такою, що ніколи й нікому не побажаєш. Усі ці політичні події вносили корективи і в наше життя, і в роботу. У страшні лютневі дні навіть вистави відміняли, але актори репетирували, хоча й знаходилися у пригніченому стані...
— На вашу думку, як психологічна драма Льва Толстого перегукується з сьогоднішнім днем?
— Сюжет — ніби банальне побутове тло, але воно дає стимул людині подумати про сутність свого перебування в цьому світі. І найбільше — про самотність людини, у даному разі головного героя вистави Федора Протасова, якого замучили комплекси й він не зміг рухатися по життю. В юнацтві я захоплювалася спогадами Толстого, його близьких, і мені здається, що у Протасові є й частка самого автора — тікати від себе, від сім’ї, душевні муки...
Про жінку часто говорять лише як про об’єкт кохання і обожнювання, а це ще і стимул — як вона тримає чоловіка на світі. Можливо, Федір Протасов не дочекався такої жінки. Двох його жінок — Лізу і Машу — режисер вистави Роман Мархоліа запропонував зіграти одній актрисі (Тетяні Міхіній). І я теж виконую одразу дві ролі — тещу Протасова і матір його друга Віктора Кареніна, з яким вона так панькається. До речі, обидві Ганни, як і моя мама — Ганна Іванівна. Це був надзвичайно цікавий пошук, бо, що найменше, ці мами мають бути зовсім несхожими одна на одну. Так і сталося. Багато глядачів мене навіть не впізнавали, і для мене це дуже важливо.
— Мені здалося, що вам цікавіше грати протасівську тещу — таку характерну темпераментну даму, ніж другу — статечну і шляхетну пані Кареніну?
— Вони обидві були цікаві, бо, як мені завжди казав тато: «Доцю, усі ролі характерні: й герой, і антигерой, і негідник, і резонер, і комік. Усі!»
— Це перша постановка режисера Романа Мархоліа у Театрі ім. І. Франка. Як вам працювалося?
— Він цікавий режисер. Я б його охарактеризувала як інтелігентно-веселого чоловіка. Роман усе переводив на посмішку й жарт. І цей стиль, очевидно, ліг і на нашу акторську «кухню» у пошуках персонажів. Спочатку були пристосування до режисера, ми жартували, часом гостро. І він це доброзичливо приймав і давав можливість фантазувати, цікаво підказуючи. А те, що знайдено актором, найбільш важливо. І ми, актори, поступово опинилися в тих обставинах, які нам починали подобатися, бо це для нас було нове. А вже на останніх прогонах додалися і ця сценографічна умовна «промзона» — якась неймовірна стіна, яку режисер придумав із художником Володимиром Ковальчуком. І розкішні сукні, й широкі шляпи, й високі підбори, створені нашим франківським майстром Наталею Рудюк, дають цікаве поєднання з цією сценографічною величчю...
— Ваша своєрідна творча лабораторія — це вистави Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Готуєте щось новеньке?
— Майже щороку до Дня Незалежності ми намагаємося випускати прем’єру. Зараз — у пошуках нового матеріалу. І постійно у нас крутяться назви п’єс. Коли відбувся Майдан, я сказала Анатолію Георгійовичу (Хостікоєву): «Дивись, як зараз актуальна наша вистава «Задунаєць за порогом». Було б добре показувати її по всій Україні!».
— Рано чи пізно країні треба буде «загоювати рани».
— Оцим театр і повинен займатися. Наприклад, «Кайдашеву сім’ю» я б із задоволенням частіше показувала. Сьогодні в планах франківців є італійська комедія «Моя професія -синьйор з вищого світу». Я вважаю, що «Синьйор...» -найдосконаліша комедія (справжній посібник з акторської майстерності), і довгий час вона була візитівкою франківців, тому це одна з причин, чому необхідно повернути цю п’єсу на нашу сцену, яка дасть можливість пограти чудовий матеріал молодим акторам. Ставити виставу буде Анатолій Хостікоєв, бо він добре знається на «Синьйорові...», адже сам був розкішний і в ролі Антоніо, і в ролі Леоніда Папагатто.
— У вас із режисером Ігорем Славинським, відомим українським режисером, минулого року була цікава антрепризна постановка в Одесі. Розкажіть про неї?
— Це перша моя іногородня антреприза, і я безмежно вдячна Ігорю Миколайовичу, що він мене запросив до співпраці. Ми з чоловіком саме їхали на гастролі та читали п’єсу «Ураган на ім’я Одеса». Прочитали на одному подиху, й я одразу ж подзвонила Славинському, що згодна грати. На крилах полетіла в Одесу, де він ставив виставу. Там були актриси-одеситки, і треба було якось делікатно попробуватися. І хоча я професіонал, та відчула себе ніби з нуля. І це хвилювання додало якогось хорошого драйву. Вони мене прийняли у свій гурт, і тепер їжджу грати. А коли не встигаю, то заміняє моя колега — одеситка Юлія Скарга. Творці цієї п’єси — одесити Анатолій Тарасунь, Євген Хаїт і Віктор Явник — зобразили дуже теплу сімейну пару Марії та Міші Шапіро, що виїхали з Південної Пальміри на Брайтон. Моя героїня — колишня балерина, яка нині прикута до інвалідного візка. Автори досконало володіють розмовним жанром, і монологи там чудові! Варто було мені трошки пожартувати на репетиції, й вони, почувши, написали нову п’єсу. Мій партнер — Олег Філімонов — кумир одеської публіки. А ще один учасник вистави — одесит Олег Левінзон — зараз живе в Ізраїлі й спеціально приїжджає грати в Одесу, настільки театр посідає велике місце в його житті. І Одеса вже для мене стала рідною. Коли 2 травня там відбулися страшні події, загинули люди, я відразу ж зателефонували своїм одеським колегам, аби дізнатися, як вони там, чи потрібна допомога.
— Розкажіть про свій доробок у кінематографі?
— Знялася у серіалі «Пляж», зіграла кумедну та противну тітку, яка всіх навколо вимучує. Знімали ми в Одесі (це копродукція з Росією, а тому не знаю, де ця стрічка й коли її покажуть). Зйомки серіалу «Доки станиця спить» і досі тривають: персонажі постійно міняються. Я там грала дружину отамана. Знімалися разом з Анатолієм Хостікоєвим. Спасибі режисерові Баті Недічу, що він давав можливість нашим героям, тобто мені й Анатолію Георгійовичу, співати українських пісень. Також знялася у фільмі молодої режисерки Христини Ярошенко «Трошки інші», який на міжнародному кінофестивалі у Нью-Джерсі здобув Гран-прі. Христина цікаво знімала, і це студійство я дуже ціную. Це була доброчинна робота, що завжди дуже приваблює.
— Ваш син Славко нині освоює акторські ази в театральному університеті, чи має успіхи?
— Сьогоднішнє студентство в тих саме пошуках, в яких і ми колись були. Син ще вчиться, але мріє грати і в Театральній компанії, і в Театрі ім. І. Франка, бо зовсім юних акторів там немає, і тому молодь дуже цінують. Акторська природа у сина є, і треба його зорієнтувати. Він приходить на репетиції, дивиться, як працюють старші колеги, а це для нього справжній майстер-клас.
— Сьогодні в нашій країні важко, і мабуть кожний її громадянин відчуває біль і тривогу...
— Думаю, і ми повинні допомагати, і високодуховні авторитети нації — люди, які силою своєї величі можуть заспокоїти себе, близьких, суспільство, дати поради. І, звичайно, треба ходити до людей. Ще моя бабуня, яка чимало пережила, говорила: «Коли важко, йди до людей, не будь сама. Ти знайдеш хороших людей...» Допоможе й мистецтво. Наш народ переживав ще гірші часи, ніж зараз, але вистояв! Незалежність країни так просто нікому не дається, та я вірю на краще України!
