Всупереч «страшилкам» зі ЗМІ і соціальних мереж, і місто, і театр живуть сповна мирним життям. Попри поріділу трупу і відсутність на робочому місці головного режисера за нинішній сезон там випустили декілька прем’єр, зробили введення у більшість постановок поточного репертуару. «Прифронтовий» 2014-й за кількістю глядачів, звичайно, поступається рекордному 2013-му (76 тисяч проти 94), але це все одно значно більше, ніж було у 1990-х, коли публіки і 50 тисяч за рік не набиралося. При цьому маріупольці можуть дати фору деяким обласним театрам, що в мирних умовах грають лише у вихідні: у їхній березневій афіші було, наприклад, 30 вистав на великій і малій сценах.
Але не все так безхмарно. Театр сьогодні, значною мірою, відданий сам собі. Будучи обласним (за підпорядкуванням), він і раніше існував для Донецька «за залишковим принципом», нині ж ситуація ще складніша. Обласна адміністрація міститься в Краматорську (200 км по прямій через окуповану територію), і серед її пріоритетів театральне мистецтво, звичайно, не фігурує: тут би з інфраструктурою і переселенцями впоратися. Обласна рада, рішення якої (зокрема — кадрові), відповідно до законодавства, регламентують життєдіяльність театру, є геть віртуальною. За багатомісячної відсутності художнього керівництва те, що вистави йдуть і навіть прем’єри готуються, виглядає дивом. А точніше — результатом титанічних зусиль справжніх патріотів театру — режисерів Анатолія Левченка і Станіслава Непряхіна, акторів, усіх цехів, адміністративного персоналу. Їхня щоденна робота — важливий чинник стабільності для міста в цілому, для них самих і їхніх сімей.
Звичайно, існування «без керма і без вітрил» не може продовжуватися нескінченно — і тут уже, вочевидь, сам колектив, разом із усією країною, повинен зробити ривок від соціального утриманства епохи незжитого совка до громадянського суспільства, узявши на себе відповідальність за власну долю.
Особливо знаковою у зв’язку з цим виглядає остання за часом прем’єра маріупольців — «З привітом, твої таргани!» за п’єсою Олега Богаєва «Російська народна пошта», підготовлена у бенефіс провідного актора Анатолія Шевченка.
...Пенсіонер Іван Сидорович Жуков від туги й самоти (дружина давно померла, дочка «загубилася») пише листи друзям дитинства, яких не бачив 60 років, начальникові ЖЕКу, «директорові Центрального телебачення», «англійській королеві Єлизаветі Два», Леніну, Чапаєву, Брежнєву, Сталіну, першому космонавтові Гагаріну, народній артистці Любові Орловій, поточному безіменному Президентові... — і сам же на них відповідає. У виставі це перетворюється на фантасмагорію: стіни убогої квартирки розмикаються — і з кадрів кінохроніки, документальних і художніх фільмів сходять адресати Івана Сидоровича, включно з персонажами балету «Лускунчик», марсіанами і тарганами, що відмовляються жити в дивані пенсіонера, оскільки той стоїть на протязі. Дискусія про те, кому з них господар відпише свою однокімнатну «хрущовку» з підтікаючим унітазом, виходить досить бурхливою. У результаті всім дістається по шматочку нажитого за довге життя «багатства»: кому — санвузол площею один квадратний метр, кому — ланцюг від велосипеда, кому — непрацюючий холодильник «Донбас», кому — три кілограми солі, кому — чотири друшляки. Життя витрачене марно: завод не будував, на кораблі до Арктики не плавав, навіть у «Лускунчику» по телевізору танцював хтось інший. У свідомості героя — нічого індивідуального, лише міфи радянської пропаганди, герої радянського кіно (режисер використовує насичений відеоряд: тут і Цирк», і «Семнадцать мгновений весны», і «Три тополя на Плющихе», і «Москва слезам не верит»), бадьорі радянські маршеві пісні. Неповторна, унікальна людська доля таким чином виявляється перетвореною на ніщо, безповоротно «витисненою» соціальними фантомами й ідеологічними кліше. Нещадний (хоч і «озвучений» з гумором) вирок «совку» і водночас безкінечне співчуття до «маленької людини» — ось два основних меседжі, які прочитуються в роботі постановника й автора сценографії вистави Анатолія Левченка.
Він розповідає «Дню», що відбувалося і сьогодні відбувається в Маріупольському театрі.
«У ЦІЛОМУ МИ ВТРАТИЛИ 19 ОСІБ — ПРИ ТОМУ, ЩО ТРУПА РАНІШЕ НАРАХОВУВАЛА ТРОХИ БІЛЬШЕ СОРОКА»
— Влітку минулого року з нашого театру пішло 11 осіб — і молодь, і заслужена артистка виїхала до Москви, але там не працює, на пенсії. Четверо повернулися до Криму — вони звідти родом, — розповідає А. ЛЕВЧЕНКО. — Хтось просто драпанув у нікуди, злякався ситуації, а тепер пише, запитуе — чи не візьмемо назад? Коли ми йшли у відпустку в липні, обстановка була не дуже напружена, а вийшли на роботу в кінці серпня — Новоазовськ захопили, і постріли чулися в місті... Потім все більш-менш стабілізувалося, але йти з колективу продовжували: останні пішли буквально недавно — подружжя з двома маленькими дітьми...
Влітку померли наші корифеї — народна артистка України Наталія Юргенс і заслужена артистка Людмила Руснак. В цілому ми втратили 19 осіб — при тому, що трупа до того була трохи більше сорока.
Звісно, оголосили конкурс. Зрозуміло, що в нинішніх умовах ніхто сюди особливо не їде, але непогані придбання у нас є — двоє артистів із Ніжина і Дніпродзержинська, молода актриса Лідія Єршова, родом із Маріуполя... Узяли декілька місцевих талантів. Професійний театр у місті один, але є і народний, і антреприза музична, в якій беруть участь випускники музучилища. Тобто хоч якийсь досвід у людей є. Звичайно, це не повністю компенсує втрати, бо раніше ми всіма правдами і неправдами прагнули брати людей з освітою. Але, так чи інакше, на сім артистів ми трупу поповнили — й увесь сезон у нас пройшов під знаком введень у чинний репертуар. При цьому все-таки випустили три прем’єри: два бенефіси провідних акторів, яким по 60 стукнуло, — «Сільвію» Герні з Олександром Арутюняном і «Тарганів» з Анатолієм Шевченком, плюс «Кота у чоботях» для дітей. Зараз Станіслав Непряхін приступив до «Шельменка-денщика», а я готую «Останній подвиг Ланцелота» за п’єсою Шварца «Дракон».
— А що відбувається з керівництвом театру?
— Головний режисер Костянтин Добрунов захворів ще минулого року і начебто оформив інвалідність. Він перебуває у місті, його періодично хтось бачить, але при цьому він восьмий місяць ховається, увесь час переоформляючи лікарняний. Його вистави перестали існувати — актори пішли, а нових не вводить ні він, ні його дружина, яка працює у нас режисером. Я розумію, що кожний може захворіти, але як можна жодного разу не поцікавитися своїми виставами? Я не говоритиму високих слів про те, як люди помирали на сцені, як грали вже хворими. Це просто показує ставлення до театру головного режисера в критичній ситуації.
26 серпня ми вийшли на роботу. Так, стріляли... Директор на зборах говорить: стільки-то людей написали заяви, звільнилися. Всі сидять, дивляться: ну, що далі? «Не знаю, як воно взагалі все буде, — говорить директор, дуже обережно підбираючи слова, — тому ідіть додому, повторюйте свої ролі». Тут, звичайно, я злетів: «Ніхто нікуди не йде!» Зібралися в кабінеті у директора — зав. постановочною частиною, зав. трупою, завмуз, режисери, почали вирішувати, яких акторів на які ролі треба вводити, — і почали працювати.
Звичайно, було важко, особливо емоційно. Найскладніше — останній тиждень серпня і перші два-три тижні вересня: вибухи чулися постійно. Але наша робота тим і прекрасна, що вона рятує в таких ситуаціях.
Відкрили сезон традиційно наприкінці жовтня — і, дякувати Богу, були аншлаги. Глядач пішов, він скучив, йому теж треба було відволікатися якось від цієї ситуації. І найголовніше: театр — це не кіно і не вдома телевізор дивитися. Тут ми докупи збираємося. 500-600 маріупольців зустрічаються щовечора, бачать один одного, бачать, що й на сцені щось відбувається, навіть комедії грають. Виходить обопільний процес: вони думають, що нам добре, ми — що їм добре, але в результаті так і виходить.
«ЯК МОЖНА КУЛЬТУРОЮ «УПРАВЛЯТИ»»?
— Як будуються тепер взаємини театру з вищими інстанціями?
— Парадокс у тому, що ми за підпорядкуванням є Донецьким обласним театром — хтось колись так придумав, і вже ніхто не пам’ятає, навіщо. Наше начальство завжди перебувало далеко від нас. У цьому були і свої плюси, і свої мінуси, які тепер і виявилися. Місто, можливо, і хотіло б щось зробити для нас, але не може, оскільки ми не в його юрисдикції. А донецьке начальство завжди до Маріупольського театру так ставилося: мовляв, це десь там, а у нас — Опера, Муздрама, Ляльковий театр, ось це нас хвилює... На відкриття сезону — навіть не на прем’єри — приїжджали випити-закусити, і все. Ось «гнійник» і дійшов до такого стану.
Ми вже зверталися до нинішнього губернатора Кіхтенка, контакт ніби налагоджується, але, за великим рахунком, там не до нас — усі добре розуміють, що йде війна. А управління культури — вже чи ще — не існує у повному складі...
Щодо ставлення до нас начальства була показова історія. Приїхав до нас якось із Донецька заступник начальника управління культури, такий собі Желтяков, і цілком серйозно почав мені читати лекцію. Я у нього питаю: «Перепрошую, а яка у вас освіта?» — «А до чого тут це?!» — «Ні, ви скажіть! У мене, наприклад, Інститут імені Карпенка-Карого. Можете мене поганяти з теорії драми, наприклад». — «Ну то й що, що у мене бібліотечний технікум?!» — «А вам не здається, що вчити мене театру ви просто не маєте права?» — «Що ви собі дозволяєте?!» І так далі.
Влітку починається ця катавасія з ДНР — і нам говорять, що обладміністрацію переводять до Маріуполя, і є розпорядження місцевим підвідомчим установам розселити у себе всіх дармоїдів із управління культури й інших управлінь. У нас є колишня «урядова» кімната, і директор у ній когось поселив. Ми вийшли з відпустки, були збори, після них дивимося — а звідти виходить ця сама людина, але вже без лоску, потухла: він, виявляється, тут увесь серпень жив. Я йому кажу: «Ви ж живете в цьому театрі — єдиному, що відкрився біля зони АТО! Ви єдиний чиновник з культури, який залишився на посаді (начальник управління тоді вже швиденько пішов на пенсію)! Чому ви не вийшли до колективу?» Він здивувався: «А навіщо?» Ну і потім, коли Кіхтенко перевів усіх до Краматорська, управління культури з Маріуполя виїхало, а до Краматорська не доїхало.
— Зараз цей персонаж фігурує як «заступник міністра культури ДНР»...
— Саме так. Виходить, що люди просто цинічно брехали — а в думках у них було зовсім інше. Ми їм ніколи не були потрібні. Власне, я завжди говорив: яке «управління культури»? Як можна культурою «управляти»?!
«МИ ДІЙШЛИ ДО КРИТИЧНОЇ ТОЧКИ»
— Яким може бути розв’язання проблеми художнього керівництва у вашому театрі?
— Я бачу тільки один варіант: ми повинні зібратися, попрощатися з головним режисером і самі вибрати художнє керівництво. Я не вживатиму гучних слів на кшталт «антидержавно», але так далі продовжуватися не може! Ми дійшли до критичної точки. Є критерії, які саме життя підказує, — професійна освіта, досвід роботи, аби людина знала нас, а не була варягом засланим, від яких ми вже натерпілися. Всього лише 4-5 осіб у театрі відповідають цим критеріям — давайте й виберемо з них шляхом таємного голосування! Але наш колектив, на жаль, ще не самовизначився. Були люди, які ходили і відверто говорили: «укри»... «хохли»... Я не витримував: «Не буду зараз патетику гнати, але ти працюєш, собако, в державному театрі, тобі зарплату попри війну справно платять! Удома закрийся — і там виступай»! Слава Богу, таких позбулися, але велика частина трупи — це все одно «болото».
Я, можливо, багато на себе беру, але я громадянин України й у мене є конституційне право брати участь в управлінні державним підприємством, де я працюю.
Зараз ніхто не розв’язуватиме наших питань — війна під боком. І ми загниватимемо далі, якщо самі це не припинимо. Тепер уже зрозуміло, що вся ця ситуація стала каталізатором: на наші багаторічні внутрішні проблеми наклалися зовнішні чинники. Тому треба засукувати рукави і щось робити.
«ЗАРАЗ НАВІТЬ ПОМИРАТИ ЦІКАВО, АЛЕ ЦІКАВІШЕ ДОДИВИТИСЯ, ЧИМ ЖЕ ВСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ!»
— Небажання, нездатність людей самим будувати своє життя — це, напевно, найважчий спадок «совка»...
— Причому цього вже давно немає, не існує фізично — «совка», тоталітарного суспільства, — але ми все ще до нього прив’язані і продовжуємо це розтягувати, неначе задоволення отримуємо. І я розумію, як важко людям жити, бо у них мізки — там, а життя — тут.
...Мама одна нас двох ростила на маленьку зарплату в Казахстані, в Богом забутому Семипалатинську, біля ядерного полігона; обох вчитися грати на скрипці віддала, всі товсті журнали передплачувала, прагнула дати нам у провінційному місті все, що тільки можливо. У нас телевізора не було до мого 6-го класу — а від книг все ломилося. Який я їй тепер вдячний! І вже потім вона мені говорила: «Знаєш, чого я більш за все боялася тоді, наприкінці 1970-х? Що я помру в Радянському Союзі. Я розуміла, що рано чи пізно він закінчиться, але мені так хотілося дожити до цього! І коли Союзу не стало — картоплі не було, хліба не було, але я така щаслива ходила!».
Ми вчилися начебто в переломний час — я в інститут 1989-го прийшов. І щось відбувалося, але потім помалу стало «закисати». Наприкінці 1990-х — початку 2000-х здалося, що «совок» повернувся. Але люди мислячі прекрасно розуміли, що ми живемо в двох різних світах одночасно, і вічно так продовжуватися не може.
Зараз навіть помирати цікаво, але ще цікавіше додивитися, чим же все закінчиться!
