У річницю невдалої для українців Берестецької битви доречно згадати ровесника драматичних подій червня-липня 1651 р., що лягли в основу віршованого історичного роману Ліни Костенко «Берестечко» («...Усе ж було за нас — чому ж програли ми?»). Відступ із поля бою мінливого союзника Хмельницького — татарського хана, невдала спроба гетьмана наздогнати втікача, що закінчилася власним двотижневим полоном, сум’яття і взаємна недовіра в козацькому таборі, який раптом залишився без ватажка, обманний маневр та вихід з оточення, героїчна смерть останніх 300 козаків, які прикривали відступ, тяжке падіння після стрімкого злету, біль поразки і надія на нові перемоги, — німим свідком цих подій були стіни Михайлівської церкви.
Дерев’яну церкву збудували 1650 р. народні митці при панотцеві Івані Береговичу за рік до великої битви. За переказами, напередодні битви у ній молився Богдан Хмельницький, а молебень служив коринфський митрополит Іоасаф, який загинув у борні, з хрестом, наче мечем у руках, піднятим проти шабель королівської гусарії. Грецький митрополит був духівником та довіреною особою гетьмана і мав великий авторитет серед козацького війська: рядові козаки й повсталі селяни вважали, що він — сам Константинопольський патріарх, котрий спеціально приїхав до гетьмана духовно окормити православних вояків.
Первісно церква була розташована в селі Острів, а до Пляшевої її перемістили 1912 р., коли розпочалися роботи з будівництва храму-пам’ятника та опорядження могил загиблих козаків, чиї останки дбайливо зносили до меморіалу «Козацькі могили» місцеві селяни, котрі працювали на осушенні навколишніх боліт. Церква належить до пам’яток Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви».
Одна з найдавніших дерев’яних церков, які збереглися на Волині, — Михайлівська церква тридільна, з низьким восьмериком над центральним, більш широким зрубом. Усі три зруби мають восьмигранні бані барокових абрисів, при цьому силуетні обводи середньої бані, яка накриває середній намет, більш похилі, аніж у двох інших. Первісно покрівля храму була вкрита ѓонтом, пізніше він поступився фарбованому покрівельному залізу. Проектом реставрації 1980-х років передбачалося відтворити первісну покрівлю, але церква залишається під бляхою дотепер. 1914 р. церкву оточили галереєю на стовпчиках, під час реставраційних робіт у 1980-ті роки її замінили опасанням на кронштейнах.
В інтер’єрі Михайлівської церкви добре зберігся двоярусний іконостас, який звертає на себе увагу вишуканими різьбленими царськими вратами, в основу орнаментального рисунку яких майстер поклав традиційний мотив виноградної лози, виразно стилізував соковите туге листя й мініатюрні грона. Два образи першого ярусу зберегли липові оклади з м’яким різьбленням зовнішніх атрибутів святих. Після переносу на нове місце Михайлівська церква була з’єднана підземним переходом з підвальною П’ятницькою церквою триповерхового храму-пам’ятника, збудованого в 1908—1914 рр. за проектом В. Максимова. Вхід до переходу відразу перед іконостасом.
Минає час, змінюються оцінки давніх подій, однак прихильників того чи іншого їх тлумачення не меншає. На початку ХХ століття Берестецьку битву ініціатори будівництва храму-пам’ятника на «Козацьких могилах» — ченці Почаївської лаври усвідомлювали як Православну Голгофу — жертовний ратний подвиг на захист православної віри від католицької експансії, а разом з тим і за возз’єднання Русі під владою Московського царя; у радянський період — як символ боротьби народу проти поневолювачів, а підспудно як битву українців проти поляків. Щодо першого — Церква може бути головним чинником піднесення культурної свідомості народу, а може нівелювати той же народ до рівня «відірваного паростка одного великого древа». Що ж до другого, то, кажучи словами І. Франка, «не люди наші вороги»: не поляки, росіяни чи турки з татарами, а «незримі пута» — суб’єктивні пізнані (як стверджували ті самі марксисти) чи непізнані закони розвитку суспільства, що зіштовхують нас лобами. Якби європейські народи довічно пригадували один одному взаємні кривди, заподіяні один одному, то навряд чи створили би спільну Європу. Знадобилися дві жахливі війни минулого століття, щоб вони до кінця усвідомили це. І в наш час скромна дерев’яна церква, як і роман у віршах Ліни Костенко, набуває значення не лише символу конкретної поразки під конкретним Берестечком, а взагалі символу того, що «поразка — це наука, ніяка перемога так не вчить», а відтак і символу необхідності перемоги над поразками, й насамперед, у власній свідомості.
