Є в світі музичний інструмент, мелодійне звучання якого не сплутаєш ні з чим іншим. Він виник на зорі історії людства, десятки тисяч років тому, згодом поширився в Давньому Єгипті та Месопотамії, античних Греції та Римі, середньовічній Європі, Китаї, Індії та Японії і по всьому світу. Його виготовляли з усіх можливих матеріалів, починаючи від кісток тварин і закінчуючи золотом. Так, це флейта. На сьогодні це один із основних духових інструментів не лише в складі симфонічного оркестру, а й джазових, рок— та поп-колективах. Про флейту, її місце в класичній та сучасній музиці, універсалізм та популярність цього інструмента ми поговорили з заслуженим артистом України, лавреатом багатьох міжнародних конкурсів, солістом Національної філармонії Юрієм ШУТКОМ.
«ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ ЗІГРАЛА ОСОБА ПЕДАГОГА»
— Розкажіть, чому з усіх інструментів ви обрали саме флейту? Чим вона для вас особлива?
— Мої батьки — музиканти. Батько працював у Львівській музичній десятирічці, викладав скрипку, був заввідділом. Мама до тепер працює у Львівській консерваторії, їздила на міжнародні конкурси, концертувала як скрипалька. Тому з восьмої ранку вона постійно займалася скрипкою. Враховуючи те, що мама була дуже талановитою скрипалькою, їй з держколекції СРСР давали інструменти — вона грала на двох скрипках «Страдіварі» та «Вільомі». У «Страдіварі» настільки високочастотний звук, що під нього спати неможливо. Тож хоч я сова, люблю довго поспати, але зранку прокидався під скрипку. При цьому слухав не п’єси чи концерти, а довгі звуки, гами (усміхається).
Звичайно, мене вирішили віддати на скрипку. Ще з п’яти років я почав грати, але мені, чесно кажучи, не дуже подобалося: бо всі грали на цьому інструменті. Тож я вступив до Львівської середньої спеціальної музичної школи-інтернату імені Соломії Крушельницької, провчився до 5 класу на скрипці і сказав батькові, що далі не хочу.
Згодом мене перевели на флейту. В батьків були друзі-музиканти, і один знайомий альтист сказав, що є дуже добрий педагог Іван Андрійович Левкович, який вчить грати на флейті й прекрасно спілкується з дітьми. Привели мене до нього, щоб той подивився, чи можу я на цьому інструменті грати (я якраз закінчив 4 клас). Він дав мені флейту. Коли я побачив її (а це було вперше), то мені сподобалося, що це така блискуча трубочка з клапанами. Але, звісно, жодного звука на ній я зіграти не зміг.
ВЕЛИКИЙ ПРУССЬКИЙ КОРОЛЬ ФРІДРІХ ІІ БУВ ПРЕКРАСНИМ ФЛЕЙТИСТОМ. ЗАВДЯКИ ЙОМУ З’ЯВИЛАСЯ МОДА НА ВЕЧІРНІ ПРИДВОРНІ КОНЦЕРТИ НЕ ЛИШЕ ПРИ ПРУССЬКОМУ ДВОРІ, А Й У ВСІХ КОРОЛІВСЬКИХ ДВОРАХ ТОГОЧАСНОЇ ЄВРОПИ (НА ФОТО — КАПЕЛА ФРІДРІХА ВЕЛИКОГО)
Викладач спершу порадив піти краще на кларнет, бо щось у мене губи не такі (тепер уже з свого віку й досвіду розумію, що він просто не хотів зв’язуватися з колегами, бо нерідко з’являються проблеми). Але кларнетист уже пішов додому, бо якраз була шоста вечора. Повернулися ми назад, він погодився, раз уже так склалося (усміхається).
А я вже в флейту закохався. Зокрема ще тому, що я на скрипці вже грав романтичний концерт, який тривав 20 хвилин, на випускному. А також великі етюди і серйозні п’єси. Запевняю, 40 років тому в десятирічці був дуже високий рівень гри на фортепіано і скрипці. Треба було серйозно готуватися. А тут на флейті дивлюся: хлопчик заграв дві п’єски, і все. Це зайняло в нього п’ять хвилин. І він каже педагогу: «Може, ще пограти?». А той йому: «Не треба, бо й так змучився». Я зрозумів, що це хороший інструмент, бо на ньому не треба довго займатися. Можна десять хвилин — і все.
Коли ми приходили до педагога, був травень місяць, а навчання розпочинаються з вересня. І здавалося, я мав би радіти, що маю три місяці відпочинку. Але в той вечір ми поїхали до бабусі на город, я собі зрізав із ромбамбару (з нього ще компот смачний роблять) трубочку, зробив дірочки і спробував уже щось грати на тій «сопілочці», тому що вже тоді хотів займатися.
Вирішальну роль зіграла особа педагога, який із дітьми прекрасно знаходив спільну мову.
«НАЙБІЛЬШЕ ПІДХОДИТЬ БАРОКОВА МУЗИКА»
— Який музичний стиль, на вашу думку, найбільше підходить для флейти як для інструмента?
— Сучасна класична флейта почала розвиватися в епоху бароко, саме тоді було написано багато музики для цього інструмента. Зокрема, Йоган Себастіан Бах написав для флейти шість сонат, у нього є кілька концертів для флейти з іншими інструментами, подвійних та потрійних. Йому належать прекрасна Сюїта сі-мінор для флейти з оркестром, де остання частина — всім відомий «Жарт», сольна Партита для флейти. Крім того, для флейти писали всі сини Баха.
До речі, восени 13 жовтня з прекрасним піаністом Юрієм Котом у Колонному залі Національної філармонії будемо вперше в Україні представляти фундаментальний цикл усіх сонат Генделя. Концерт буде присвячено 260-річчю від дня пам’яті Георга Фрідріха Генделя під назвою «12 сонат для флейти і клавіра». Виконання триває понад дві години, але воно того вартує. Хоча це надзвичайно складно. Для порівняння: вельми складні «6 сонат для флейти і клавіра» Й. С. Баха тривають лише півтори години.
Сонати різні за розмірами: є тричастинні, семичастинні. Вони досить цікаві, тому що там представлені всі тогочасні танці Європи — сарабанда, менует, гавот, буре, жига. Гендель писав ці сонати впродовж усього життя, тож це ретроспектива через два інструменти всієї камерної творчості Генделя, а він прожив 74 роки. Дуже цікаво почути цей музичний жанр, любов до якого він показав через дует флейти і фортепіано. В наш воєнний час життєвих і світових пертурбацій саме музика того стилю і часу, мені здається, буде цікавою для слухача.
Існує ще одна важлива причина, чому флейта так розвивалася в ХVIII столітті. Великий прусський король Фрідріх ІІ, якого німці вважають одним із найвеличніших героїв німецької нації, сам грав на флейті й був прекрасним флейтистом. Він мав свою капелу і кожного ранку перед державними справами до королівської авдієнції займався музикою. А ввечері давав у своєму замку флейтовий концерт, де всі придворні його слухали.
Капела в нього була прекрасна, складалася з найвизначніших музикантів того часу: зокрема до капели входили син Йогана Себастіана Баха — Карл Філіп Емануель Бах, визначний чеський композитор Франтішек Бенда, основоположник сучасної флейтової школи, вчитель Фрідріха ІІ — Йоган Йоахім Кванц, визначні композитори того часу Христоф Шаффрат та Карл Генріх Граун. Завдяки Фрідріху ІІ з’явилася мода на вечірні придворні концерти не лише при прусському дворі, а й у всіх королівських дворах тогочасної Європи. Флейта стала дуже популярною при французькому дворі та правителях німецьких королівств. Тому саме барокова музика найбільше розкриває характер флейти.
Другий сплеск флейтової популярності припадає на початок ХХ століття, коли, наприклад, Клод Дебюссі написав своє знамените флейтове соло «Сиринкс» для п’єси французького драматурга Габріеля Мюррея «Психея». Той замовив Дебюссі цю п’єсу, щоб показати, як бог Пан помирає під музику своєї флейти. Також у Дебюссі є цікава соната для флейти, арфи та альта.
Писали для флейти й французькі композитори Альберт Руссель та Жак Ібер, а також знаменита «Шістка» композиторів та група «Молода Франція», бо в той час вони, як і французькі художники, зверталися до тематики країн Полінезії та Африки. В цих країнах, нерідко первіснообщинного ладу, люди з музичних інструментів мали лише флейту й бубен. Тож французькі композитори вважали, що саме звук флейти найкраще передасть колорит, танці, ритми, певні африканські чи полінезійські завивання.
Тому в цей час флейта стала дуже популярною і набула свого розквіту саме у Франції. Тоді на авансцену вийшли найвизначніші флейтисти ХХ століття. В середині ХХ ст. флейта зрівнялася за популярністю і значимістю з такими інструментами, як фортепіано, скрипка та віолончель.
ЗОЛОТИЙ ТЕМБР
— Ви граєте на золотій флейті?
— Так, вона повністю з золота. 20 років тому я купив її в Лондоні. Це флейта японської фірми Sankyo, яка випускає інструменти спеціально для концертуючих музикантів по всьому світу. Вони свої флейти прирівнюють до скрипок Страдіварі. Тоді я міг купити замість неї двокімнатну квартиру в Києві (усміхається). Це хороший інструмент, а для концертуючого музиканта — це дуже важливо. Чому з золота? Бо воно дає неповторний тембр. Дуже цікаво дзвенить подих повітря, який проходить через золоту трубочку, він абсолютно по-іншому вібрує, ніж коли йде через дерево чи срібло. Від цього неповторний і заворожуючий звук.
— Я знаю, що для скрипки, наприклад, нещодавно виник новий музичний стиль — pop-violin (популярна скрипка), що привертає увагу широкої авдиторії до цього інструмента. Чи існує подібний стиль для флейтистів?
— Флейта — це універсальний інструмент, тому на ній можна грати все, що завгодно. Тобто не лише соло, а й у різних ансамблях та оркестрах. Є надзвичайно багато флейтових ансамблів — із фортепіано, з органом, арфою, клавесином. Зараз у нас щотижня відбуваються концерти з прекрасним гітаристом Андрієм Остапенком. Ми навіть створили перший в історії незалежної України ансамбль такого складу під назвою Duetto Concertante. Такий дует — флейта-гітара — нині дуже популярний у Західній Європі, маємо надію, що завдяки нашим із Андрієм концертам, стане настільки ж популярним і в Україні. Також флейту часто застосовують у джазових ансамблях.
У сучасній музиці є багато прийомів, коли стукають клапанами, продувають трубку, грають акордами, різними флажолетами, але мені це не дуже цікаво. Я вважаю, що все ж таки флейта — класичний інструмент, а я — класичний музикант. Класичної музики для флейти написано дуже багато, і цього цілком достатньо. Навіть життя не вистачить усе переграти.
— Який ваш улюблений музичний твір для флейти?
— У 50 років я приходжу до висновку, що ці твори стосуються не лше флейти, а й інших інструментів. По-перше, найзначиміший композитор — це Бах. Також усі визначні митці, які творили музику в епоху Бароко. Потім йде класика, (Моцарт і Бетховен). Із романтики — слід зупинитися на Шубертові. Оці чотири визначні композитори — Бах, Бетховен, Моцарт, Шуберт — це ті глиби, які потрібно грати кожному музиканту і без яких музичне мистецтво було б неможливим.
«НА СЦЕНІ ТРЕБА ВИДАВАТИ КІНЦЕВИЙ РЕЗУЛЬТАТ, ЯКИЙ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ... ЗОВСІМ НЕ КІНЦЕВИМ»
— Розкажіть про майбутні концерти.
— Незабаром я маю концерти з Андрієм Остапенком у Херсоні, Вінниці, Рівному. Під Новий рік із прекрасною піаністкою Ларисою Деордієвою будемо виконувати шість сонат Моцарта, які він написав у Лондоні, коли йому було лише вісім років. Це надзвичайно цікавий і дорослий цикл. Можна сказати, перший його фундаментальний твір, і знову ж таки він обрав флейту. Це перша серйозна проба пера і незвичайні сонати. Гратимемо в Білій Церкві, думаю, й у Києві.
Із Андрієм Остапенком нашим Duetto Concertante в серпні ми маємо чотири концерти з трьома різними програмами. 3 серпня в Музеї Заньковецької відбудеться цікава програма «Музика душі», 10-го — концерт «Італійська фантазія» в Музеї кіномистецтва в заповіднику при Лаврі. 17 серпня граємо Duetto Concertante в Лютеранській кірсі й завершуємо 28-го — в Музеї Косенка з програмою «Музика душі».
— Ви виступаєте за кордоном? Чи співпрацюєте з кимось з іноземних музикантів?
— Це було раніше і це була одна з найцікавіших подій у моєму житті. Мене запросили разом із Державним румунським оркестром та прекрасним швейцарським диригентом Сімоном Камартіном зіграти високо в горах Швейцарії. Там, де закінчується автомобільна дорога і цілий рік лежить сніг.
Визначний сучасний швейцарський композитор Джон Дерунгс написав «Три інтермецо» — великий фундаментальний твір на пів години музики для флейти з оркестром. Ми виконували цей твір на відкритті концертного залу в Альпах, у містечку Фалера, де живуть десь 20 людей, але це туристичний центр. І в Швейцарії, на висоті 1500 м над рівнем моря, побудували зал на півтори тисячі місць із прекрасною акустикою, весь із фінської сосни. Це вказує на те, якою популярною є флейта в Швейцарії та Франції і яке бережливе ставлення до культури і мистецтва в цих країнах.
— Де найбільше подобається виступати?
— Найбільше подобається займатися і грати в себе вдома. Тому що коли я в творчій лабораторії, то можу щось повторити, відточити кожну ноту і прослухати кожну павзу. Також у щоденному творчому процесі відкриваються нові грані мистецтва і можна з головою зануритися в глибини задуму композитора. Тисячу разів зіграти одну нотку по-різному, а на наступний день усе забути і почати пошуки знову. І саме домашні заняття є справжнім мистецтвом. Те, що можна знайти тут, на сцені не знайдеться. Бо на сцені треба вже видавати кінцевий результат, який, у підсумку, виявляється зовсім не кінцевим, а лишень одним із варіантів, в низці подальших пошуків.
— Ваша дружина теж музикант?
— У неї дуже цікава життєва історія. Вона закінчила консерваторію як піаністка, потім аспірантуру, захистилася як музикознавець. Далі працювала журналістом. Згодом захопилася Османською історією і почала займатися османістикою. Написала вже кілька книжок про життя наших співвітчизників у Османській імперії, зокрема про Роксолану. Ця її фундаментальна праця вийшла навіть у Туреччині. В Україні теж вийшли її книжки. Ми, на жаль, дуже мало знаємо про Роксолану і історію тих часів. А насправді, крім Роксолани, кілька українських жінок були в Османській імперії жінками падишахів. Дружина відкриває нові сторінки історії.
— Як вживаються дві творчі особистості?
— Прекрасно! Якщо є любов, то не може бути жодних запитань.
