Серед численних творчих акцій, що стали традиційними в Україні, Міжнародний музичний фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує» виділяється тим, що в ньому беруть участь справжні зірки, що сяють нині на світовому музичному небосхилі. Але, мабуть, головне те, що фест дає можливість спостерігати за народженням нових зірок. Цього року протягом восьми днів дарували своє мистецтво такі визнані авторитети в області музики, як солістка Большого театру співачка Ірина Макарова, лауреати міжнародних конкурсів скрипаль Олег Криса (Україна — США), піаністи Наум Штаркман (Росія), Петро Палечні (Польща), Клаус Штікен (Німеччина), фортепіанний дує Агліка Генова та Любен Дімітров (Болгарія), струнний квартет PRIMA VISTA та контрабасист Павло Панта (Польща). Традиційно брали участь у фестивалі Національний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка та симфонічний оркестр Національної філармонії України (диригент Микола Дядюра). А ще блиснули своїм талантом юні за віком, але зрілі за майстерністю володарі гран-прі різних років Міжнародного конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва: Валерія Мірош і Динара Наджафова (Україна), Тонг Бо (Китай), Ілля Рашковський (Росія). Вони разом із маестро Крайнєвим і філармонічним оркестром виконали подвійні концерти Баха, Моцарта, Мендельсона та Пуленка.
Нинішній фестиваль був присвячений 60-річчю В. Крайнева, і, безумовно, головною фігурою свята був сам Володимир Всеволодович. Винуватець торжества замість того, щоб відпочивати та насолоджуватися грою своїх друзів і учнів, ніс на своїх плечах основне навантаження фесту. У чотирьох програмах він підіймався на сцену, брав участь в ансамблях, грав соло. Це був зовсім новий Крайнєв: до дивовижної поетичності та вишуканості його музичних висловлювань додалися філософська заглибленість і та простота, до якої художник приходить, лише багато переживши та відчувши. До речі, ця сама простота визначає не лише творчість маестро, але і його манеру спілкування, стиль життя. В інтерв’ю, яке він дав спеціально для газети «День», весь Володимир Всеволодович — ні забрати, ні додати…
— Як ви відзначили своє 60-річчя?
— Дуже скромно та просто. У нашій московській квартирі біля станції метро «Сокіл», де ми вже 25 років живемо з дружиною, Тетяною Тарасовою, зібралися найближчі: мої мама і тітка, Танині мама і сестра, близькі друзі, які 40 років уже зі мною. Зокрема, Євген Семенович Баранкін, провідний музичний критик і громадський діяч. Він дуже мудра людина. Недаремно Шнітке про нього казав: «Треба спитати в «Ребе». Зараз він працює в фірмі «Російські сезони», де записують компакт-диски. Наприклад, вони встигли записати програми з Євгеном Свєтлановим.
— Володимире Всеволодовичу, чому вони вас не записують? Адже у вас, крім двох компакт-дисків із музикою Шопена, нічого немає, не беручи до уваги, звісно, численних записів на грамплатівки.
— Якщо не записують, отже, це нікому зараз не потрібне. Таких диригентів, як Свєтланов, зараз дуже мало, а хороших піаністів багато. Музикантів, щоправда, серед них мало: якщо він грає швидко, грамотно та культурно — вже всі задоволені.
— А якщо перевести ваші записи з грамплатівок на СD?
— Це неможливо. Всі радійні записи часів СРСР і записи фірми «Мелодія» перекупив за безцінь якийсь американець. Він їх, очевидно, видає і десь продає. А ми на них не маємо прав.
— А як минуло в Москві офіційне вшановування вас як ювіляра?
— Це було 3 квітня в Великому залі Московської консерваторії. Спочатку вручили російський орден «За заслуги перед вітчизною» від В. Путіна, потім український орден «За заслуги» від Л. Кучми. Я отримав нагороду від мера Москви Ю. Лужкова, почесні грамоти від Московської та Київської консерваторій, від Московської та Санкт-Петербурзької філармоній… Було багато народу, але ми так уміло провели офіційну частину, що з усіма промовами вклалися в 15 хвилин. Я хотів, щоб швидше від величальних слів перейти до музики, тобто до того, чому віддав 40 років творчої діяльності. У першому відділенні концерту грали діти, лауреати останнього крайнєвського конкурсу. Судячи з реакції публіки, їхні виступи справили прекрасне враження. У другому відділенні програми на сцену вийшли володарі гран-прі. Їх ви чули в Києві на заключному концерті фестивалю плюс Ігор Четуєв. Вони грали зі мною. А закінчився вечір ефектним номером, коли Рашковський і Четуєв сіли за два роялі, почали грати Перший фортепіанний концерт Чайковського, а потім несподівано перейшли на відому мелодію «Happy birstday to you». Для публіки це був шок! Загалом, побалували слухачів. Жарт вигадав я (коли перебував у лікарні), і він сподобався. Було дуже зворушливо, коли вся публіка встала. Причому почали підводитися вже після мого першого виходу. Для Москви це незвичайне. Скажімо, 50-річчя Юрія Башмета відзначали також тепло, але в мене було більш по-домашньому. Хоча в залі зібралося народу більше.
— А коли вам зробили операцію, і як швидко ви набули концертної форми?
— Наприкінці січня мене прооперували, а 19 березня в Харкові я вже грав на відкритті конкурсу.
— Проводячи паралелі між московською та київською публікою, ви, напевно, засмутилися, що в перші дні фестивалю мало людей прийшли до філармонії?
— У Москві, якби вісім днів поспіль ішли концерти з такими виконавцями, як були заявлені в програмі, то зал був би переповнений. Можливо, в Києві було мало реклами, і через відсутність інформації люди не прийшли на концерти. Наприклад, минулого року я привіз до вашої столиці лауреата першої премії ХII Міжнародного конкурсу імені Чайковського Аяко Уєхару, а її ніхто тут не знав. Цього разу польський піаніст Петро Палечні відмінив два концерти в Аргентині, щоб приїхати до Києва, а глядачів зібралося лише півзалу. Я не розумію меломанів, як можна пропустити та не послухати фортепіанний концерт Дворжака у виконанні Клауса Штікена (Німеччина)? Цей твір у нас тільки Ріхтер грав! І квитки були недорогі. Це для мене дивне...
— Улітку ви разом із дружиною (відомим тренером із фігурного катання Тетяною Тарасовою) відпочивали в Криму...
— Ми третій рік поспіль проводимо відпустку в Гурзуфі в санаторії «Сосновий гай». Лікарі сказали, що мені з моїми легенями потрібен цілющий клімат Криму. Я курець зі стажем. Розумом розумію, що треба обмежувати куріння, а на практиці нічого не вдається. Багато курю, якщо хвилююся, забуваючи, скільки сигарет викурив... Нині гурзуфський сервіс погіршав. Подейкують, що санаторій уже продали іншим господарям. Одні пішли, а інші ще не почали нормально працювати...
Із приємних кримських спогадів — фестиваль «Зірки планети», на якому ми з дружиною побували. Він присвячений класиці, програму вів Святослав Белза. Традиційно на фесті виступає Національний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка. Це професіонали суперкласу. На концерті-відкритті з моїх «протеже» грали троє: Мирош, Четуєв і Мацуєв. Добре виступали, а сама програма, на мій погляд, була надто довгою, переобтяженою численними промовами.
— Тетяна Тарасова досі працює в Америці. Які її тренерські успіхи?
— Її вихованець — олімпійський чемпіон Альоша Ягудін — пішов у професійний спорт. Ви знаєте, сьогодні молоді фігуристи норовлять залишитися за кордоном, особливо в США. Минулого року Таня взяла одну японську дівчинку, яка раніше вище п’ятого місця не підіймалася. Після Тетяниних тренувань спортсменка вже через 2 — 5 місяців повністю змінила програму і так класно виступила, що стала чемпіонкою світу.
— У Вищій школі музики і театру в Ганновері, в якій ви викладаєте, ваші учні щорічно стають лауреатами престижних конкурсів. Хто вас порадував останнім часом?
— У моєму класі 25 студентів. Порадував Ілля Рашковський. Він завоював в Італії першу премію. Мені здається, що з’явився цікавий новий дует — Олена Колесніченко й Олена Бобровських. У 1994 році вони стали лауреатами першої премії крайнєвського конкурсу. А нещодавно отримали високу нагороду на престижному музичному конкурсі в Італії.
— Крім харківського конкурсу, який носить ваше ім’я, ви ще засідаєте в журі інших міжнародних конкурсів?
— Незабаром поїду до Бідгоща (Польща), запросили попрацювати в журі конкурсу ім. Ігнаци Падеревського (очолить суддівську бригаду Палечні). У грудні вирушу до Сицилії. Там стану головою журі конкурсу фортепіанних дуетів. До речі, кілька років тому мої вихованці Агліка Генова та Любен Дімітров (Болгарія) завоювали першу премію. На нинішній конкурс повезу з Ганновера Олену Колесніченко та Олену Бобровських.
— А улюбленець київської публіки Ігор Четуєв після перемоги на конкурсі ім. Артура Рубінштейна ще десь відрізнився?
— Він у Лідсі отримав четверту премію. Щоправда, це такий конкурс…
— Ви ж там у 1963 році першу премію отримали. І після другого туру вас із залу на руках винесли…
— Так, було таке. А тепер виносять кого попало. Нині там усім заправляють імпресаріо. Я вважаю, що Ігоря Четуєва «засудили». Коли в залі оголосили результати, то багато хто був приголомшений вердиктом журі. Нечесне змагання, коли перемагає не найсильніший, а залаштункові «ігри» імпресаріо. Тепер таке робиться на конкурсах! Мені Палечні розповів, що нещодавно на престижному конкурсі Верчеллі в Італії (до речі, там моя учениця Хісако Кавамура отримала першу премію) Сергій Доренський таке витворяв... Його учень пройшов, а суперників, які навіть набрали хороші бали, завалив. Доренський — такий інтриган. Треба мати талант, щоб робити підтасовування на конкурсах, як це майстерно виробляє він.
— Але ви самі ніколи не інтригуєте? Наприклад, ваш вихованець Михайло Данченко (Україна) на Другому Міжнародному конкурсі ім. Лисенка, де ви очолювали журі, лише другу премію отримав...
— Мене за вуха на п’єдестал ніхто не тягнув, і я нікого не тягну. Якщо вибрав професію музиканта, то треба навчитися бути борцем. Інакше вершин ніколи не досягнеш. Ви знаєте, я взагалі не люблю конкурси... Але доводиться ними займатися, адже все наше життя — це змагання. У артистів — за публіку, за увагу журналістів.
— Володимире Всеволодовичу, як вам, з огляду на величезну зайнятість, вдається підтримувати виконавську форму? Скільки годин на день ви займаєтеся на роялі?
— Щодня грати, на жаль, мені не вдається. Коли цілий день слухаєш гру студентів, на рояль дивитися вже не хочеться. Щоправда, пальці мимоволі самі рухаються весь час, адже зі своїми студентами часто граю в чотири руки або їм щось показую. А підготовка програм — це інша справа. Перед фестивалем щодня репетирував із 9.00 до 12.00.
— Напевно, через операцію ви згорнули свою гастрольну діяльність?
— Чому? Я грав у Франції на різних фестивалях: у Нансі, до цього в Фонтенбло, в Гранж де Меле. Це під Туром. Там Ріхтер часто виступав. У Польщі я грав у Душняках. Чудове місто. Там Шопен лікувався і перед остаточним від’їздом до Європи з Польщі зробив останню зупинку. Я провів у Польщі майстер-класи.
— А як там, у Європі, вас слухали?
— Чудово. Публіка скрізь хороша. Треба лише вміти зацікавити її. Мені гріх скаржитися на відсутність уваги до моєї персони.
