Величезний внесок зробили представники славетної родини Симиренків у національний розвиток нашої Вітчизни — вони є також фундаторами української економіки: підприємцями, інженерами, винахідниками; щедрими меценатами й утверджувачами української духовності, геніальними вченими-помологами зі світовими іменами... П’ять велетів — чотири покоління великої української родини: Федір, Платон, Василь, Левко і Володимир. Аналогів у нашій історії годі й шукати!
ВОЛЕЛЮБНИЙ ДУХ
У дореволюційні часи Симиренки зазнавали гонінь від царської великоросійської влади. А потім облудна московська більшовицька тиранія їх розстрілювала і намагалася навіть стерти про них пам’ять. Вона нищила український симиренківський волелюбний дух, утверджуючи на підневільній Україні своє комуністичне московське панування, перетворюючи українців на послушних рабів методом національної кастрації й записуючи їх малоросіянами. Адже після розстрілів, після голодоморів національно роззброєний народ не мав своїх духовних поводирів і протягом десятиліть мовчки ковтав московську блекоту з її мовою, культурою і новими сатанинськими порядками. Відрікаючись від свого й прилучаюсь до чужого. І у свідомості багатьох українців цей процес, на жаль, триває досі. Воістину, жертви своїх катів готові й далі восхваляти...
Але правда завжди перемагає. Хай би як опиралася неправда. І справедливість — теж. Бо правда — це і є справедливість.
СИМИРЕНКО ГАЛИНА ПЛАТОНІВНА (ДОЧКА СИНА ВЕЛИКОГО ПОМОЛОГА) ІЗ ЗАВІДУЮЧОЮ МУЗЕЄМ ЄВДОКІЄЮ АНТОНІВНОЮ ОНИЩЕНКО БІЛЯ ГОДИННИКА, ЯКИЙ НАЛЕЖАВ АЛЬДОНІ ГРУЖЕВСЬКІЙ СИМИРЕНКО (ПЕР-ШІЙ ДРУЖИНІ ЛЕВКА СИМИРЕНКА, БАБУСІ ГАЛИНИ ПЛАТОНІВНИ) / ФОТО НАДАНО МЕМОРІАЛЬНИМ МУЗЕЄМ РОДИНИ СИМИРЕНКІВ
Попри заборони навіть згадки про Симиренків після убивства Левка Платоновича, його братів Миколи та Олексія, сина Володимира, онука Платона, зятя Генріха Міхаеліса (і це ще не всі понищені Симиренки), не минуло й двадцяти років, як комуністична влада вирішила покаятися. І вже наприкінці 1950-х Левка Симиренка... реабілітували! Позаяк насправді величезними були його наукові заслуги. Аби з нього й надалі ліпити поміщика та представника експлуататорських класів! Занадто вже кричущою була брехня про нього, щоб її сприймали в Україні! Всесвітньовідомий вчений — і ворог народу?.. Це вже було занадто для більш-менш поміркованих комуністів, які прийшли до влади після смерті Сталіна. Це пляма на репутації країни. Тому тихенько реабілітували і Володимира Симиренка (після того як розстріляли в урочищі Солянка біля Курська).
Ім’я Левка Платоновича присвоїли його колишньому розсаднику у Млієві, який було перетворено радянською владою на наукову установу садівництва — науково-дослідну станцію. Першим директором її став Володимир Симиренко, котрий пропрацював на цій посаді понад десять років. Фактично аж до арешту.
Уже наприкінці п’ятдесятих, коли в газетах і журналах з’явилися спогади про Л. П. Симиренка його учнів та послідовників, доньки Тетяни Львівни, у науковому середовищі, серед кіл української інтелігенції стала утверджуватися думка, що формальної реабілітації та присвоєння імені Левка Платоновича науково-дослідній станції — то вкрай замало для поновлення справедливості, вшанування вченого, котрий стільки зробив і для вітчизняної, і світової помологічної науки.
Так в українських містах і селах почали з’являтися вулиці імені Л. Симиренка, колгоспи, книжки про нього тощо. Зрозуміло, що хвиля реабілітації докотилася й до Млієва, де в шістдесятих роках у садстанції, яка одержала ім’я свого фактичного засновника, ще панував антисимиренківський сморід. Адже тут біля керма і в активістах сиділи саме ті, хто руйнував Симиренківські святині — їхню родову церкву, родинне кладовище, яке було стерте з лиця землі, хто організовував кіно і танці у храмі й на могилах покійних. Хто робив зі збудованих ними будівель гуртожитки, склади та інші виробничі приміщення. Тобто заслужені революціонери або їхні синки й доньки з партквитками, які, звісно, не хотіли жодних змін! Але ж справжня реабілітація Симиренків мала б розпочатися якраз із їхнього родового гнізда! Адже саме така логіка речей.
«БІЛЯ ЯБЛУНЕВОГО ОКЕАНУ»
Таким чином, дійшла черга і до Млієва. Коли молодому аспіранту Всесоюзного інституту рослинництва Петрові Вольвачу спало на думку створити у Млієві музей Левка Симиренка. Чи бодай відкрити музейну кімнату. Цю ідею палко схвалила ще жива донька вченого Тетяна Львівна, вчителька іноземних мов в одній із київських шкіл. Вона пообіцяла передати у своє рідне село (адже тут народилася ще далекого 1887 р.) речі з батькового будинку, його книги, рукописи і т. ін.
Петро Вольвач написав листа, який з підписами й інших небайдужих українців у травні 1966 року було опубліковано в «Літературній Україні» під заголовком «Біля яблуневого океану». У зверненні, зокрема, були й такі слова: «Збір, збереження, вивчення і пропагування всього, пов’язаного з іменем та діяльністю видатного вченого, — справа державної ваги. Вона до снаги лише державному музею вченого. Зазначений музей Л. П. Симиренка став би центром збору та вивчення історії українського садівництва, невід’ємною складовою якого є багатолітня й багатогранна діяльність Левка Платоновича.
СОФІЯ ЛЕВКІВНА СИМИРЕНКО З ДОЧКОЮ НАТАЛКОЮ ГЕОРГІЇВНОЮ ДУБІНСЬКОЮ, ЛЕВКО ЛЕВКОВИЧ СИМИРЕНКО З ДРУЖИНОЮ РИММОЮ У МЛІЄВІ. ВЕРЕСЕНЬ 1980 Р.
Місцем для подібного музею Л. П. Симиренка могла би стати Мліївська дослідна станція садівництва, фактичним організатором якої та першим керівником він був. У Млієві все тісно пов’язане з іменем Л. П. Симиренка, багато здобутків — то є результат його невтомної, титанічної праці».
Петро Васильович стверджує, що саме тоді, в 1966—1967 рр., під натиском громадськості (бо Україна почула й підтримала листа), у Млієві відбулося створення кімнати-музею Л. П. Симиренка в його родовому будинку, хоч він був дуже скромним і небагатим на експонати. До слова, першим його завідувачем на громадських засадах став учитель-пенсіонер Максим Петрович Нечипоренко.
Нове дихання у справі створення справжнього музею Левка Симиренка, а потім і всього Симиренківського роду настало з приходом на посаду директора Мліївської науково-дослідної станції садівництва Миколи Михайловича Артеменка — людини широкого державницького мислення, патріота української землі, палкого прихильника наукового генія Л. П. Симиренка, активного продовжувача його великих починань на терені Млієва. Саме завдяки організаторським здібностям директора, його невтомній багатогранній діяльності незабаром у садстанції постав прекрасний музей корифея помологічної науки, основу якого склали понад 200 найцінніших експонатів, переданих донькою вченого Тетяною Львівною із Києва. Це були меблі, особисті речі батька, його книжки, листи, рукописи...
Значну частину експонатів було відшукано у Млієві, в тім числі й у науковій установі, куди ще в 1920-х перенесли чимало речей із будинку Симиренків.
Як розповідає Петро Васильович Вольвач, на заклик мліївчан відгукнулися родичі-Симиренки, їхні друзі, соратники. Величезне зібрання із вивезеного колись родинного архіву повернулося із Ленінграда. До Музею почали надходити експонати із Сибіру, Середньої Азії та інших куточків країни.
Директор Артеменко відряджав фотографа і наукових працівників до архівів Одеси, Курська та інших міст. Науковці поверталися зі звітами й фотокопіями цінних документів, які розповідали про Яхненків, Хропалів, Симиренків...
Нарешті, 25 листопада 1970 року — в день п’ятдесятиріччя Мліївської садстанції рішенням Городищенської районної ради музей було урочисто відкрито! Але він продовжував поповнюватися і розширюватися й у своєму розвитку пройшов шлях спочатку від однієї, потім до трьох, до восьми, а сьогодні до одинадцяти кімнат, які хоч і невеликі, але по-музейному називаємо залами.
Хочеться низько вклонитися й від душі, від щирого серця подякувати всім, хто взяв участь у створенні музею, хто працював у ньому і беріг його для прийдешніх поколінь, для України. Адже він — всенародне надбання — славна пам’ять про велику родину Симиренків.
ПЛАТОНІВ ХУТІР — ЗЕМНИЙ РАЙСЬКИЙ КУТОЧОК УКРАЇНИ
Звичайно, і ще раз заслужено не можна не виокремити ім’я Миколи Артеменка — багатолітнього директора Мліївської садстанції, академіка, народного депутата України першого скликання. Адже саме під керівництвом Миколи Михайловича Артеменка Симиренківський помологічний розсадник відродився і знову пережив розквіт. Саме Артеменко втілив кращі із кращих мрій Левка й Володимира Симиренків і поєднав помологічну науку з промисловим садівництвом. Якраз він відродив пам’ять про наукову спадщину Симиренків-вчених через створений унікальний музей — оберіг великого життя кожного представника Роду. Невтомна, титанічна праця Миколи Артеменка перетворила родове гніздо Симиренків — Платонів хутір на справді земний райський куточок України. І це можуть підтвердити всі, хто пам’ятає ті, не такі ще й далекі артемівські щасливі для Млієва часи. Але, безперечно, найкращу оцінку діянь М. М. Артеменка дав Петро Вольвач — великий український патріот, мудра людина, знаний симиренкознавець, автор низки книжок про найвідоміших у світі мліївчан.
НАЩАДКИ СИМИРЕНКІВ ТА РОДУ ХРОПАЛІВ (О.І. ХРОПАЛЬ БУВ ОДРУЖЕНИЙ З НАТАЛІЄЮ СИМИРЕНКО) БІЛЯ ЯБЛУНІ, ПОСАДЖЕНОЇ ЛЕВКОМ СИМИРЕНКОМ ПО ПОВЕРНЕННІ ІЗ СИБІРУ.
Ось що він писав у листі до директора Мліївської науково-дослідної станції садівництва: «Віддаючи належне, саме Вас і весь колектив станції я називаю першими симиренкознавцями. Сподіваюся, що ми ще доживемо до тих часів, коли будемо обговорювати кандидатури лауреатів премії ім. Л. П. Симиренка. Я обома руками в усіх інстанціях голосуватиму за Вас — як за людину, яка найбільше зробила в справі увічнення вченого, зберегла й примножила симиренківські наукові традиції. На сьогодні більш гідної кандидатури не бачу...»
Про те, який наш музей, свідчать схвальні відгуки його відвідувачів про побачене. Багато хто із мліївців, серед яких, либонь, кожен хоч раз побував у Оберегу Симиренків, також добре знають: наш музей — один із найкращих в Україні! Він — оригінальний усим. Усе в ньому дихає Симиренками, їхньою епохою, їхньою славою, їхньою любов’ю до України та свого народу, якому вони віддали свою працю, свій талант, а дехто за любов до Батьківщини поплатився навіть життям.
Так, Симиренки надихають. Вони підсилюють віру в те, що лише кропітка, нелегка праця перетворить Україну на квітучий сад — із заможними громадянами. Вільна, незалежна, демократична країна. Саме такою поставала вона в думках і помислах великих її синів. Ми її маємо. Залишилося зовсім небагато: пережити біди, які на нас неждано звалилися, навести лад, щоб рухатися гідним шляхом до означеної світлої мети. Пам’ятаймо: ніхто для нас справедливої, багатої держави не збудує.
Отже, все залежить від усіх та кожного зосібна. Тож приїжджайте в музей родини Симиренків. Вчіться на їхньому прикладі, як потрібно жити і творити.
