На теперішніх, VII «Обличчях кохання» відчувалося прагнення організаторів максимально дистанціюватися від небагатого вибору. Всі знамениті мелодрами, переважно з історичним колоритом, визначили в позаконкурсний категорії «Кохання в костюмах» та «Кохання, яким ми захоплювалися». Тут значилися «Анжеліка — маркіза янголів», «Єсенія», «Грибна людина», «Бродяга» з Раджем Капуром та інші мастодонти радянського прокату. Еротична складова вмістилася в «Кохання без костюмів. Аморальні історії». Тут вистачало екзотики — починаючи від культового «Рідкого неба» й закінчуючи напівзабутим продуктом 60-х «Гриммові казочки для хтивих парочок». Поза всякими категоріями, спеціальним сеансом-сюрпризом показали обласканий у Каннах «Малголланд драйв» Девіда Лінча — могутнє видовище, яке заслуговує окремої розмови.
Основна колізія будь-якого кіноогляду полягає в його конкурсі. Географічно він був вельми різноманітним. Майже два десятки картин репрезентували всі основні країни Європи, в яких хоч щось знімається, плюс Японію, Індію, Узбекистан, Бразилію та Південну Корею. І України, і Росії (останнє особливо дивує) в конкурсі не було; можливо, нині в наших режисерів не час кохати. Дивитися конкурс було цікаво вже з того погляду, як сприймають кохання в різних кінематографіях.
Найбільш витончений жанровий експеримент зробив молодий чеський режисер Філіп Ренч. Своїх «Бунтарів» він поставив у формі ностальгійного мюзиклу. Юні романтики «празької весни» існують у світі естрадних хітів 60-х років. Ці пісеньки лише своїм безтурботним інфантилізмом кидають виклик скреготові гусениць танків, що насуваються на чарівних бунтарів і бунтарок. Це — завмирання перед катастрофою, останні крихти кохання в передчутті насильницького дорослішання. З постановочного погляду «Бунтарі» здаються найуспішнішим фільмом фестивалю. Музичні номери здійснено на найвищому рівні, з бездоганною хореографією, найцікавішими декораціями. Старі напівзабуті пісні оживають на очах. Однак все ж важливіший той ефект атмосфери, запаморочливого духу часу, якого досяг режисер. Саме тому видається справедливим, що приз за кращий романтичний дует дістався головним «бунтарям» — Яну Реваї та Зузані Норисовій.
Інший, абсолютно протилежний приклад експерименту з формою — «Дуже довга ніч» (Норвегія/Швеція). Норвежка Мона Джей Гоель зняла свій повнометражний дебют у естетиці знаменитої «Догми», що начисто виключає пишну постановочність і інші кіношні хитрування. Все відповідно до догматичної Обітниці цнотливості — природне висвітлення, стрибаюча камера, єдність часу, місця та героїв. На жаль, картина, при всіх її знахідках, багато в чому видається вторинною навіть щодо інших фільмів тієї ж «Догми», нагадуючи трохи кожного з них, більш за все — «Торжество». Як і в «Торжестві», Мона Гоель розповідає, скоріше, не історію кохання, а історію його природного занепаду у великій і недружній родині. Різдвяна вечірка перетворюється на страшнісінький кошмар, безперервний фамільний скандал. Тут ніхто не може зрозуміти один одного, це навіть не конфлікт поколінь, а конфлікт усіх з усіма. Зрештою, старики-батьки залишаються наодинці, і це, можливо, шанс для їхнього майже згаслого почуття.
Ось, до речі, ще одна закономірність — емоційного, або, якщо хочете, фаталістичного тлумачення. Кохання на кіноплівці, майже без винятків, нещасливе. Частіше за все на його шляху традиційно стають релігійні зобов’язання, громадський обов’язок чи кар’єрний розрахунок, як у картинах «Ашока» (Індія), «Легенда про Чхунхян» (Корея), «Юна дівчина «(Японія), «Намгял» (Швейцарія), «Мрія» (Швеція/Великобританія) «Самсара» (Індія/Німеччина/Швейцарія/Франція). Чи в самих закоханих справа, чи у відміченому тискові зовнішнього світу, але закономірності дотримуються неухильно: кохати іншого — важке випробування. Виняток склали лише бразильсько-португальські «Посмертні записки». Цей кінороман обтяжено зайвою літературністю, але при цьому не позбавлено досить цікавих візуальних знахідок. А за своєю сутністю він оповідає чи не найбільш оригінальну «лав сторі» — про любов до... себе. Герой бездарно проживає своє життя, зумівши обезсмертити себе лише в особливому гатункові медичних припарок. Його посмертні мемуари — це іронічні спогади егоїста, що дуже пізно усвідомив, що ніколи й нікого, власне, не любив.
Неабиякі пристрасті розгоряються в «Юній дівчині» (режисер Іджі Окуда) й у фінській мелодрамі «Прикрості через кохання» (режисер Оллі Саарела). І там, і там злиттю сердець перешкоджають обставини соціального і кримінального порядку. Самі закохані неадекватні оточенню, порушуючи всі мислимі правила. П’ятнадцятирічна Йоко — зустрічаючись з чоловіком удвічі старшим за неї. Провінційний бандит Алі — вбиваючи в припадку ревнощів одного із залицяльників своєї подружки. І в першому, і в другому випадкові коханцям приготовано щасливий кінець. Неординарності картинам додає саме виконання головних ролей. Яскрава чуттєвість і вибуховий темперамент властиві й Маю Озава (Йоко), й Ерма Томміла (Алі). Але, якщо Озава блискуче грає знаду, то Ерма Томміла солідно й бездоганно веде партію спокути. Журі «Облич» вважає цих акторів кращими і присудило їм, відповідно, призи за кращу жіночу та кращу чоловічу ролі.
Проте, вистачало космополітичної пересічності. Сеанс за сеансом чергувалися одні й ті ж ситуації, діалоги, вдачі. У деяких випадках переважали експерименти з формою, жанром. У британській «Ямі» (режисер — Нік Гем) пристрасть юної Ліз до свого товариша за навчанням перетворює вечірку на страшенний жах. На вівтар своєї пристрасті Ліз кладе чотири життя, в тому числі й свого коханого. Однак компонуючи так гострі інгредієнти, режисер не дотримався пропорцій. У результаті кохання з цього жахливчика просто випарувалося, а щодо усього іншого вийшло якнайгірше — нас (тобто глядачів), лякають, а нам не страшно. Зі схожих причин не досягають своєї мети ірландсько-британські «Дискосвині». Зробити таку модну нині напівкримінальну підліткову комедію можна, але вставити туди серйозні почуття — завдання не з простих, його не вирішиш під позавчорашні кпини, запозичені з доби «Кримінального чтива».
А «Золоту стрілу» отримав фільм, творець якого, класик узбецького кіно Алі Хамраєв, зумів наповнити звичний любовний конфлікт філософським звучанням, підняти ліричну драму до висот істинно трагічних. «Бо Ба Бу» (Узбекистан/Італія/Франція) небагатослівний і скупий на барви. Тут дійсно немає потреби в зайвих словах. Ось пустеля, ось біла, сліпучо гарна жінка, що втратила пам’ять після авіакатастрофи, ось два пастухи, що знайшли її. Трикутник, що утворюється сам собою, згубний для всіх. Власне, безмовна Ба руйнує звичний уклад, яким Бо і Бу живуть споконвіку, як жили сотні поколінь до них. Бажання, що прокинулися, ведуть до безумства; в запорошений пустельний рай приходить смертний гріх. Вже ніхто тут не знатиме спокою, і позбутися прекрасної Ба, убивши її — єдиний вихід. Саму сцену вбивства вирішено як химерний ритуал, — справжнє зіткнення цивілізацій, символ вічного тяжіння-відштовхування Заходу і Сходу. Смерть виглядає лише як продовження фатальної німоти, що захопила героїв. Але навіть зі смертю Ба звичний порядок не буде відновлено — бо гріхопадіння вже сталося.
Притча Хамраєва й стала безперечною вершиною «Облич», блиснувши на них відсвіт вічності. Мабуть, у кохання на екрані — мільйон облич. Незагальний вираз дається нелегко і небагато кому. Фестиваль лише підтвердив це. І, напевно, справедливо, що зі всіх історій правдивою, справжньою, своєю визнаєш лише одну — ту, що глибше будь-якого нещастя.
