(В.Висоцький)
Пекучий 1980 рік був на своїй середині. Закінчувався липень. У Москві стояла черга. Небачена. Ні, вона тягнулася не до мавзолею вождя і юрмилася не за сухою ковбасою чи імпортними чобітьми. В черзі стояли, від готелю «Росія» до Таганки, заради людини. Черга вела до труни, але в ній із магнітофонних плівок лунали веселі пісні. Черга в шанобі дожидалася останньої зустрічі з поетом, хоча той не мав видрукуваних творів. Власті та міліція поводилися, ніби на війні або під час облави, проте люди тулилися навіть на дахах.
Тому що це був Висоцький. В ту мить, коли він одійшов у вічність, він став класиком.
Є дійсно щось фатальне в деяких цифрах. 25 січня Висоцький народився — 25 липня помер. За рік до цього, того ж 25 липня, переміг клінічну смерть. Поміж двома однаковими датами піднеслось коротких 42 роки, в яких проявилося таке довге життя. Життя, подібне беззаконній кометі, що порушувала, як тоді уявлялося, раз назавжди встановлений порядок. Аура його образу не розсипалася блискучим феєрверком, а виявилася хвилюючим атмосферу суспільства вулканом.
Третя чверть століття, котра офіційно проходила під фанфари пленумів і ударних будов, мала особливе забарвлення завдяки унікальній творчості й самому факту присутності особистості Висоцького. Він став знаком епохи.
У 60-ті роки, коли соціалістичний устрій почав втрачати свої одвічні риси, з’явилися пісні Висоцького. За короткий час перші спроби одійшли в тінь, поступившись справжнім творам — віршам- пісням. Напевно, й надалі не буде знайдено відповіді, як людина, не вивчаючи, у звичному розумінні, метрику, композицію, вокал, могла створити т а к е. Його пісні — звичайно, не ліричний жанр. Це драма, сатира, трагедія, спресовані в три хвилини, здатні замінити цілий спектакль, точніше — ставши такими за напруженістю і майстерністю. Серед них є пісня-метафора, пісня-балада, пісня- реквієм й унікальна пісня-байка. Справжня співаюча енциклопедія часу. І позачасова також. На тлі існувавших тоді дозволених популярних творів, багато з яких непокоїли повітря, пісні Висоцького бентежили душі. Його виступи для тисяч людей стали одкровенням, самовиявом, справжнім потрясінням.
А невдовзі прийшла відомість і така гостра слава. У життя автора назавжди ввійшло неформальне визнання суспільства й одночасно відторгнення існувавшою системою, упереджена, злостива критика, нерідко наклеп. Можновладці — слухаючи Висоцького — дозволяли його в багатьох випадках забороняти, цькувати, одного разу намагались заарештувати. Поет-співак був відомий усім і ніким не визнаний офіційно. Надруковано, по суті, не було й рядка, хоча плівки із записами вимірювалися кілометрами. Зростаюча популярність воскресила було, здавалося, забуте явище — ходіння текстів у списках і варіантах.
Творчість Висоцького, незважаючи на зовсім не наставницький вік поета, виявилася фактом соціального життя. На вигляд не дуже примітний, співак став еталоном громадянськості, втіленням морального імперативу, говорячи високим стилем — володарем думок. У величезній країні шанували не тільки автора, але й людину, невіддільну від автора. По-особливому ставилися до багатьох людей лише тому, що «він знає» або «має всього Висоцького»; той, хто бачив актора на концерті, тим більш у спектаклі, сприймався майже як раритет. Не говорячи вже про високе звання «друг Висоцького» (часто, правда, не відповідало дійсності) — воно правило за справжню охоронну грамоту.
Віршам-пісням Висоцького неможливо знайти однозначного місця в літературній класифікації, котра завжди дещо звужує предмет. У них б’ється цілий світ: непокірний, пристрасний, терпкий, сильний, несамовитий і приречений, — б’ється і перехльостує через край. Він здатний відлякувать і відштовхувать, але при силі заворожити назавжди. Замислившись раз, вникнувши одного разу, заглиблюватися в цей світ можливо безкінечно. Це навіть не світ, а справжня планета. І тим більше не естрада. Це феномен Висоцького.
Життєва і поетична енергія цих пісень зробила їх реаліями самої дійсності. На вершинах і скелях колишнього Радянського Союзу залишилися вірші Висоцького, які давно поповнили склад афоризмів, де звучить не тільки гімн відважним альпіністам, але проявляється моральний закон: «Лучше гор могут быть только горы, На которых еще не бывал». Знамениті вовки, що стали мішенню нещадного полювання, піднялися до символу непокори й протесту і в музиці обійшли планету — від Франції до Японії. Недарма розвідників учили за будь-яких умов виривати перемогу, вбираючи вовчу хватку із пісенних рядків. Невеселі слова про скакуна з іподрому сприймались як кредо незалежної індивідуальності, котра прагне свободи: «Я согласен бегать в табуне — Но не под седлом и без узды!». Доля не тільки самого автора, але й багатьох сучасників мчала, мов «кони привередливые». Деякі ж фрагменти «простій радянській людині» читати було соромно: «Мы к долгой жизни приговорены Через вину, через позор, через измену!» або: «Нет-нет, у народа не трудная роль: Упасть на колени — какая проблема?!».
Висоцький первісно поєднав у собі поета, композитора, акомпаніатора, співака, при цьому не виконуючи, а проживаючи кожну пісню. Ніби вона єдина. Або остання. Напруження, потраченого за один виступ, з успіхом вистачило б на розробку оперної партії. Незвичайний голос Висоцького, начебто зовсім не призначений для сцени, тим більше для співу, за незбагненною справедливістю мистецтва, виявився однією із складових художньої тканини твору. Співати з таким голосом — немов кидати виклик долі. Але скільки цей голос умістив привабливості, яка в ньому незрівнянна, необмежена виразність. Такий густий і такий людяний, здається, все пережив і зазнав, він у все проникнув, усе збагнув. Невеликий за діапазоном, цей голос наповнював зал і міг підкоряти собі оркестр. Якщо ж, за законами вокалу, не вистачало діафрагми, тоді підключалося серце. Так, як голос неможливо було змінити, так його неможливо наслідувати. Тому виконувати (не озвучувати) Висоцького не дано нікому. Голос доповнюють неймовірно багаті, багатоликі інтонації — його мовби бачиш: ось тут він посміхається, тут протестує, там суворий, там ніжний. Ним виказано все: стійкість, жарт, вимогливість, сумнів, відвага, страждання, смуток, дбайливість — усе, крім байдужості. Голос співака прикрашає віртуозна, експресивна, смілива і водночас вивірена, стримана манера виконання, не говорячи про чудову дикцію та класичну старомосковську вимову. Сміливо й постійно Висоцький, ніби м’язами, грав граматичними формами, синтаксичними конструкціями, звуками і навіть розділовими знаками. До того ж йому ніколи не зраджували смак та почуття міри. Загальна виняткова талановитість покривала окремі похибки стилю або неточність рими.
Висоцький був здатний свої твори тільки писати. І був би одним із популярних поетів. Але він став їх співати. Обравши пісню, він обрав долю. Напевно, всі риси його глибокої, талановитої, чесної людської натури відбились у піснях. Він прожив життя «на краю», сміливо, зухвало, захлинаючись. Мав сильне поле рідкісної особистої привабливості. Над усе ставив творчість. Найважливіше питання для нього було: скільки йому має бути років, місяців, тижнів, днів, годин творчості? В людині цінував духовну красу, в чоловікові — поєднання доброти, сили й розуму. Подібно до його неперевершеного Жеглова, якщо інколи чинив не за законом, то завжди — по совісті. Усвідомлено ненавидів міщан. Свої сили, на відміну від ліричного героя, не розбазарив. Переконання, у випадку гострої потреби, міг обстояти не тільки словами. Спізнав чарівничу владу кохання. Знайшов друзів, котрі не зрадили. Аніскільки не був зіпсований популярністю і славою. Мав повне право написати: «свято верю в чистоту Снегов и слов». Як справжній поет, мав передчуття долі. Розумів власний вплив, знав силу таланту. Був гідний своїх пісень.
Пісні увіходили в життя самі по собі, автор залишався сам по собі. Одна справа — невизнаний талант. Інша — талант недозволений, не відзначений ні публікаціями, ні званнями, ні нагородами конкурсу, ні хоча б запрошенням на фестиваль. Якщо багато хто з концертами їздив, то Висоцький з концертами проривався. Навіть на рівні побуту чутки, що, в кращому випадку, називаються пікантними, терзали саме його ім’я. Вони поширювалися комусь на догоду, йому — на зло, вони точилися примітивною заздрістю до зірки чужої яскравої долі. Він проходив по життю гладіатором — протиборствуючим, але й у самій перемозі приреченим на поразку. Але все ж таки він був щасливою людиною. Мабуть, навіть дуже щасливою. В дусі тих благородних традицій, коли щастя — подолання великих труднощів і підкорення високих творчих вершин (як у Лермонтова: «Що без страждань життя поета? І що без бурі океан?»). Не раз Висоцький сам говорив, що кричить у порожнечу. Виявилось — у безмірність. Ніколи він не жив, не поводився, не був кумиром, ідолом, тим більше банальним «улюбленцем публіки». Бути живим — таке його прагнення, і мольба, і останнє — ні! — вічне бажання.
Багатьох хвилювало життя Висоцького. Але всіх зворухнула його смерть, що обрушилася, мов удар чорної блискавки. Це було потрясінням і просвітленням водночас. Величезними просторами усно мчала сумна звістка. А Москва з ним прощалась, як прощається дерево з останнім листком. І ховала в костюмі бунтівного принца. Так раніше Франція ховала Жерара Філіпа — в костюмі Сіда. Люди вже нічого не могли змінити — лише встелити дорогу квітами. Долі було під силу дещо більше: батьки при народженні не охрестили поета, і православним іменем його охрестила смерть — він помер у дні вшановування Св. князя Володимира.
На відхід, рівнозначний загибелі, відгукнулися знамениті сучасники і автори, котрі залишилися безіменними. Невдовзі країну захлеснули самвидавські вірші та спогади: люди, здатні поділитися своєю пам’яттю, хотіли, аби хоча б смерть Висоцького не оббрехали. Хтось із шанувальників порівнював його із святим. Спритники гріли лапи на тиражуванні фотографій, включаючи кладовищенський вид; вони розходилися мільйонами. Однак і тоді небажаний автор продовжував бути поза законом, залишаючись Гамлетом російського мистецтва.
Докорінні зміни у ставленні до творчості Висоцького здійснилися, коли державна система зробила перші кроки по новому шляху. Пам’ять про Висоцького перестала метатись у фатальному колі, котре стискало його життя. Так ніби прорвало невидиму греблю: репортаж програми «Час» ішов під музику Висоцького, якийсь фільм міг розраховувати на глядачів тільки тому, що там лунали пісні Висоцького. Поставлені були спектаклі й кінофільми, присуджена Державна премія, до порту Новоросійськ приписано корабель «Володимир Висоцький», одна з малих планет одержала назву Владвисоцький. Вийшли вірші, фотографії, серії платівок. Кожний новий випуск додавався ще однією запізнілою квіткою — не у вінок визнання, а на могильну плиту. Гірка наша несправедливість, яка ввійшла в традицію...
Тепер усе більше видається книжок Висоцького, книжок про Висоцького, виходять передачі, проводяться конференції. Літературознавча наука поповнилася новим поняттям, а російська мова — новим словом: висоцькознавство. Нарешті з’явилась і відчутна точка пам’яті — Центр-музей В. С. Висоцького.
Він пішов за обрій молодим. що ж, «Кто кончил жизнь трагически, тот — истинный поэт». Скінчене життя. Але не творчість. Тому що в ній звучить те, що знаходиться поза часом, що ніколи не застаріє — честь, свобода, обов’язок, мужність, любов, дружба, духовність: «Время эти понятья не стерло, Нужно только поднять верхний пласт — И дымящейся кровью из горла Чувства вечные хлынут на нас». Якою глибоко сучасною є думка: «Да, нас ненависть в плен захватила сейчас, Но не злоба нас будет из плена вести». Багатьом нинішнім «жирним котам» б’ють по пиці слова: «Я не люблю уверенности сытой, — Уж лучше пусть откажут тормоза». І в майбутньому над головами людей незмінно буде лунати набат надтріснутого голосу Висоцького: «И цена есть цена, и вина есть вина, И всегда хорошо, если честь спасена». Дехто, напевно, сприйме і його заповітне: «Может, кто-то когда-то поставит свечу Мне за голый мой нерв, на котором кричу».
Вчинки, подібно до історії, не мають умовного способу. Але цілковито реально стверджувати: в серпні 1991 р. Висоцький знаходився б коло Білого дому. Не тільки з гітарою на тимчасових підмостках, але й з автоматом на поверхах. Утім, він там був. Своїми віршами, коли президент Росії, звертаючись до військ, посланих путчистами, викликав кожного пам’ятати, як колись змінив становище «один, который не стрелял». Тими ж днями майже містичне відчуття охоплювало від передбачення поета: «Самоубийц — числом до ста — Сгоняли танками с моста».
А що б зробив Висоцький у сучасному суспільстві! Як перепало б від нього багатьом партіям, організаціям та особам, докучності реклами, вульгарній владі біцепсів, засиллю «чорнухи». Особливо «фанерним» виконавцям — від людини, котра завжди співала «на разрыве аорты».
Але це — спосіб умовний. У дійсності ж нерідко зустрічаються люди, які не знають про поета-співака. Що ж, таким варто тільки поспівчувати. І позаздрити тому, хто прочитає Висоцького вперше.
Часто сприймали, трактували образ Висоцького дуже по-різному, залежно від пісенних характерів, від кінематографічних і театральних ролей. Серед багатьох образів, певно, найбільше відповідає йому роль Ганнібала («Оповідь про те, як цар Петро арапа женив»), де, здається, вперше, актор помер у своєму герої. На цю роль вибирали виконавця, котрий зміг би сповна передати російську душу Ганнібала, а не його африканську зовнішність. Крізь лубочність стилістики проступав серйозний, драматичний, у чомусь навіть трагічний тип, у першу чергу — солдата, людини честі, вірної своїй присязі. Саме такий образ найбільше відповідає Висоцькому — людині, відданій своїй вітчизні, автору, що не зрадив свій талант. Як революціонер Бродський («Інтервенція»), як офіцер Брусенцов («Служили два товариші»). Як поет-співак Висоцький, котрий порівняв власні виступи з боєм: «Я к микрофону встал... точно — к амбразуре». Не епатованим порушником з гітарою увірвався він у російську культуру і не богемним «бардом» запам’ятався в ній (до речі, в суворій Шотландії бард — співець-воїн). Говорячи образно, Висоцький і посмертно залишається на посту обов’язку і честі, — залишається тим вартовим, про якого колись Гейне сказав: «Одкрились рани... Що ж, підходьте сміло Мені на зміну, дужі вояки, — Я впав нездоланний, і зброя ціла, От тільки серце в грудях — на шматки!». І «горящее сердце солдата», оспіване Висоцьким, не охолонуло в братській могилі. Воно б’ється в його рядках, рядках думки й мужності.
Двадцять п’ять років, як Володимира Висоцького немає в нашій повсякденності. Але не можна сказати, що він пішов із нашого життя. Так, одійшовший у вічне плавання корабель Висоцького не увійде в колишню гавань. Одначе самому часу вже не зітерти заповітний рядок: «Среди невзятых рубежей Один — за мной!».
Коли говорять про поета, часто цитують: «Я, конечно, вернусь...». Він не повернеться. Ми будемо повертатися до нього. Завжди.
