Картини української художниці високо оцінювали знані майстри пензля Федір і Василь Кричевські, Анатоль Петрицький, Василь Седляр, Микола Глущенко.
Ніна В’ячеславівна Котек (1903—1984) народилася в шляхетній родині. Батько — син емігранта (з чеських дворян), був учителем музики в Кам’янці-Подільському. (До слова, його старший брат Йосип Котек — видатний скрипаль і композитор, учень і друг Петра Чайковського.) Правознавець за фахом, голова з’їзду мирових суддів Мінської губернії, мав чин дійсного статського радника. Під час революційного виру сім’я опинилась у більшовицьких списках на розстріл. Завчасно попереджені, вони встигли виїхати з трьома дітьми — Вадимом, Ніною і Ганною — до родичів у Житомир. Тут колишня гімназистка Ніна починає серйозно займатися малюванням, і 1925 р. вступає на факультет живопису Київського художнього інституту.
Згадуючи минуле, майстриня записує в щоденнику: «Багато світла, багато розмов, багато запахів фарб, розчинників, лаків. Мольбертами відгородившись, закрилася біля вікна й малюю... лячно, що ж це вийде, чи знову буде не те в живописній палітрі? Зрозуміла колір, зрозуміла, що одна пляма не існує без іншої, зрозуміла, що брати її треба не від натури, а від свого внутрішнього, і так усе ясно стало! Радість пізнання і страх загубити це пізнання, яке прийшло не через почуття, а від прозріння якогось інстинкту... Модель — кравчиня на сірому тлі, робиться дівчиною в зеленій сукні на рожевому фоні. Товариші підходять і дивуються: якщо б не бачили, не повірили б, що ти намалювала»...
Перший творчий етап Н. Котек характеризувався схильністю до формальних пошуків із нахилом до імпресіонізму та неоромантизму. Деякі роботи написано експресіоністичним мазком. У доробку — пейзажі, натюрморти й портрети. Із довоєнних років залишилося мало полотен: «Автопортрет» (1929), «Портрет сестри» (1938). Усебічну обдарованість Ніни помітив український письменник Гео Шкурупій, пропонуючи їй писати прозу.
Шляхетність і віра, відданість рідних і друзів допомагала подружжю Котек- Єржиковський гідно пройти через випробування багатьох лихоліть . Так, у передвоєнні роки, коли її чоловіка Сергія Миколайовича Єржиковського (1895—1989) звільнили з роботи в Київському художньому інституті, нависла загроза арешту митця... Друга світова війна розлучила родину — чоловік із перших днів пішов на фронт, узявши із собою як талісман на удачу дитячу іграшку, а дружина з хворим сином залишилася на окупованій території. Щоб вижити їй, доводилося вимінювати живописні роботи на хліб, крупу й молоко. Ще — плести з вовни хустки, шити з мішків спідниці... Поневіряння, загроза життю (Ніну тричі ледь не розстріляли)! Тільки після війни, коли з фронту повернувся чоловік, життя поступово налагоджувалось і з’явилася можливість займатися творчістю. Ніна Котек зізнавалася, що живопис для неї — така ж необхідність, як хліб і повітря!
Основними жанрами талановитої мисткині в повоєнні роки стали портрет, натюрморт і пейзаж. Власну стилістику як засіб вираження світовідчуття означувала через колір, вважаючи його домінантним у живописних роботах. Колористичне втілення гармонізує задум, сюжет, малюнок і композицію. Естетична виразність, лірично схвильований порив характерні для творів «Портрет матері» (1945), «Син в узбецькій тюбетейці», «Берег Азовського моря», «Ірина Беклемішева», «Захід сонця над морем» (1947), «Карпати біля Вижниці» (1948), «Над Дніпром», «Раїса Левицька в гуцульському вбранні» (1949).
Картини, написані на пленері, передають авторську чутливість до природи, уважність до мінливих настроїв українських ландшафтів. Із спогадів Н. Котек дізнаємося, що на Азовському морі «промені сонця, яке ховалося за обрій, були розлиті не червоним, а зеленим золотом на воді». А в Прикарпатських крайобразах її зачарувала вражаюча коротка передвечірня мить: «Навкруги було ще зовсім ясно, хоча вже відійшов рожевий захід сонця, а сутінки ще не згусли. Природа затаїлася... Вдалині синіли гори, ялини і смереки стояли темними силуетами». Свідченням зустрічі з прекрасним стали картини «Схил гори. Непоротово», «Хмари над Дністром» (1951), «Бузок» (1957), «Літній день» (1965), «Канів. Вечір» (1966), «Осінь у Седневі» (1971), «Над Сновом» (1973).
Останні роки життя, через хворобу очей, художниця працювала тільки аквареллю. Проте, нехтуючи забороною лікарів, Ніна В’ячеславівна намагалася писати й олійними фарбами. Так виник задум портрета Елли, доньки щирих приятелів Пімена та Клави Рудякових. Але завершувати її роботу довелося вже Сергію Миколайовичу...
Мистецтвознавець Людмила Міляєва, характеризуючи це подружжя митців, писала про них, як «про коло справжніх інтелігентів, високоморальних і високоосвічених людей з дуже розвинутим художнім смаком, які не вписувалися в минулу систему, хоч і змушені були в ній жити й творити».
Професійною мудрістю батьки ділилися з сином Олегом. «Мистецтво зробило наше життя цікавим і щасливим», — казала Ніна Котек, заповідаючи бути самим собою, мати свою художню мову й «ніколи не відходити від справжнього мистецтва, нехай воно буде в мозаїці, у фресці, станковому живописі або в графіці, нікого не слухати й у першу чергу бути художником!»
Ніна В’ячеславівна Котек померла 29 серпня 1984 року. Але пам’ять про цю талановиту жінку і мисткиню живе. Три роки тому, у виставковому залі Національної бібліотеки України ім. Вернадського, було розгорнуто експозицію живописних полотен художниці. Нині триває робота над підготовкою видання альбому, листів і щоденникових записів майстрині. А також готується виставка, щоб наймайштабніше представити роботи Ніни В’ячеславівни і продемонструвати доробок її чоловіка Сергія Єржиковського, професора КХІ (з 1947 р.), заслуженого художника України (з 1985 р. ). Сьогодні творчий шлях родини митців продовжив їхній син Олег Єржиковський у мозаїчних панно, станковому живописі та графіці.
