Музей Берлінського муру (нім. Mauermuseum-Museum Haus am Checkpoint Charlie) — одна з найзнаменитіших локацій німецької столиці. Зранку до пізнього вечора в його залах людно, до квиткової каси стоять черги, загальна кількість відвідувачів на рік сягає сотень тисяч, а список знаменитих візитерів у фойє склав би честь будь-якій енциклопедії.
Музей був заснований 14 червня 1963 року істориком Райнером Хільдебрандтом (1914—2004) і знаходився в безпосередній близькості від Берлінського муру, біля пункту перетину кордону, відомого як Чекпойнт Чарлі. Все починалося з виставки у двокімнатній квартирі. Зрештою музей зайняв увесь будинок, перетворившись на п’ятиповерховий комплекс. Основна експозиція розповідає про спроби втечі на Захід і демонструє засоби, що використовувалися для цього: саморобні монгольф’єри і маленький підводний човен, крісельні підйомники, спеціально обладнані автомобілі, однак загалом Mauermuseum — це історія боротьби за права людини і протистояння тоталітаризму у всіх формах, починаючи ще з Гітлера і до Євромайдану. Є тут розділ, присвячений Україні: стенд з експонатами, пов’язаними з Василем Стусом і Аллою Горською, окремі зали — про Революцію Гідності та війну на сході.
З 2004 року музеєм керує вдова його засновника — Олександра Хільдебрандт. Вона народилася в Києві 27 лютого 1959 р. Працювала на військовому підприємстві, пов’язаному з виробництвом ракет. Пізніше стала художницею. В 1995 році одружилася з Райнером Хільдебрандтом. Активно підтримує Україну.
«МИ НЕ ОТРИМУЄМО ЖОДНОЇ ДОПОМОГИ ВІД ДЕРЖАВИ»
— Олександро, чи не могли б ви розповісти трохи про вашу роботу до переходу в мистецтво?
— Натхнення там точно не було. Працювали дуже важко. Нас не постачали тим, що власне треба для роботи. А потім це приходило за п’ять днів до кінця місяця — і давай план. П’ять днів без виходу. Та й узагалі набридло. Я й пішла звідти.
— А що ви робили як митець?
— Те, що роблять усі художники. Малювала, влаштовувала виставки. Поки не приїхала до Західного Берліну з виставкою і не познайомилася зі своїм чоловіком — Райнером. Я не хотіла залишатися, повернулася до Києва. Але він наполягав. Почав телефонувати мені кожного дня, три місяці поспіль. Ну, й витягнув мене таким чином. Витягнув і більше не відпустив.
— Ви опинилися в Західному Берліні ще до падіння Муру?
— Так.
— Як виглядало це місто?
— Такого другого в світі не було. Люди міцно трималися одне за одного, бо належали до суспільства, відгородженого від усього світу. Як на острові. Але після падіння Муру стало ще цікавіше. А головне — стало безпечно.
— Наскільки це було для вас викликом — стати до керма?
— Та хто його знає. Я розуміла, що колись чоловік помре. Я з ним всі роки працювала разом. І якось навчилася. А потім стало страшно, як він помер. Та й зараз ще страшно. Бо тут така комплексна робота, не тільки за змістом, а й за фінансами. Змістовна частина — мистецтво, історія, політика — це для мене неважко. А що стосується бухгалтерії, то вже інша річ. На щастя, є люди, які в цьому розуміються. А мені треба дивитися, аби все було в порядку.
— А що ви вважаєте вашим найважливішим завданням?
— Зберегти музей. Адже ми живемо тільки власним коштом: платня за вхід, сувеніри. Ми не отримуємо жодної допомоги від держави, і це добре, бо залишаємося незалежними. Можемо робити і говорити все, що вважаємо за потрібне — наприклад, вивісити український прапор на фасаді. Звісно, будучи незалежними, вижити складно.
«НАШ МУЗЕЙ ПИСАВ ІСТОРІЮ»
— Давайте трохи прорекламуємо музей. У чому його унікальність?
— У тому, що він справжній. Інші музеї про Мур були відкриті після його падіння, а наш — одразу після його побудови. Це такий музей в музеї. Бо в кожній кімнаті щось відбувалося в ті часи, коли Мур ще стояв. І ті люди, які допомагали тікати зі сходу, і ті, хто втік, — приходили сюди. Це був останній плацдарм свободи перед кордоном. Він зростав під час подій, про які розповідає. Він не тільки розказував про історію, він писав її. Він такий єдиний у світі.
— Ще під час перших відвідин у 2003 році я виявив окрему кімнату, присвячену Україні. Зараз ті унікальні експонати виставлені в загальній експозиції. Скажіть, звідки вони у вас?
— Ця кімната з’явилася у 1997 році. Ми з чоловіком поїхали до Києва, аби він пересвідчився, що Україна — це не Росія. Я йому показала місто. А потім ми прийшли до Літературного музею і познайомилися з Катериною Криворучко. Вона там відповідала за цю кімнату. Ми подивилися і захотіли, щоб і в Берліні був розділ, присвячений українським героям. І Катерина сказала: «Олександро, забери. Бо відчуваю — закриють цю кімнату. Нехай люди бачать». Дала нам дуже багато експонатів: словник, гумку й олівець Стуса, частину з дерев’яного стовпчика на його табірній могилі — без імені, тільки №9 там написано, — а ще оригінали картин Алли Горської, фотографії. І правда, в неї ту експозицію закрили через кілька років. А в нас усе виставлено, ми дуже пишаємося, що в нас це є, що наші відвідувачі дізнаються про Стуса, про Україну.
«ДЕКОМУНІЗАЦІЯ — ЦЕ СПРАВЕДЛИВО»
— Протистояння з комунізмом в основному завершилося. Світ змінився. Як музей реагує на нові реалії?
— Ми маємо не дати людям забути про те, що було. По-друге, спостерігаємо, що відбувається. Бо певні речі змінюються територіально, але не за змістом. А подекуди навіть і місце не міняється, як у тій-таки Північній Кореї. Тож розказуємо не тільки про минуле, а й про теперішнє: все, що пов’язано з правами людини, з диктатурами — ми за цим стежимо і показуємо у себе. Політична освіта дуже потрібна. Якщо люди щось забудуть — є небезпека, що це знову повториться.
— Ви когось тут дратуєте?
— Напевно, дратуємо багатьох. Усіх комуністів, уряд Путіна, колишніх урядовців НДР, але нічого, ми це переживемо. Тільки от капості роблять. Просто я знаю, що роблять.
— Зараз одна з нагальних тем в Україні — декомунізація. Наскільки далеко вона має зайти?
— Є країни — Прибалтика, Чехія, — які взагалі заборонили компартії й комуністичні символи, і це правильно. Адже гітлерівська символіка і відповідна партія заборонені. Це справедливо. Це просто пропаганда, якої треба позбавлятися.
— При цьому поруч із вами пролягає вулиця Руді Дучке — відомого лівого інтелектуала.
— Вона нам теж не дуже подобається. Довго сперечалися, під кінець змінили половину вулиці Коха на Дучке. Ну, що скажеш, демократія.
«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВСІ УРЯДИ МАЮТЬ СВОЇ НАРОДИ ЗА ДУРНИХ»
— До речі, щодо демократії: чому, на вашу думку, люди так легко голосують за популістів, причому, незалежно від рівня розвитку країни?
— Думаю, це протест виборців. Це люди, розчаровані в демократичних урядовцях. З їхньої образи і виростає протестне голосування: обрати когось іншого, кого — не має значення, аби показати свою незгоду.
— У вас в основній експозиції є цікавий експонат: «Опель», на якому проривалися через кордон. Він пробитий кулями, але там є отвори, зроблені попереднім господарем пізніше — заради драматичності. Власне, це питання об’єктивності в трактуванні історичних подій. Чи можлива об’єктивність в історії?
— (Із посмішкою.) Об’єктивність — це дуже суб’єктивне поняття. Ви вважаєте щось об’єктивним, а хтось інший — ні. Залежить від того, яка влада в країні. Один уряд трактує події в один спосіб, а інший — залежно від того, якого він кольору, — трактує ті ж самі події діаметрально протилежно.
— Єдине щеплення від цього — якомога повніше знання.
— Це дуже важливо — щоб люди все знали. Бо мені здається, що уряди — всі уряди, незалежно від країни чи партійного складу, — мають свої народи за дурних. А я впевнена в тому, що люди не дурні, все розуміють, усе бачать. Ось від такого ставлення до народу і виникає протест. Виникають Трампи.
«ХОЧУ ЗРОБИТИ ВИСТАВКУ ПРО УКРАЇНУ»
— Які ваші найближчі плани?
— Зараз головна турбота — аби музей не пропав. На сьогодні у нас, наприклад, така проблема: Ходорковський, до визволення якого ми долучилися дуже активно, мав із нами домовленість через свою матір і адвокатів, що він профінансує розширення музею і обладнання інфраструктури для людей з обмеженими можливостями. Ми вже й контракти підготували. Але він обіцянки не дотримався, обдурив нас. Тому зараз боремося за існування. І сподіваємося, що сил у нас вистачить.
Потім, коли цю біду подолаємо, почнемо реалізовувати плани. Наприклад, хочемо розповісти про родину Райнера. Адже його батько, мій свекор Ганс Хільдебрандт, був відомим мистецтвознавцем. Дуже багато допомагав митцям, в тому числі й з України — тому ж Архипенку, тоді ще зовсім невідомому. Він звернувся до Ганса з проханням зробити про нього першу монографію, але не мав грошей на оплату видання і натомість прислав свою скульптуру. Спочатку Ганс засмутився, бо й сам був не надто багатим, але потім, коли побачив цю скульптуру, то йому стало байдуже до грошей. Хільдебрандт-старший також писав для берлінської газети «Українське слово» і писав підручники, які, наскільки я знаю, досі використовуються в Академії мистецтв в Україні.
А ще хотілося би зробити виставку про Україну. Не тільки про Стуса, Горську, Майдан, війну на сході — ще варто розповісти про історію країни, яка вона красива, які красиві горді люди там живуть. Показати Україну з самого її початку, влаштувати велику виставку, якщо не постійну, то хоча би на півроку, з масштабним відкриттям. Але для цього нам треба спочатку вижити.
«МУЗЕЙ — МОЯ СЬОМА ДИТИНА»
— Наостанок — геть журналістське питання. Чи є у вас хобі?
— Ой... Музей — це і робота, і хобі. Поруч із моїми дітьми. У мене їх шестеро. (Зі сміхом.) Музей — моя сьома дитина.
