Довгий час наша столиця була рідним містом для Володимира Смотрителя. Закінчивши Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, він був провідним актором Театру юного глядача, потім, відчувши в собі досить сил для самостійної творчої роботи, поїхав до Хмельницького й організував там власний монотеатр, назвавши його «Кут».
І зажив актор у своєму затишному театральному «кутку» щасливо. Він займався улюбленою справою, створював власними руками театральний простір так, як його розумів, відчував, формував його відповідно до своїх естетичних запитів. А вони в Смотрителя завше були високими. Навколо Театру «Кут» почала збиратися культурна інтелігенція Хмельницького, з’явилися справжні поцінувачі мономистецтва, які з нетерпінням чекали на нові вистави Володимира Смотрителя. На сьогодні на репертуарній афіші Театру «Кут» — десять вистав, різних за авторським прочитанням, тематикою і жанрами, але об’єднаних акторською самовіддачею і талантом Смотрителя.
Бажаючи прилучити хмельничан, яких актор уже давно вважає земляками, до театру, він вигадав гучну художню акцію. На базі свого театру організував Міжнародний театральний фестиваль «Розкуття», на який запрошує майстрів різних галузей мистецтва, які працюють у моножанрі. Така різноманітність представлених граней творчості настільки цікава й пізнавальна, що фестиваль «Розкуття» став невід’ємною частиною культурного життя Хмельницького і на нього щорічно з нетерпінням чекають усі театрали.
Нова вистава актора називається «М. Гоголь. Мертві душі або Он бач, яка кака намальована». Сценічну версію та постановку вистави здійснив київський режисер Євген Курман. Це вже не перша творча зустріч актора і постановника на сценічному майданчику, вони добре розуміють один одного, але ця вистава, не схожа на попередні, є спробою дослідження пластичних можливостей Володимира Смотрителя.
Побачивши назву моновистави, глядачам, проте, не варто сподіватися на зустріч із безсмертним твором Гоголя «Мертві душі». Недаремно в афіші заявлено — версія. А варіанти версій, як кажуть, широкі, високі, глибокі... Фантазія творця спроможна лiтати під хмарами, спускатися в пекло, носитися просторами Всесвіту. На цей раз вигадка режисера «відправляє» виконавця за межі похмурої ріки Стікс, до країни Мертвих душ...
Через завісу з прозорого поліетилену видно ще одну, зі стилізованим зображенням мапи небесних світил, які обертаються в безодні космосу. Під відповідне звукове оформлення мерехтливою зіркою в темряві свiтить душа, яка відлітає вдалину, покидаючи простори буття. Так, очевидно, уявляє режисер процес розставання душі з тілом. Після розкриття завіси-карти, глядач наочно побачить поховане тіло, скульптурно задраповане подібністю савану. Зламано- дивною траєкторією рухів актор зобразить «воскресіння», існування душі за межею цього життя. Фантасмагорію того, що відбувається — чи то морг, чи то пекло, допомагають прояснити два голоси, які супроводжують коментарями всю виставу. Вони розкажуть глядачам про дивну і загадкову смерть Миколи Васильовича Гоголя, про долю героїв роману «Мертві душі».
Душа письменника немовби перевтілюється, реінкарнує в персонажів, ним вигаданих. Володимир Смотритель, який залишився майже голим — (оголена душа), міняє платівку і створює хореографічний малюнок образу Чичикова, пізнаваного Ноздрьова, бурхливого Манілова, Коробочки і Плюшкіна, які стали називними персонажами. Душа «мається» з усіма цими героями, намагається виправити прожите, хоче звільнитися від мани і знайти спокій у вищому значенні цього поняття. Але справжнього заспокоєння справжній творець не може знайти і за останньою межею. Таємниця душі Гоголя, який забрав свою загадку в могилу і навіть звідти кепкує зі спроб розгадати його послання людству, велика. Спасибі генієві, Микола Васильович Гоголь дав можливість на довгі сторіччя думаючим, тим, хто прагне осягнути сенс буття митцям, будувати свої «замки на піску»...
Вистава «М. Гоголь. Мертві душі, або Он бач, яка кака намальована» нагадує інтелектуальний ребус. Незвичайний за формою, відвертий, епатуючий, який зачіпає глядацьке сприймання переважно на емоційному рівні. Він дає можливість будувати, на основі побаченого, власні загадки щодо такої всеосяжної особистості, як Микола Гоголь. Глядачів підкуповує щирість актора, який до самозабуття, немов за натхненням внутрішнього голосу, «рухається» невидимою лінією, яка розділяє життя і смерть. За розумінням Володимира Смотрителя душа людська може поводитися саме так, але як відбувається насправді не дізнається ніхто. Людству залишається лише безперестанку працювати на ниві фантазії, зрощувати плоди своїх ілюзій, пiдкоритися неминучостi й тішити себе радістю можливості вигукнути з поблажливою зневагою, дивлячись на зображення чорта: «Фу, бач, яка кака намальована!»... Але чи так безкарна така зухвалість?
