Прикметна деталь: Драч тричі грав Лукаша в різних постановках «Лісової пісні»: в інституті, у заньківчан і нарешті — в українсько-американському проекті. З цим пов’язана печально-красива історія, схожа на легенду: Мавку грала прекрасна мулатка, Олег закохався, подався за нею до Америки, а через два роки раптом повернувся додому — сам. Цю історію навіть недоброзичливці Драча розповідають з гордістю — так, немов це сталося з ними самими.
Нижченаведена бесіда з актором розпочалася мало не від Адама (»...наша родина має коріння в Галичині, але мама моя народжена у Франції, бо дід, мамин батько, вертаючись після Першої світової війни з італійського полону, знайшов у Франції роботу. Тоді всі їздили на заробітки, як і тепер. А батьків батько на початку століття емігрував до США, лишивши тут свого старшого сина Миколу. Мій батько зустрівся з моєю мамою десь 1947 року — коли мама повернулася зі своїми батьками з Франції. Вони необдумано це зробили — були загітовані більшовиками, ніби у нас тут рай, а потім довго шкодували...»).
— Олег, ось ви розповідаєте всі ці речі, й мені здається, що для вас історія має більше значення, ніж це, як правило, буває у акторів. Адже актор надто зосереджений на собі, його існування одномоментне, тож для нього нормально — не відчувати метафізичну присутність історії у повсякденному житті.
— Нинішній період життя важливий для мене якраз усвідомленням того, чому я тут. Адже в українському театрі ми маємо руїну, не варто навіть говорити делікатно — це найважчі часи. Напевно, в США, Польщі, в Англії я міг би зробити кар’єру й гучнішу, й матеріально забезпеченішу. Але спрацьовує генетично закладене усвідомлення: я мушу робити щось тут. Весь час ми повертаємося до цього розбитого корита й намагаємось його реставрувати. Хоч, звичайно, треба просто робити нове корито...
— Ваш дід повернувся сюди, спокушений більшовиками. А ви — чому?
— Тут, справді, є певний повтор. Але я свідомо це зробив. Цей театр причетний до історії, а це для мене багато важить. Тому я завжди сюди повертаюся, куди б не залетів і що б мене звідси не витягнуло — кохання чи спроба заробити гроші. Повертаюся, навіть коли тут дуже тяжко... Ось навіть по Львову не можу ходити вдень, бо тут живуть абсолютно невідповідні люди, і я ходжу вночі, й спілкуюся з архітектурою й дзвонами годинників — отоді відчуваю, що я у Львові... Буває, я не витримую тут, втікаю... Я живу в реальному світі. Моє життя нормальне. Моя доля складається правильно — настільки, наскільки вона може скластися правильно. Я боюся називати себе щасливим, але у мене все є, і все це я маю тут.
— Я чув думку, мовляв, Драч опікся в Америці, тому й повернувся...
— Не опікся. Проживши майже два роки там, я пізнав більше, аніж люди, які туди їдуть ненадовго. Я там грав англійською мовою, і була можливість працювати далі, і зараз маю виклик на постановку. Але є одна річ: тут до нас приходять люди з бажанням знайти місце, де щось відбувається, якась духовна акція. А в Америці принципово інакше. У нас театр і бізнес не сумісні. А там — гроші — мірило мистецтва. Для нас це неприродне. Якщо ми гратимемо лише заради грошей, то остаточно пропадемо.
— І все ж, у студійності закладена небезпека саморуйнації. Ви відчуваєте її?
— Так. Я, приміром, хочу грати на великій сцені, працювати в нормальному театрі, де є костюмери, де мені не треба тягати меблі, мити підлогу. Хоч усе це має величезне значення — для нас це вже певний мистецький акт... Можливо, щось зміниться. І взагалі є передчуття, що в театрі мусить щось змінитися. Але коли? Це так, немов поїзд рушив, а ти стоїш на пероні і ніяк не обереш вагон, у який заскочити. Може, мені просто страшно піти...
— Дивно, не страшно було покинути театр Заньковецької, а тепер — страшно?
— Тоді була інша ситуація. Я йшов ніби в нікуди, але мав надзвичайне бажання змінити своє життя. І зараз є такі відчуття, але я прив’язаний до всього оцього, воно все обмацане моїми руками, це все моє життя, це години, дні, роки, це близькі люди — можливо, найближчі мені з дорослих людей. Це дружба, пов’язана з реалізацією в роботі, що є найважливішим, а не просто — вина разом випити...
— Кажуть, ви тут п’єте тільки чай...
— Легенди, дурниці. Ми нормальні люди.
— Є щось в театрі Заньковецької, за чим ви шкодуєте?
— Це мій перший театр, буваючи там, я відчуваю: це мій дім, я там уперше вийшов на сцену, я на ній ночував. Шкодую, що не грав у «Житейському морі», що не попрацював довше з такими акторами, як Гринько і Мірус, що вже ніколи не зіграю ролей, про які мріяв саме там.
Федір Миколайович Стригун — чоловік для мене дуже дорогий. Він бачить свій шлях по-своєму, я — по-своєму, тут не може бути й мови про якісь нарікання чи докори, кожен іде своїм шляхом... Був шикарний момент — коли прийшов Кучинський і поставив «Дві стріли». Тоді театр Заньковецької міг отримати новий творчий поштовх від молоді, але цього не сталось, і це було основним чинником нашого відходу...
— Під час ваших недавніх гастролей у Києві було враження, що курбасівці перейняли від заньківчан естафету мистецької непідробності, справжньості. Ви самі відчуваєте це?
— Авжеж. Але ви питаєте, що буде далі? А далі буде те, що історія нам приготувала. І треба сприйняти це, бути свідомим того, ким ти є, що ти є, для чого ти живеш.
Звісно, індивід мусить відчувати реакцію на своє існування («А слава — заповідь моя...»). Але перш ніж наважитися сказати, що ми — театр, нам треба було зробити щось у собі, з собою, навчитися слухати себе. Оце, власне, і є історія.
№247 23.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
