Попри дуже стислі терміни гастролей музикант встиг провести майстер- клас в училищі ім. Гліера, зустрітися зі своїми друзями.
— Олегу Васильовичу, чи стежите ви за подіями, які відбуваються в Україні?
— Нас все цікавить. Ми отримуємо масу газет, журналів і намагаємося бути в курсі основних подій. З цікавістю спостерігали за ходом президентських перегонів. Я чомусь не вірив, що в Україні можливий «червоний реванш», поворот до старого. Мене радує, що стали більше уваги приділяти відродженню культурної спадщини.
— Які у вас враження про київський період життя?
О.: У Києві ми жили з 1967 по 1973 рік. Це був час нашої з Тетяною молодості. Згадую його із великим задоволенням. Тут у нас залишилося багато друзів. Про погане розказувати не хочеться, що було, то давно пройшло. У перерві між репетиціями заходив у консерваторію, де пропрацював декілька років. На жаль, привід був сумним. 14 грудня — роковини смерті Івана Федоровича Ляшенка. Для мене він був не просто ректор, а людина, якій я нескінченно вірив, котра володіла колосальним баченням перспективи. За його музикознавчими працями досі вчаться студенти.
А Тетяна Павлівна додала: — Разом із тим Київ зіграв свою фатальну роль у долі Олега. Фактично шість років його не випускали за кордон. Власті не пояснювали причину, але це було типовим для того часу, коли музиканта саджали «на дієту». Але з іншого боку — цей час був дуже продуктивним для його концертної діяльності. Саме тут Олег уперше став викладати. У Києві народився наш молодший син Тарас.
— Олегу Васильовичу, у вашому житті були два московські періоди. Спочатку навчання в консерваторії, а потім викладання там. Розкажіть про свого педагога Давида Ойстраха.
О.: Коли я перейшов працювати в Московську консерваторію, то це було значно важче, аніж навчання там. Після шести років відсутності Москва мене відторгала. Саме завдяки Давиду Федоровичу, якого я вважаю своїм духовним наставником і вчителем, мені вдалося всі труднощі пережити. Пропозицію працювати в консерваторії отримав саме від Ойстраха. Ніколи не забуду його слова перед від'їздом у Голландію на гастролі. Він моргнув мені оком і сказав: «Царюй спокійно». На жаль, більше в Союз він не повернувся. У роботі він був ненаситний, у нього була своя манера ведення уроків. Дуже тактовна людина, ввічлива, але нетерпима до недбалості у виконанні твору. Для нього була трагедія, якщо фразу виконував музикант нечітко. Він не кричав, а морщився, і його обличчя виражало стільки емоцій, що слова були не потрібні. Коли брав скрипку, починав грати, то забував про все на світі. Давид Федорович володів феноменальною пам'яттю, знав усі твори напам'ять.
— А ви суворий педагог?
О.: Я гадаю, що так. Намагаюся продовжити традиції та методи Ойстраха, хоч я за вдачею не диктатор. Використовую метод «батога і пряника».
— Чому 1989 року ваша сім'я виїхала з СРСР? Це була еміграція?
О.: Ні, вперше в житті я поїхав на гастролі, взявши дружину і дітей. У Америці отримав декілька цікавих пропозицій і вирішив спробувати реалізувати себе як музикант, увійти більш активно в інший світ. Скористався випадком вільно подорожувати без оглядки, очікування вказівок згори, став просто творити і викладати. Саме це стало основною причиною нашого рішення перебратися жити в США. Тим більше, що часи «холодної війни» закінчилися. У Радянському Союзі настала перебудова. Я не втік, а написав офіційний лист, пояснюючи свою позицію. Щоправда, відповіді на нього так і не одержав. Потім, через деякий час, виявилося, що його направили в Міністерство культури, чиновники якого не спромоглися повідомити мені про вердикт влади. Тривалий час був у «підвішеному стані», не знаючи, на якому світі я знаходжуся. Моя адаптація в американське життя пройшла досить безболісно. З нуля починати не довелося, адже моє ім'я було відоме в музичному світі. Інша річ, що у американців свій спосіб мислення, ставлення до роботи і стосунки між людьми, які багато в чому різняться від наших звичок. На перших порах мені допомогли зарубіжні друзі, колеги і представники української діаспори. Я вважаю, що важливим етапом, який перевернув моє подальше перебування за кордоном, став сольний виступ у Карнегі- холі. Саме після цього з'явилися менеджери, і вже я вибирав, з ким хочу працювати. Зараз викладаю в одній з кращих американських шкіл Eastman School of Music (м. Рочестер, штат Нью-Йорк).
— Розкажіть, будь ласка, що собою являє Український музичний інститут США, в якому ви багато років працювали?
О.: Це не учбовий заклад, а громадська організація. Напрочуд красивий будинок у центрі Нью-Йорка. Я там був одним із організаторів музичного циклу. Вісім років працював артистичним директором. Тепер цю посаду обіймає Микола Сук. Там проводиться маса заходів: концерти, виставки, семінари, зустрічі політиків, бізнесменів, діячів мистецтва. Я назвав би даний інститут духовним центром американської діаспори.
— Ви багато гастролюєте світом. Як ви вважаєте, українська музика цікава зарубіжному слухачеві?
О.: Вона рідко звучить. І моє завдання, як музиканта, познайомити з нею широку публіку, пропагувати кращі твори.
Т.: У кожному концерті ми стараємося виконувати хоча б один твір українського композитора. У Рочестері, в школі, де викладає Олег, ми організували невеликий фонд Бориса Лятошинського. Зробили запис CD його камерних творів.
— Олегу Васильовичу, ви були друзями з Альфредом Шнітке. Де ви познайомилися?
О.: Ми познайомилися досить смішно, біля афіші Московської консерваторії. Я наважився підійти до нього зі словами: «Альфреде, я гратиму вашу «Сюїту в старовинному стилі». А він відповідає: «Це не моя музика, а мелодія з кіно». Посміялися, розкланялися. А незабаром почали разом працювати. Ми досить швидко зблизилися, на чимало речей дивилися однаково. Бували один у одного в гостях. Дуже зворушило, що Шнітке присвятив мені декілька творів. Ми товаришували з Альфредом фактично до самої його смерті. У останні роки він дуже хворів. Звістка про його кончину застала на гастролях у Японії. Довелося перервати виступ і вилетіти на похорони. Наше сімейне виконання «Кончерто-гроссо для двох скрипок, клавесина і фортепіано» присвячене його пам'яті.
— Ви стали «зраджувати» скрипці. Тепер альт ваше нове захоплення?
О.: Для мене скрипка — любов на все життя! Взяти альт у руки змусили обставини. Коли став готувати цикл моцартівських концертів, то звертався до багатьох своїх друзів-музикантів з пропозицією виступити разом, але, на жаль, наші графіки не співпадали і довелося самому освоювати суміжний інструмент. Так, за сумісництвом, і став альтистом. Наприклад, відомий скрипаль Єфрем Цимбаліст завжди перед сольним своїм концертом грав на альті. Він вважав, що після цього на скрипці грається значно легше. Я спробував і теж пересвідчився в його правоті. Відчуття таке, немов не граєш, а літаєш як птах.
— На скрипках яких майстрів граєте ви і ваші сини?
О.: Одну скрипку Гварнері ми купили років двадцять тому. Заплатили величезні гроші і майже десять років розплачувалися з боргами. І ще в школі, де я викладаю, мені дали в користування хорошу скрипку й альт. У дітей сучасні інструменти, тому що скрипка хорошого майстра — дуже дороге задоволення.
— Раніше поняття «радянська музична школа» було певним еталоном якості. Як ви вважаєте, чи не втрачені сьогодні кращі традиції?
О.: Для мене «радянська музична школа» — це передусім фундаментальні знання. Більшість наших музикантів, які пройшли навчання в консерваторії, є асами, професіоналами вищої категорії. Зараз ця система порушена, може тому, що чимало викладачів виїхали. Але кращі традиції все ж продовжують зберігатися. Судячи з конкурсів, які проводяться в Україні, не все так погано, як здається на перший погляд.
— У середині 70-х років ваша сім'я переїхала до Москви, а нині більш десяти років ви живете в Америці. Але за такий тривалий термін ви і ваші діти не забули українську мову.
О.: Як можна забути мову своїх дідів і прадідів? Я родом із Західної України. Між собою вдома ми розмовляємо українською. Так було в Росії, ця традиція залишилася і в Америці. Щоправда, нині діти вже вилетіли із сімейного гнізда. Вони живуть окремо. Телефон замінює зустрічі. Тому принагідно намагаємося виступити разом у концертах і фестивалях. Раз на рік діти відкладають всі справи і приїжджають погостювати на Різдво — улюблене наше сімейне свято.
— Нині ваші сини — музиканти- професіонали. Займатися музикою вони самі захотіли?
Т.: У сім'ї, де батьки музиканти — це природно. Хоча я не можу сказати, що хлопчики спочатку навчання показували якісь феноменальні здібності. Як усі діти, вони опиралися, вважаючи за краще знайти собі більш цікаві заняття, аніж годинами розучувати гами. Коли сини подорослішали, ми вже не могли їх відірвати від скрипки. Щоправда, Тарас зараз захопився диригуванням. Вчиться цій новій для себе професії, їздить на майстер-класи до Фінляндії. А також працює скрипалем в Сент-Луїс-оркестрі, який входить у десятку кращих колективів Америки. А старший син більше займається камерною музикою. П'ять років тому Петро разом зі своєю дружиною Рейчел (вона віолончелістка) організували літній фестиваль в штаті Нью-Гемпшир. Він виступає не тільки як музикант, а й як артистичний директор фестивалю.
— Цього разу ви виступили з концертами у Києві та Львові. У кожному з цих міст у вас маса прихильників. Де легше виступати?
О.: Зі Львовом пов'язане передусім дитинство. А це найдорожчі і найприємніші спогади. Нехай не образяться на мене кияни, але Львів для мене особлива земна точка. Він фантастично красивий. Тут інші люди, стосунки. Моє серце саме там. Виступати вдома завжди важко і відповідально.
