Олександра Коваль — ім’я, яке у видавничій справі має якщо не священний, то — точно культовий статус. Адже саме її зусиллями був завнований і проводиться вже 12-й рік Форум книговидавців у Львові — найбільший і найвпливовіший книжковий ярмарок в Україні. Цього року ярмарок набув рекордних масштабів. У його програмі вже налічується близько 150 заходів, а до приїзду у Львів готуються понад 40 письменників плюс учасники кількох літературних угруповань із Харкова, Хмельницького, Одеси, Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова, Києва, переможців літературних конкурсів.
У любові до книги об’єдналися 475 учасників, серед яких 259 видавництв, 68 книготорговельних структур (в тому числі приватні підприємці), 50 книгарень, 53 бібліотеки, 45 інших організацій.
Відкриється форум традиційно — 15 вересня у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької відбудеться урочиста церемонія відкриття та нагородження переможців конкурсу на найкраще українське видання «Книжка Форуму 2005», що поряд із «Книжкою року» є найавторитетнішим книжковим конкурсом в Україні. За результатами роботи журі буде визначено володаря Гран-прі. 12 найкращих книжок Форуму 2005 та сімкнижок або періодичних видань, ушанованих спеціальними відзнаками журі. Гран-прі та найкращі книги визначатимуть консенсусом, а не голосуванням, тобто визнаватимуть переможцями, якщо жоден із членів Журі не матиме суттєвих заперечень. Крім того, в кожному окремому випадку буде чітко сформульовано, за що саме нагороджується та чи та книжка.
Традиційний майданчик Форуму — Львівський палац Мистецтв (вул. Коперніка, 17). Проте цього року — і це теж новина саме XII форуму — книжкова учта опанує усе місто. Так, 16 вересня у Львівському театрі ім. М. Заньковецької відбудеться Літературний фестиваль, влаштований за зразком провідних поетичних фестивалів світу. У літфесті братимуть участь улюблені українські поети різних поколінь — від «шістдесятників» до наймолодших, двадцятирічних. Головне ж, уперше за свою історію, Форум захопить на кілька днів центральну вулицю Львова — проспект Свободи. Книжкові намети стоятимуть уздовж усієї алеї, що веде до Оперного театру.
Окрема, дуже важлива частина Форуму — конкурс-фестиваль дитячого читання «Час читати!». Він є частиною Проґрами пропаґанди та підтримки читання, розробленої Олександрою Коваль ще 2000 року. Проґрама передбачає здійснення цілого комплексу заходів, спрямованих на підвищення соціальної ролі читання в українському суспільстві, престижу та значущості української книжки. Не дочекавшись допомоги влади, від 2002 року Форум самостійно втілює частину цієї Проґрами, а саме, конкурс і фестиваль дитячого читання, спираючись на підтримку шкіл та бібліотек.
Приємно зазначити, що «День» уже вдруге бере участь у Львівському форумі. 16 вересня о 17.00 в Голубій залі палацу Потоцьких відбудеться презентація книжок «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Гудзик» із серії «Бібліотека газети «День». Ці нові видання, підготовлені у 2005 році , продовжують стратегічну лінію газети на популяризацію історичних знань та духовного досвіду минулих поколінь, що є абсолютно необхідним для становлення української політичної нації.
«День і вічність Джеймса Мейса» містить публіцистичну і наукову спадщину видатного історика і журналіста, багаторічного автора і консультанта «Дня», людини, яка відкрила світові трагедію українського Голодомору, а також спогади про Джеймса його близьких та друзів. Друга книга являє собою своєрідну мозаїку історичних та релігієзнавчих розвідок, есе і статей, що належать перу знаного журналіста нашої газети – Клари Гудзик.
Отже, цілком логічно ми сьогодні пропонуємо розмову з Олександрою Коваль про XII Форум, про проблеми видавничої справи та про книгу як предмет бізнесу, освіти й насолоди.
— Пані Олександро, як ви стали тим, ким ви стали?
— З раннього дитинства я не любила робити нічого, окрім як читати книжки. Але я навіть не уявляла, що саме читання може стати роботою, що за те, щоби читати, можна отримувати гроші. Про вищу гуманітарну освіту не йшлося. Річ у тім, що діти з сім’ї репресованих мали два шляхи здобути освіту — іти або в медики, або в інженери. Медичний інститут мене ніяк не приваблював, і тому я стала інженером-механіком.
— Читанню це не завадило?
— Ви ж знаєте, тоді всі інженери тільки те й робили, що читали…
— Як вам вдалося перетворити задоволення на роботу? Коли ви вирішили стати приватним видавцем?
— Мій бізнес почався зовсім не з книжок, а з… дирижаблів. Я познайомилася з дуже молодими людьми, які мріяли про дирижаблі. І мені так ця мрія сподобалася, що ми з ними утворили кооператив — до речі, один з перших кооперативів в СРСР. Я в цьому кооперативі займалася тим, що зараз зветься рекламою і маркетингом. До речі, успішно продала на території колишнього СРСР певну кількість прив’язних аеростатів (до виготовлення дирижаблів тоді так і не дійшло). Я б, напевно, займалася тими дирижаблями і дотепер, тому що це мені справді дуже подобалося. Хоч я літати боюся і взагалі висоту ненавиджу, але сама ідея настільки божевільна… — коротше, в моєму дусі. Проте трапилося те, що мало трапитися: кооператив розпався, мої спільники виїхали в Америку і роблять тепер свої дирижаблі там… Дуже успішно, до речі. А я лишилася без роботи, і, заливаючись слізьми, думала про свою безрадісну голодну старість… Коли раптом з’явився знайомий, який запропонував… видати книжку. І, оскільки це теж було на межі божевілля, я одразу погодилася. Так воно і пішло. Свої перші книжки — це були на той час забороненi «Історія України» для дітей, вірші Стуса, ми видавали в Харкові, тому що львівські друкарні їх боялися брати. А у Львові першу, теж напівпідпільну книжку «Звичаї і обряди українського народу», ми надрукували в друкарні МВС.
— А як виникла ваша наступна ідея — як ви кажете «на межі божевілля» — Форум видавців?
— Це теж дуже просто. Мені сподобалося видавати книжки. Взагалі, до цього бізнесу — книговидання — я теж ставилася, як до гри: з нічого утворюється книжка, велетенський наклад… Потім цю книжку розкуповують, вона потрібна людям настільки, що вони їдуть за нею на край міста, стоять у черзі… А потім це припинилося: велетенський наклад є, а в черзі вже ніхто не стоїть… Це трапилося дуже різко і це відчули на собі одразу всі видавництва. Почався хаос і паніка. Це збіглося з ліквідацією «Укркниги». Це зараз я розумію, що «Укркнига» була приречена, а тоді це здавалося спланованою диверсією проти нас. Якраз тоді з’явився фонд «Відродження», і я поїхала до Києва, щоби пожалітися голові правління МФВ Богдану Кравченку — ось, мовляв, які геніальні книжки видаємо, і що ж нам з ними робити?.. А він відповів: «Знаєш, скільки людей ходять сюди з тою ж проблемою, що й ти? Може, ви зберетесь якось разом і будете щось вирішувати спільно?» Ось так і виникла ідея форуму. Але тоді це планувалося як одноразова акція.
— І що ж було далі?
— Уявіть собі моє здивування: я собі спокійно живу, займаюся своїми справами, коли раптом починають дзвонити видавці і питати: «А коли ж у нас буде Форум?» Так ми зробили другий Форум. Десь до п’ятого я ще не вірила, що приречена це робити.
— Пані Олександро, ви відомі також цікавими видавничими проектами: Універсальний словник-енциклопедія «УСЕ», серія книжок «УСЕ для школи», ви видали прекрасного Бруно Шульца… А які зараз видавничі проекти реалізуєте?
— Чесно? Ніякі. На жаль. Зараз я працюю тільки на Форум, тобто надаю певну комерційну — виставкову — послугу іншим видавцям. Але що мене тішить: Форум — це не тільки ярмарок. Це і великий літературний фестиваль, і дискусійний майданчик… До речі, в цілому в світі саме ярмарок — один з найчутливіших індикаторів стану книжкового ринку, до того ж — найпотужніший маркетинговий засіб для будь- якого видавця... Я всіх видавців дуже люблю. Сподіваюся, що і вони люблять Форум. А щоб заохотити їх приїхати наступного року, ми весь час намагаємося щось вдосконалити, вигадати. Я мушу слідкувати за тим, що їм потрібно. І до того часу, поки я буду це знати, все буде добре.
— Які у вас стосунки із владою — минулою і нинішньою?
— Поки що жодна влада книжок не помічала. В мене принаймні таке враження. Не можу зараз коментувати добре це чи погано, взагалі то окрема тема — стосунки влади і бізнесу, влади і культури... Але я би дуже хотіла, щоб ми колись зібралися принаймні з міністрами тих міністерств, що дотичнi до наших книжкових проблем — це міністерства освіти, культури і, як на мене, — Міністерство сім’ї та молоді — зібралися б і просто поговорили, як вони ставляться до книжок, чи вони вважають, що книжки повинні бути в цій країні, що зробити, аби українці читали більше, чи, навпаки, достатньо, на їхню думку, і того, що вже є. Чи має держава виділяти бюджетні кошти, а отже, — і це друга сторона державної підтримки і фінансування — по-соціалістичному контролювати ринок? Я би хотіла, щоби у наших можновладців була якась позиція з цього питання. Розумієте: якась позиція!
— А з новою владою щось змінилося?
— Нічого не змінилося в законодавстві, в ситуації соціальній, а відтак і в загальній книжковій ситуації. Книжок має бути більше, а більше їх може бути тільки тоді, коли люди їх почнуть читати… Прогрес був і при старій владі. Але — ось в чому мені видається проблемний момент — з владною підтримкою, яка зводиться, як правило, до надання окремих пільг, не все так просто. Дивіться, колись ми домоглися того, щоб книгарні, приміщення яких перебувають в комунальній власності, отримали пільгову оренду. Добре це? Наче добре. А на практиці їх тут же почали з тих приміщень викидати всіма правдами й неправдами. Дійсно, хто буде зацікавлений тримати в комунальній власності прекрасну нерухомість, яка не дає прибутку? І ще можна наводити дуже багато прикладів. Тому я не пов’язую якісні зміни на книжковому ринку із пільгуванням.
— Тобто ви теж з тих людей, які вважають, що головна проблема українського книговидання не в податках?
— Так.
— Тоді в чому?
— Я багато про це думаю і сказала би так: наша проблема в тому, що люди в нас читають набагато менше, ніж у будь- якій розвиненій країні світу. Чому так сталося — я відповісти не можу, для цього треба проводити спеціальні дослідження — і з соціології, і з психології читання. Цими дослідженнями у нас ніхто не займається. Навіть в Росії це вже роблять, а у нас кажуть, що це другорядні питання. І якщо говорити про владну підтримку, то я би вважала, що на сьогодні влада має відмоніторити книжкову ситуацію в Україні, бо жоден окремий видавець і навіть окремий Форум видавців цього зробити не зможе.
— Невже ми настільки мало читаємо?
— Якщо у нас зараз в Україні видається від 0,5 до 1 книжки на душу населення, — це надто мало порівняно з показниками 6-8 в Європі і 12 в США і Японії. Якщо ми навіть забезпечимо 10 відсотків зростання на рік, то ще століття мине, доки дійдемо до їхнього рівня. Тут треба вживати якихось інших заходів. У нас має бути просто вибух, читацький бум, революція, яка потягне за собою якісні і кількісні зміни на книжковому ринку.
— Як же цього досягти?
— Цікаве запитання. Думаю, що ним мали би займатися в Інституті стратегічних досліджень і в інших аналітичних структурах, які, я сподіваюся, розробляють хоча б якусь стратегію розвитку української держави. Але якщо така робота і ведеться, то до неї точно не залучають нікого з відомих мені експертів книжкового ринку…
— Ви мене вразили характеристикою України як держави, що не читає. Мені здавалося, що то чи не єдиний добрий спадок від совєтів — адже СРСР був найбільш читаючою країною в світі...
— «Найбільш читаючий у світі радянський народ» — це ні що інше як міф. Пояснити його легко: всі книжки видавалися на державне замовлення велетенськими накладами і розповсюджувалися також централізовано. Ніхто насправді не цікавився, читають їх чи ні. Приміром, не враховують, що переважна більшість тих видань — так звана суспільно-політична література, — яку ніхто в руки не брав. Між іншим, щодо спадку совєтів ви праві — цей спадок нам лишився і дотепер... По-перше, ще є так звані бібліотечні фонди, де зарплата бібліотекарів і далі залежить від того, скільки цих томів припадає чи на квадратовий метр полиць, чи на кількість читачів, та й самі фонди застарілі… А другий бік проблеми — в статистичному обліку виданих книжок. Він не ведеться, як у всіх нормальних країнах, за реалізацією (а саме це найкраще демонструє ситуацію на ринку — кількість не тільки виданих, але — що головніше — проданих книжок), а за кількістю виданих назв та примірників. Але навіть за неповними даними 40% того, що видається в Україні, підпадає під цю категорію суспільно-політичної літератури! Здається, що дійсно виділяються бюджетні кошти на видання цієї, потрібної хіба що якимось політичним силам літератури — але оскільки про це немає ніякої публічної інформації, то нічого конкретнішого я сказати не можу.
— У книговидання був ще один популярний рецепт різкого підйому — звільнення його вiд ПДВ…
— Чесно вам скажу, що я в певний момент перестала за цим стежити. Звільнення від ПДВ — прекрасна річ, але тема настільки замусолена, що я не знаю, чи варто її торкатися. Ось зараз, дивіться, є зовсім свіжа проблема, пов’язана із ревальвацією гривні. Адже ревальвація ставить під загрозу українську поліграфію. Взагалі-то, друкарі і видавці є природними ворогами. Перші вважають, що краще друкувати етикетки, бо це їм вигідніше і не так проблематично, як видавати книжки. До того ж видавці завжди мають дуже багато вимог і багато сентименту до своїх книжок: їм треба, щоби весь світ їхні книжки любив — це така професійна хвороба. Але і жити одне без одного видавці і поліграфісти теж не можуть. Так ось, у вітчизняних поліграфістів ціни і так не конкурентні порівняно з Європою. А якщо всі наші ціни в доларах зростуть, це означає, що тоді взагалі ніякого резону не буде у нас щось друкувати. Це все можна буде зробити набагато якісніше й дешевше в тій же Словаччини, Чехії, Польщі, будь ласка … Я дивуюсь, чому ніхто над цим не замислюється.
— Пані Олександро, а чому всі говорять про те, що українське книговидання в поганому стані, а водночас до вас на Форум з кожним роком приїздять дедалі більше видавців?
— Так, видавців більшає, але… Їхня робота не має того громадського визнання, котре повинна мати. Вони не відчувають, що їхня продукція затребувана суспільством. Якщо в Україні бестселером вважається книжка, продана за рік накладом 3000 примірників (а в нас 50-мільйонна країна!), то хіба це свідчить про процвітання галузі? Видавці фактично не мають тих прибутків, які дозволили би їм спокійно дивитися в завтрашній день. Для західних видавців провал 20% їхніх видавничих позицій не є страшним, це норма, бо вони заробляють за рахунок кількох бестселерів і можуть експериментувати з рештою асортименту. Якби в нашого видавця провалилося 20% позицій, то він би просто збанкрутував. І ось це не дозволяє «нашим» ризикувати і шукати нових авторів.
— Форум — це комерція чи, може, благодійність?
— Я не вважаю, що в бізнесі має існувати такий термін, як благодійність. Ярмарок для видавництв, безперечно, є тільки комерційним заходом. У мене з видавцями нормальні стосунки — я пропоную послугу, за неї платять, отримують задоволення… Якщо не задоволені — значить, більше не приїжджають. Оскільки з кожним роком приїздять все більше й більше, то, наскільки я розумію, наша послуга достатньо якісна. Але з іншого боку, я би могла набивати собі кишені цими грішми, але я роблю Фестиваль дитячого читання. А це вже є цілком благодійна акція, не для якогось конкретного видавця, а скерована на наше краще майбутнє. Хоч би як наївно і романтично це звучало…
— Сподіваєтесь, діти будуть більше читати?
— Звичайно. Якщо вони починають більше читати в інших країнах, чому в нас вони повинні читати менше? Треба їм просто сказати, що, читаючи, вони можуть жити набагато краще і цікавіше, ніж їхні батьки. Розумієте конкурс «Кращий читач — 2005» — це чиста гра. Ми хочемо тільки показати, як це цікаво і як це класно… А літературний фестиваль, який ми проводимо! Теж, здавалося б, можна без того обійтися… Але ж це весело, приємно… І, знов-таки, всіх грошей не заробиш.
— А чим ще відрізняється цей Форум від попередніх?
— Це є улюблене запитання всіх журналістів. Ви знаєте, я раніше ніяк не могла придумати, чим він відрізняється. Почала аналізувати — ось є, припустімо, Франкфуртський ярмарок, Варшавський… До Франкфуртського ми ніколи, мабуть, не дотягнемо, але рівня Варшавського ми, напевно, вже досягли. А там ніколи немає нічого нового. Представляють нові книжки, дещо міняється в організаційній структурі, дещо в послугах для видавців — не більше. Проте там натовпами приїжджають світові зірки. Їм то дуже престижно, цікаво, вони знають, що там є публіка, яка знає і любить їх… Ми повинні зрозуміти, що в Україну поки світові зірки просто так не поїдуть. Бо світові бестселери тут ледве-ледве продаються, а то і взагалі не видаються. Знаєте, після того, як у нас побував Пауло Коельо, мене питають — хто наступний? Звичайно, є світові зірки, яких знають і тут — Ден Браун, Харукі Муракамі… Але з ними, на жаль, треба домовлятися за кілька років наперед, і, крім того, гонорари за такий приїзд дуже високі. А коли говорити про менш знаних в Україні, але дуже відомих в своїх країнах письменників — ми справді не зможемо створити ажіотажу навколо них, щоб і вони були задоволені, і нам була користь… Я вирішила, що з цією проблемою зараз не впораюся, але не поховала її, а лише відклала до наступного року. А на наступний рік в мене такі грандіозні плани, що ви мені навіть не повірите, якщо я вам скажу… У будь- якому разі це поки не для друку.
— Шкода, звичайно, що не для друку... Але тоді дайте відповідь на таке запитання — що, на вашу думку, є хороша книга?
— Це книга, яку людина з приємністю читає в якийсь конкретний момент свого життя. Це не тільки різна книга в різних людей, але й для однієї людина — різна книга в різні моменти її життєвих станів.
— А що для вас найважливіше — обкладинка, оформлення, текст?…
— Я, мабуть, нетиповий читач і видавець, але для мене головне — текст. Не знаю навіть, чи варто мені в цьому зізнаватись. Звичайно, видання повинно бути на хорошому папері, звичайно, я часто звертаю увагу на технічну редакцію… Мені подобається, коли зручно читати, коли колонтитули є такими, які допомагають зорієнтуватися в книжці... Але вже коли йдеться про оформлення, то я на нього практично не звертаю ніякої уваги. Але… розумієте, чим власне прекрасний цей книжковий світ? Що кожен в ньому має рацію. Кожен в ньому знаходить те, що він хоче, — і це велике щастя.