За студентського життя мені не доводилося слухати курсів Олександри Антонівни Сербенської, визнаного в Україні мовознавця, професора кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики. Першого березня у професора Олександри Сербенської 85-літній ювілей. Вона — дійсний член НТШ, академік АН вищої школи, відмінник освіти України. З Олександрою Антонівною ми «перетнулись» у час захисту магістерських робіт. Напередодні чимало моїх однокурсників, у яких професор була науковим керівником, часто скаржились, мовляв, Олександра Антонівна нас завжди критикує, повертає тексти, править помилки і дорікає за кожну кому, сприймаючи це за неповагу до рідної мови. Проте, коли ми захищали свої наукові праці, Олександра Антонівна з’явилася на захист і навіть на суворі закиди рецензентів аргументовано відповідала за своїх підопічних. Тоді я пам’ятаю, як підійшла вже після процедури до професора і сказала: «Дякую за приклад!» Відтоді ми часто спілкуємось, Олександра Антонівна читає мої матеріали і при зустрічі ділиться враженнями, дає поради. А одного разу нас, молодих викладачів, вразило, що Олександра Антонівна, незважаючи на поважний вік, зібрала своїх студентів з молодших курсів, які працювали в її спецкурсі над проблематикою «Мовний світ Івана Франка», і вирішила провести заняття у музеї Каменяра. На наше здивування професор Сербенська відповіла: «Викладач — не тільки в аудиторії!»
Коли прошу Олександру Антонівну оцінити великий і водночас історично складний перейдений часопростір, вона завжди починає зі спогадів про рідний край...
— Моє рідне містечко — Золотий Потік, що на Поділлі. Тут скрізь сліди історії — руїни замку XVIII ст. над Потічком, козачий брід на Дністрі, партизанські криївки часів героїчної боротьби УПА. Це той край, де я прийшла на світ, де мене плекали та любили. «Ти була дуже бажана дитина», — говорила мені, вже дорослій, бабуся (перша дівчинка Надійка померла ще немовлям, а згодом були ще дві сестри і брат). Для моєї мами діти і чоловік були понад усе. Тато читав нам віршики, співав з нами, передплачував дитячі журнали, допомагав розв’язувати задачі, а ще вишивав для нас народні строї. «Золотий» вересень скував мою десятирічну істоту перед грубою сатанинською силою. Кілька разів пізно ввечері приходила наша родичка, щось шепотілась із старшими, кудись збирала молодших сестричок, а мама всю ніч пекла і щось пакувала. Зранку пошепки говорили, кого вивезли. Далі — ще чорніші полоси: смерть тітки, дядька, мого батька; дві великі пожежі нашого містечка 1939 р. і 1944 р. Кінець війни і повоєнні роки — це до знемоги виснажлива праця мами, вдови з трьома дітьми, щоб вижити, зберегти сім’ю, дати змогу нам здобути освіту. Наша мудра і добра мама спакувала всі речі на фіру і повезла нас до районного центру Бучача, де у 1947 р. я закінчила Бучацьку середню школу. І знову праця: спочатку як бібліотекар у цій школі, а потім — учителька молодших класів у Нагірянській семирічці. Навіть у найпотаємніших думках не міг виникнути образ: я працюю професором в університеті! Мені світила хіба що заочна освіта у Кременецькому інституті, де у 1949 — 1951 рр. я навчалася на філологічному факультеті. Лише тоді, коли моя молодша сестра пішла вчителювати, на сімейній раді мене відпустили на стаціонар. 1951 — 1958 рр. — час навчання на філологічному факультеті Львівського педінституту. Щоб більш-менш втриматися, підробляла приватними лекціями, секретарювала, влітку підробляла в піонерських таборах...
Львівський університет у післявоєнні роки був українськомовний; у коридорах і на кафедрах розмовляли українською, ця мова була побутовою для викладачів та їхніх сімей. В інтелігентних колах плекали чистоту мови, а деколи призначали штрафи, якщо вжив якесь чужорідне слово. Бувало, що факт фіксували як «злочин», інкримінуючи український буржуазний націоналізм. Зі студентами-журналістами я почала працювати з 60-х, спочатку як викладач кафедри української мови, а пізніше як доцент кафедри стилістики і редагування (з 1973 р), згодом навіть її очолювала. Факультет був під особливим наглядом владних структур, не раз відчувала цензуру і планку над собою. Зі студентами факультету працювала плеяда професіональних словесників: Микола Лимаренко, Юліан Редько, Ірина Ощипко, Володимир Кибальчич. У багатьох багато вчилась. На факультеті були не лише українці, а й росіяни, вірмени, гагаузи, молдавани, які ніколи не вивчали української. Бувало, молдаванину ставлю високу оцінку, а українцеві, який не докладає жодних зусиль до того, щоб знати літературну мову і користуватися її багатствами, — «2». Мені, україністові, не важко було помітити, як планка непомітно, але опускалася щораз нижче: поволі скорочували години на мій предмет, натомість збільшували на російську, всі дисертації треба було писати російською мовою. До речі, у роки так званої перебудови, лише за сприяння тодішнього декана Володимира Здоровеги я могла затвердити тему докторської дисертації, до того це було неможливо, хоча кандидатську (1965) і докторську дисертації (1992) я захищала таки українською.
— В Україні багатьох науковцям відомі ваші дослідження творчості Івана Франка. Проте помітна ваша любов також і до поезій Тараса Шевченка, особливо, коли декламуєте його вірші у часі занять зі студентами.
— Добре, щире слово Шевченка, сповнене всеосяжної любові до України, волі, правди, людської гідності, завжди було у батьківській хаті і засівало дитячі голови розумом.
У наші часи дехто з нас мав свій зшиток-альбом, де ми вписували один одному щось на спомин. Купили й мені таку книжечку-зошит. Я просила тих, хто був мені особливо близький, писати свої побажання.
Мій батько свої думи передав словами Шевченка і намалював у цьому зшитку його портрет.
— Безумовно, у часи радянщини Тарас Шевченко був не до кінця прийнятий тодішньою владою. Яким чином ви, педагог, могли популяризувати слово поета серед своїх студентів?
— Пригадую собі таку історію часів 80-х. Підходить студент і каже: «Олександро Антонівно! Нам дуже соромно, що ми так погано виконали завдання про творчість Шевченка. Повірте, тепер у кожній кімнаті в гуртожитку маємо «Кобзар». Це були слова студента-другокурсника після аналізу письмової роботи. Метою роботи було перевірити засвоєння правил пунктуації, але я обрала не форму традиційного диктанту (хоч і такі види роботи практикувала). Був березень, місяць, коли вшановують пам’ять Шевченка. І я дала таке завдання: на двох сторінках учнівського зошита записати Шевченкову поезію, яку студент знає напам’ять (крім загальновідомих «Заповіту» і «Реве та стогне Дніпр широкий»). Зважати на вживання розділових знаків. Додала: можуть бути уривки з різних поезій, сентенції тощо. Коли на багатьох обличчях — а сиділо їх понад сімдесят осіб, — побачила розгубленість, запропонувала ще дві теми (на вибір): можете записати будь-яку поезію про Шевченка або охарактеризувати працю, присвячену Кобзареві.
Як і тоді, так і сьогодні потрібно плекати у поколіннях любов до свого. Сьогодні продовжую розмову зі студентами про Шевченка, шукаю відповідь на запитання: а чи студенти ХХІ століття добре знають Шевченка? Чи близький Він для них? Як вони Його розуміють? Чим для них Він є? І серед багатьох інших завдань даю таке: «Прокоментуйте Шевченкові слова, написані на 100-гривневій купюрі, де є його зображення» (до речі, ніхто з опитаних — і не тільки студентів — не звернув на них уваги, рідко хто знає їх напам’ять):
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Чому поет вживає вислів Cвою Україну? Чому не Нашу або просто без займенника? Читаю, перевіряю, аналізую...
— Ви часто кажете, що «Кобзар» для українців — це ще гарний молитовник. Як розуміти цю тезу, особливо сьогодні?
— Для Шевченкових близьких, для багатьох авторитетних дослідників навіть не виникало сумніву щодо релігійності поета. Молитва змалечку була для нього природним станом душі: письменний дід читав Мінею — книгу про життя святих, у школі дяка вразливий до слова підліток взяв у руки Псалтир і Боже Слово, виголошуючи над покійником, доносив до земляків, і живило воно його помисли і серце. А Біблія не в одну тяжкую минуту була для нього не лише розрадою, а дарувала умиротворення, показувала шлях до пізнання універсальної сили життя в істині, етичної духовності.
У «Кобзарі» разом з поетом молиться і вся Україна. Шевченко благає Господа, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало, тихесенько молиться Богу за жіночу долю і вірить, що серце молодеє і його в своїй молитві пом’яне, просить сестру молитися, щоб Бог поміг перейти колючу ниву; усіх святих благає Ярина за долю Степана; іде Марко і молиться Богу; чумак, помираючи в степу, просить гайвороння полетіти до батечка і просити службу служити та за душу Псалтир прочитати; моляться люди за праведного Максима, що викопав криницю; крадькома моляться запорожці в Криму у хана. І навіть відьма помолилась за душу померлого пана, який занапастив її долю і долю її дітей. Відзначу, що група слів та словосполук на позначення дії «молитися» (молитися, помолитися, Бога благати, службу служити, Христа читати, Псалтир читати, со святими співати, поклони бити, осінитись святим хрестом та ін. ) нараховує кількасот одиниць.
Шевченко до кінця не прочитаний, не всіма усвідомлений, для багатьох незбагненний. Іван Франко, який багато зробив для вивчення і популяризації Шевченкового Слова, неодноразово наголошував, що творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Франко радив: споминаючи пам’ять Тарасову, потрібно ще і ще раз розгорнути його книгу і з ясним поглядом та зосередженою увагою вичитати звідти поради та упімнення Великого Кобзаря.
— Із якими міркуваннями, на вашу думку, потрібно святкувати українцям 200-літній ювілей Тараса Шевченка, оскільки зараз переживаємо нелегкий для України час?
— Пригадую цікаву книжку Євгена Гуцала «Ментальність орди». Автор взяв тексти російських письменників, політиків і показав на прикладах цих текстів оте прагнення до вічного поневолення когось. Сьогодні настав час позбутися стереотипів. Доречною з цього приводу є думка Миколи Амосова про те, що спочатку виникає узагальнене поняття, далі — його позначають словом, тренують повтореннями й авторитетами, поки слово не стає відчуттям-переконанням. Сучасний Майдан — це свідомий, а для багатьох, можливо, ще підсвідомий вияв націоналізму. Євромайдан дуже потрібний для утвердження України, утвердження себе як нації — народного організму, який досягнув значно вищого рівня розвитку і набуває форми, для якої властиве самоусвідомлення. Ми показали собі, що ми є, що ми любимо свою землю і не хочемо емігрувати, ми мирні і хочемо добра своїм дітям. Поклик «Слава Україні!» став не лише символом повстанців, а є об’єднанням духу, пориву до волі, єднанням Майдану із Шевченком:
...І оживе добра слава,
Слава України!
Ще дуже треба багато працювати над тим, щоб та омріяна слава Шевченка про Україну утвердилась і, оживаючи, утверджувалась!
ДОВІДКА «Дня»
Наукові зацікавлення професора Олександри Сербенської: українська термінологія, культура української мови, франкознавство, культура публічного мовлення, лінгводидактика. Вона — автор посібників «Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка», «Культура усного мовлення», монографій «Мовний світ Івана Франка», «Характерники» та понад двохсот п’ятдесяти публікацій у наукових журналах, колективних монографіях. Співавтор посібників «Українська мова», «Українська мова для початківця», «Антисуржик», «Актуальне інтерв’ю із мовознавцем»; співавтор лексикографічних праць: «Терміни і вирази з інформатики», «Словник труднощів української мови», «Словник паронімів української мови», «Словник-довідник із культури української мови», «Екологія слова». За її редакцією і безпосередньою участю створено веб-ресурс «Мовний калейдоскоп». Олександра Сербенська підготувала сім кандидатів наук, була багаторічним головою спеціалізованої Вченої ради на філологічному факультеті ЛНУ ім. І. Франка. Кавалер ордену княгині Ольги ІІІ ступеня (2011 р.).
