З першої стрічки «Приїзд поїзда» він зарекомендував себе як яскравий індивідуальний кіномитець. Хоча відтоді ж продирається крізь вічні паралелі з творчістю батька — Германа-старшого. А його перший повнометражний фільм «Гарпастум» вразив яскравою кіномовою й незвичайним проникненням в історію, спробою зрозуміти нас сьогоднішніх через неї.
Новий фільм Олексія Германа-молодшого «Паперовий солдат» — ревізія духовності й віра 60-х очима лікаря, ідеаліста й романтика, який готує перших космонавтів до першого старту. Фільм став володарем Срібного Лева у Венеції, був показаний на фестивалі «Молодість», а нещодавно повернувся з Карлових Вар. Олексій не з’являвся ні в кулуарах, ні на тусівках Московського МКФ, бо є ярим антагоністом кінополітики його глави Микити Михалкова.
— Олексію, одні вважають, що знамените прізвище працює саме по собі, і його володар — щасливчик; інші знають, що це тяжкий тягар, який може гальмувати й заважати. Проте в новій своїй роботі «Паперовий солдат» ви не побоялися відкрито заявити свою солідарність з естетикою батька — Германа-старшого. Це мимовільне чи навмисне рішення?
— На мій погляд, відчуття від сприйняття світу й сприйняття кіно як якогось третього світу — це дуже різні поняття, і я не впевнений, що мій фільм стоїть у синонімічному ряду багатьох інших картин. Насправді, я не бачу багатьох схожостей, про які ви говорите, бо основне завдання «Паперового солдата» не полягало в подоланні чи неподоланні гіперреалізму — це була спроба піти абсолютно в інший бік.
— Чому виникла тема космосу? Чи може вас просто привабили шістдесяті?
— Збирався знімати про Німеччину 20—30-х років. Про перетворення людей на монстрів. Зрозумів, що грошей не знайду. Серед різних історій мене цікавила також історія радянської космічної програми. Для мене це спроба зрозуміти, що таке 60-ті. Це не мій час, тобто я тоді не жив, але, думаю, багатьом тоді здавалося, що все може вийти.
— Хоча ви з батьком люди різного темпераменту, по-різному взаємоспіввідноситеся з зовнішнім світом, однак для вас обох у творчості дуже важливі якісь тимчасові точки, з яких, на ваш погляд, починається новий відлік часу, коли багато чого могло б змінитися. Чому для вас таким важливим є час, у якому відбуваються події фільму?
— Знаєте, був перший варіант сценарію фільму «Гарпастум», який починав знімати Хамраєв. Коли, через обставини, фільм дістався мені, я зрозумів, що існує певна логіка людських вчинків у часі. Причому час є самостійним драматургічним героєм. У «Паперовому солдаті» все побудовано всупереч плину часу. Швидше, навколо нього. Хоча, звісно, тимчасові точки, чіткі акценти дуже важливі не лише для мене, для людей узагалі, тому час так чи інакше — завжди повноправний герой. Батькове кіно — це завжди кіно снів, кіно, що виросло з дитячих штанців, і в цьому зв’язку воно, за визначенням, має бути більш почуттєвим. Батьківське кіно розчинене в моменті.
— Тобто, ви як прагматик вважаєте, що нічого не змінити, а Герман-старший як романтик вірить у людину розумну, здатну змінити щось?
— Я не ідеалізую людей. Моє кіно відображає моє світовідчуття.
— Ви інтелігентний хлопчик, з сім’ї потомствених інтелігентів, виросли серед письменницької братії й на знімальному майданчику. Здавалося б, мали б «наїсться» цього з дитинства, чому ж прийшли все ж таки в кіно й вирішили висловитися його засобами?
— Я, чесно кажучи, не дуже люблю кіносвіт. Дуже багато бачив людей, які втратили себе в ньому. Подобається мені бути в ньому? Ні! Але мені подобається існувати в моїй професії! Вона дає реалізацію спроб руху вперед. І мене це гріє. Не вважаю себе ідеалістом, але сьогодні ідеалісти також є. Просто їх витискають з громадсько-політичного життя, багато хто з ними навіть спілкуватися бояться.
— Як правило, хоч ми й вважаємо, що самі обираємо теми, теми обирають нас. А як це у вас відбувається?
— Першим є, звісно, сценарій. Але останній, уже написаний мною, пролежав рік, поки все це почало жити, дихати, і я зрозумів, про що, власне, хочу робити кіно. Чесно кажучи, ніколи не думав про те, хто кого обирає, просто дуже хочеться робити кіно. Сучасне кіно. Я вірю в те, що майбутнє готує нам сюрпризи там, де ми їх навіть не чекаємо.
— Що вам цікаво в сьогоднішньому кіно?
— Фільмів виходить досить багато. Це добре. Але серед нас немає ні Фелліні, ні Бергманів. Серед нас багато обдарованих і працездатних людей, але яскравих якихось осяянь не бачу. Мене це теж стосується. Я радію, дивлячись кіно, коли щось виходить, коли проглядає крізь екран особистість. Зараз є можливість шукати, і є люди, які цього хочуть і яким треба допомагати. І давайте обійдемося без персоналій. Тим паче, що я, на відміну від Борі Хлєбнікова, не кіноман.
— Дуже дипломатично, ранг посла отримуєте з моїх рук легко, але хотілося б почути якусь конкретну відповідь.
— Добре, мені подобається стрічка «4» Іллі Кржановського, бо вона випліскує у світ свою яскраво індивідуальну логіку. Мені подобається «Ейфорія» Івана Віріпаєва. Декілька років тому ми билися за неї в журі фестивалю з українським критиком Володею Войтенком. Є таке кіно, якого ніхто не бачив, — «Кружляння в межах кільцевої», — дивне, глибоке, поетичне, з ні на кого не схожою кіномовою.
— Ви — людина сучасна, ніяким чином не відірвана від реалій сьогоднішнього дня, не можете не знати, що в кіно є величезний загін людей, які знімають або роблять спроби знімати комерційне кіно. Як ви ставитеся до цього?
— Ну, є. Федір Бондарчук, Бікмамбетов, адже це непогано, те, що вони роблять. Я б узагалі не розділяв кіно на комерційне й некомерційне. Інша річ, що глядачеві певний продукт активно нав’язують, а про щось так само активно мовчать.
— Що для вас є найбільшою складністю — знайти сценарій, знайти гроші на виробництво фільму чи якісь інші чинники?
— Знайти готовий сценарій дуже складно, я давно не вірю, що це можливо. Швидше, знаходиш тему, що тебе цікавить, і починаєш її розробляти — один або з кимось. Паралельно починаються пошуки грошей, що в сьогоднішніх реаліях — справа майже безнадійна. Але кіно я все одно зніматиму!
— Чулпан Хаматова з’являється у вас уже не в одному фільмі. Ви використовуєте її як талісман?
— Вона видатна актриса. Непокірна, важко іноді з нею працювати — сваримося страшенно, але вона актриса від Бога. Може все. Який же вона талісман, швидше, щасливий квиток для режисера. І вона залишиться соратником у майбутньому, бо в мене як у режисера багато з нею пов’язано. Тому що після закінчення фільму ми з нею задоволено потираємо руки. Мушу сказати, що я хоч і передбачав, що роль у «Солдатові» її, все ж спробував інших актрис. Марно!
— Ви за вдачею людина дуже динамічна, працюєте швидко?
— Якщо я розумію, що знімаю, працюю швидко. Але буває, що треба розібратися із самим собою, тоді контролюю, щоб пауза не затяглася.
— А від побутової одноманітності як рятуєтеся?
— Виїжджаю на дачу, вимикаю телефон і ні з ким не спілкуюся.
— І як часто вдається це робити?
— Ну, зараз я в пошуках дружини, близької людини, з якою можна й помовчати. По телефону дружину не знайдеш, сидячи відлюдьком на дачі — теж. Будь-якій людині в житті потрібне надійне плече, разом переживати будь-які випробування набагато легше. А життя нам їх не втомлюється підносити.
