— Вірогідно, чинник «забороненого плоду» сприяв популярності джазу.
Адже гасла на кшталт «Сьогодні він грає джаз, а завтра батьківщину продасть»
чи «Джаз граєш — ворогу допомагаєш» було зведено в ранг державної політики.
Не пам’ятаю, хто вдало назвав ту добу «часом розгинання саксофонів». Коли
їх припинили розгинати, мабуть, і з’явилося почуття пересиченості й масової
байдужості до цієї музики.
— А де, на вашу думку, починається й закінчується джаз?
— Цього ніхто не знає. Я займаюся джазом вже 25 років і досі не зустрів
людини, котра дала б вичерпне визначення цій музиці. Багато хто вважає,
що в музиці Бетховена багато джазу. А про таких композиторів як, приміром,
Рахманінов чи Моріс Равель, із чиїх творів чимало джазових музикантів черпають
натхнення, годі й говорити. Тож, певно, не варто говорити про початок чи
кінець. Колись відомий джазовий критик Хуго Панасьє проголосив смерть джазу
із появою Чарлі Паркера. І це либонь була не тільки його особиста точка
зору. Проте, як бачимо, він помилявся. Я часто повторюю фразу — «джаз там,
де йому добре». Чому в Києві його так мало? Мабуть, тому, що йому тут зле.
Не на кривду нашим музикантам, але в Києві більше звикли перемивати одне
одному кісточки, аніж музику виконувати, — це перше. А друге, Україна завжди
була дуже консервативною, зокрема й у музичних пристрастях. Не випадково
талановиті музиканти виїжджали звідси шукати кращої долі.
У наших джазменів немає духу солідарності. Чомусь на всіх міжнародних
фестивалях, які проходили в Україні в достатній кількості, кияни ніколи
не вважали доречним послухати своїх колег. Іноді мені кажуть, що це дрібниці,
однак обличчя музиканта, його творче «я» складається саме з таких дрібниць.
У зв’язку з цим завжди згадую фестиваль Джаз-Джембері у Варшаві. Коли відіграв
квартет не кого-небудь, а Хербі Хенкока, то ці зірки джазу залишилися за
лаштунками, позаяк на сцену вийшов інший американський біг-бенд Мейнарда
Фергюссона, в якому грали 16 — 20-річні юнаки. Слід було бачити, як квартет
Хенкока підбадьорював цих хлопців. А підтримка таких метрів для молодого
музиканта коштує дорогого. У нас я такого ніколи не бачив. Тому, як на
мене, в Києві немає такого джазу, який був зовсім недавно в Кривому Розі
й Донецьку. Можливо, винятком є лише 60-ті, коли діяв відомий джаз-клуб
«Мрія». Але музиканти, котрі були героями «часу розгинання саксофонів»,
нині активно залишають сцену, а для багатьох пляшка стала могилою. Загалом
джазовий музикант — це дуже часто якась невлаштованість.
— Проте Олексій Коган — людина, котра, принаймні в ефірі, ніколи не
перемиває кісточки...
— Принаймні стараюся. Знаєте, я вважаю себе не критиком, а звичайним
популяризатором джазу. І в Києві не знайдеться жодного музиканта, який
міг би сказати, що Олексій Коган коли-небудь відмовив йому в допомозі.
— То що ж виходить: у нинішній ситуації називати речі своїми іменами
менш етично, ніж розповідати слухачеві, як усе добре?
— Хороше запитання. Інколи в мене на радіо грає піаніст Юрій Шепета,
мій хороший друг. І коли ми обидва відчуваємо, що він зіграв погано, я
його провокую, запитую просто в ефірі: «Були чесні ноти?» — «Ні, не було»,
— відказує він. А люди, попри це, телефонують, їм сподобалося. Чому? Мабуть,
тому, що на безриб’ї й рак — риба. Не визнайте це бажанням уникнути прямої
відповіді, але кожен грає, як уміє. А судження про рівень виконання завжди
відносні. Можу навести приклади. 1995 року нікому не відомий херсонський
клавішник Валерій Волков, скориставшись знайомствами, записав альбом у
Нью-Йорку. Солістами на ньому були троє видатних американських музикантів.
При зустрічі один із них — Майкл Брекер — запевняв мене, що навіть за гроші
не гратиме що прийдеться. Чи коли відомий трубач Тоні Герреро виступав
у нас у ресторані «Диксиленд», йому акомпанувала маловідома донецька група
«Союз». Я згодом попросив його щиро висловити свою думку про їхній рівень.
І почув у відповідь, що він аніяк не нижчий від нормального лос-анджелеського
бенду. Правда, в Штатах таких бендів повно. Але ж на чому грають наші музиканти,
яка жалюгідна в них база! Адже вони животіють. На Заході немає такого,
як говорив Жванецький, «коли інтуїція замінює інформацію». Дай усе це нашим,
тоді подивимося.
Але підстав для оптимізму мало. От недавно помер президент джазової
асоціації України Володимир Степанович Симоненко. І з його смертю перегорнуто
сторінку. А на наступній — цілковита порожнеча. Він був чоловіком, котрий
робив неймовірно багато для розвитку джазу в Україні. Можливо, я розкриваю
таємницю, але Володимир Степанович, маючи змогу безкоштовно проходити на
будь-які концерти, завжди, аніскілечки це не афішуючи, купував квиток.
Він і цим допомагав справі. Я навіть не уявляю, хто міг би тепер прийти
на його місце.
— Я помітив таку річ: на джазі по-справжньому розуміються і люблять
його переважно люди, котрі хоч колись мали безпосередній стосунок до музики.
Чи це так?
— Безумовно, джаз слухають переважно музично освічені люди. Чи, я сказав
би, близький до музики, не може не оцінити хорошу музику. Та й час розставляє
все на свої місця. До речі, за даними журналу «Біллборд» джаз слухає 1,25%
населення, а класику — 2%...
— Де ж наші хоча б піввідсотка?
— Про це не можна говорити у країні, де немає права вибору. Те, що це
право ущемлюють на державному радіо, мене не дивує, поп-музика — його гроші.
Але ж і в FМ-діапазоні панує одноманітність. Адже демократія повинна проявлятися
навіть у такому окремо взятому аспекті, як музика. От коли люди матимуть
змогу вибирати навіть на FМ-станціях музику на свій смак, тоді й підраховуватимемо
відсотки.
— Розкажіть, будь ласка, про свою передачу...
— «Година меломана» існує з 1992 року. 1994-го я отримав диплом «Старі
зірки нового року» в номінації «Найкращий музичний радіожурналіст України».
Але на церемонію «найкращого» навіть не запросили, про лауреатство я дізнався
від друзів... Досі не знаю, як до цього ставитися. Моя мати, приміром,
дуже цим моїм титулом пишається. Та коли найкращим радіожурналістом називають
Когана, а найкращим композитором (було б зрозуміло, якби поп-співачкою)
Ірину Білик, крім сорому це нічого не викликає.
8 березня 1996-го у приміщенні радіокомпанії сталася пожежа. Коли її
гасили, то в приміщенні, де зберігався архів передачі, обрушилася стеля.
За страшним збігом обставин постраждали від води найцінніші плівки, унікальні
записи. З 1358 годин музики вціліло 500. Загалом мені часто на «начальницьких
килимах» закидали, що, мовляв, нашу передачу слухають лише багатії за пляшкою
горілки. Також мене звинувачували в «непатріотизмі». Важко було доводити
начальству, що рівень любові до України не можна вимірювати кількістю української
музики в ефірі. І коли приїжджають люди з Росії й кажуть, що в них немає
щоденної джазової програми, то напевне, це має викликати гордість. І всупереч
здоровому глузду, «Годину меломана» фактично зняли з ефіру. Замість неї
поставили «Хіт-парад 12-2». Згодом, правда, відступилися, пішли на певні
поступки, але це вже крок уперед, два назад.
Так, мою передачу в основному слухають музиканти. І мені дуже приємно,
що серед її шанувальників Таїсія Повалій, Тарас Петриненко, Катя Бужинська,
Лері Вінн. Також приємно, що чимало наших грамотних музикантів несли свої
проекти передусім у «Годину меломана» й були раді в ній дебютувати. Приємно,
що в одеському музучилищі всі мої передачі записували і ставили їх на полицю
в бібліотеці. Отже нотації про мою уявну українофобію й американізацію
просто абсурдні. Можливо, я вихваляюся, але, знаючи, що від державного
радіо годі чекати чогось доброго, можу підкреслити: сьогодні я пишаюся,
що протримався на ньому зі щоденною джазовою передачею не багато не мало
шість років. Серед трьох тисяч листів, які зберігаються в мене, є принаймні
два десятки, в яких люди пишуть, що «Година меломана» врятувала їх від
самогубства чи допомогла тяжкої хвилини. Цим я також пишаюся.
Джон Колтрейн якось сказав: ти будеш справжнім музикантом лише тоді,
коли виходячи на сцену або заходячи до студії щоразу гратимеш, наче востаннє
в житті. Як банально це не звучало б, якби всі робили свою роботу саме
так, то нам жилося б значно краще.
