У Національній філармонії згадували про приму опери. Співачці виповнилося б 79 років... Уже рік, як вона пішла у Вічність. Євгенія Семенівна 40 років була примадонною Національної опери. Її лірико-колоратурне сопрано не сплутаєш із іншим голосом. Вона божественно виконувала партії: Лючії в «Лючії ді Ляммермур», Віолети в «Травіаті», Цариці Ночі в «Чарівній флейті», Джільди в «Ріголетто», Розіни в «Сивільському цирульнику» та інші. Мірошниченко називали «українською Марією Калласс». У розквіті слави співачка пішла зі сцени, присвятивши себе педагогіці, виховавши прекрасну зміну вокалістів, які нині виступають не лише в Україні, але й за кордоном. Євгенія Семенівна мріяла, щоб у нашій столиці з’явилася камерна сцена — Мала опера (на вул. Дегтярівській, 5 — будівля колишнього Будинку культури трамвайників біля станції метро Лук’янівська), створенню якої віддала так багато душевних сил.
«Головне для мене — дійсно висока музика, якій я присвятила життя, — говорила Мірошниченко ще за декілька днів до своєї смерті. — І нехай не радіють вороги опери, мовляв, скоро помру, і справу всього мого життя закриють. Я не дам їм такої радості»... Сьогодні мрія співачки втілюється в життя її соратниками, колегами, учнями та шанувальниками таланту співачки, але проблем маса...
Вечір у філармонії відкрив поет Борис Олійник, який назвав Євгенію Мірошниченко «гербовою фігурою» України. Теплі, високі й щирі слова про співачку, яка пішла від нас, сказав ректор НМАУ Володимир Рожок. Він звернувся до уряду з проханням назвати в Києві й Харкові вулиці її ім’ям, запевнив, що в найближчому майбутньому в Академії буде засновано спеціальну стипендію для обдарованих вокалістів, видано книги, які вже пишуться аспірантками, ученицями Євгенії Семенівни. Акторка Раїса Недашківська внесла поетичну ноту до концерту, а заступник міністра культури Ольга Бенч зачитала звернення прем’єр-міністра України Миколи Азарова, в якому обіцяно сприяння уряду в створенні Малої опери.
У супроводі Національного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка виступили учениці Євгенії Мірошниченко — Ольга Безсмертна, Олена Бєлкіна, Уляна Алексюк, солісти Національної опери України — Ольга Нагорна, Катерина Стращенко, Сусанна Чахоян та Оксана Терещенко. Вони виконали арії з класичних опер, романси, вокалізи з творчої спадщини примадонни української оперної сцени. У фіналі концерту зала стоячи слухала голос самої співачки, записаний на плівку, тим самим вшанувавши вічну пам’ять про неї...
— Нині для нас головна проблема в коштах: грошей ні на ремонт, ні на утримання театру немає! Є лише невелика група персоналу (двадцять осіб), яка повинна підтримувати приміщення, виконувати мінімум необхідних функцій, але нам навіть на зарплату не вистачає, — з гіркотою зізнається художній керівник Малої опери Юрій ГАВРИЛОВ. — Обіцянка прем’єр-міністра про допомогу, звичайно, вселяє певні надії, але поки що нам доводиться викручуватися самим. Нещодавно ми провели конкурс, зібрали оркестр на контрактних засадах, зв’язалися з музикантами в Європі, знайшли можливість укласти гастрольний контракт. Наприкінці літа оркестр відправиться на гастролі з німецьким диригентом — Отрвін Бенінгофф (він керує першою поїздкою, а далі — буде видно). Намагатимемося знаходити роботу для колективу на госпрозрахункових засадах.
— Яке місце в театрі могли б займати учні Євгенії Семенівни, адже вона багато в чому заради них мріяла про Малу оперу?
— Дякувати Богу, більшість вихованців Мірошниченко мають роботу, хтось у Києві, хтось у інших містах, а хтось і за кордоном: наприклад, Михайло Дідик зараз виступає в Барселоні, Ольга Пасічник — у Варшаві, Оксана Верба — в Японії, Катерина Абдулліна — в Італії. Навряд чи вони серйозно мріють про роботу в театрі, що існує лише на папері. Для того, щоб укласти контракт з кимось, потрібен спочатку сценічний майданчик і кошти на зарплату. А до цього ще дуже далеко. У реальнішій перспективі я бачу можливість створення невеликої трупи, як для студії при театрі, й починати роботу над невеликими творами. А в наступному сезоні, який проходитиме під знаком Євгенії Мірошниченко, адже це буде рік її 80-річчя, ми зможемо на базі Національної філармонії або інших залів представити публіці цикл вокальних вечорів, присвячених ювілею співачки, але не обмежуються її спадщиною. Це те, що нам під силу зробити самостійно.
— Чи відомо вам, як ідуть справи із встановленням пам’ятника на могилі співачки?
— Це питання нас не стосується, ним займається Міжнародний добродійний фонд Євгенії Мірошниченко і її родина. Але, наскільки мені відомо, й там усе не так райдужно. У пресі оголосили збір коштів. Є перші люди з числа учнів і прихильників співачки, котрі вже пожертвували кошти. Те, яким буде пам’ятник, вирішує по праву її сім’я, а в збиранні коштів надає допомогу фонд.
— Цей концерт можна назвати «першою ластівкою», а якими є плани на майбутнє?
— Сидіти, склавши руки, ми не будемо! Чекати й розраховувати, що хтось розщедриться і дасть нам 20—25 мільйонів, необхідних для існування театру, — безглуздо! Не маючи жодного музиканта, нам доведеться знайти й умовити (на разових умовах) кожного, а також спробувати зібрати колектив, не маючи навіть поламаного пюпітра, не кажучи вже про інструменти й ноти. Я не скаржуся, але я прийняв приміщення, де немає навіть розбитого піаніно! А для початку творчої роботи необхідно хоча б п’ять інструментів для репетицій з концертмейстерами. Хочу звернутися через газету «День» до тих, у кого вдома є нотна література або музичні інструменти, хто не знає, як їх позбавитися, — ми з вдячністю приймемо будь-який, навіть найскромніший, дарунок...
