Грандіозний цикл із чотирьох самостійних частин «Перстень нібелунга» належить до найскладніших творів усієї оперної історії. Це величне творіння людського духу можна порівняти з такими літературними шедеврами, як «Божественна комедія» Данте і «Фауст» Гете. Тут ідеться про універсальні події комічного виміру і водночас відтворюється сповнена драматизму сімейна сага, а узагальнена символіка міфу поєднується з екзистенціальними проблемами людського буття.
Репертуарний оперний театр, який береться ставити тетралогію, одразу стикається з низкою викликів і складних художніх завдань. Не випадково Вагнер вважав неможливим постановку свого твору на звичайних оперних сценах, які існували на той час і продовжують існувати зараз. Щоб постановка відбулася, він побудував особливий фестивальний театр у баварському місті Байройті, куди вже протягом понад 140 років щорічно з’їжджаються прихильники його мистецтва з усього світу. Складнощі втілення тетралогії зростають, коли йдеться про виконавців, для яких німецька мова не є рідною. Треба враховувати й те, що всі вагнерівські лібрето мають дуже багато озвученого словесного тексту, інформаційно надзвичайно насиченого.
ВАГНЕРІВСЬКІ ГОЛОСИ НЕ ІСНУЮТЬ У ГОТОВОМУ ВИГЛЯДІ
Коли керівник Софійської національної опери, відомий режисер і директор театру Пламен Карталов взявся за першопрочитання тетралогії на болгарській сцені, він наголосив на тому, що всі вокальні партії тут будуть виконувати саме болгарські співаки. Він знав, що вагнерівські голоси не існують у готовому вигляді. Такі голоси треба виховувати на відповідному репертуарі.
Під час підготовки циклу, коли щорічно відбувався показ однієї з його частин, із проблемою правильного інтонування німецької мови допоміг впоратися запрошений спеціаліст міжнародного рівня Ріхард Трімборн. Він продовжував виконувати свою важливу функцію і тоді, коли у рік 200-річчя від дня народження Вагнера софійська публіка змогла вперше побачити всю тетралогію. А після його нещодавньої смерті роль музичного наставника, який допомагає вокалістам підтримувати належний рівень чіткого донесення тексту, перейшла до Велізара Ганчева.
Ініціатор усього проекту Пламен Карталов добре розумів, що успіх його сміливого плану залежить від добре підібраної команди однодумців. Музикознавець за першою освітою, він усвідомлював роль музики як фундаменту вагнерівського задуму і носія концепції твору. Пам’ятаючи твердження реформатора театрального мистецтва швейцарця Адольфа Аппіа, режисер наголошував на тому, що пошук шляхів візуалізації музичних образів дозволить втілити авторські ідеї сценічними засобами і визначить форму і характер вистави. На відміну від сучасних представників модерної оперної режисури він не став вигадувати зайві сюжетні ходи, переносити дію в інші епохи, відмовлятися від архаїки міфологічних подій або ж знижувати вагнерівський пафос різного роду нав’язливим осучасненням. Уся постановочна група працювала над тим, щоб якнайближче підійти до того, що вкладав у свій твір сам Вагнер.
ПЕРСТЕНЬ НЕОБМЕЖЕНОЇ ВЛАДИ І... РАКЕТИ
Однією з особливостей тетралогії, події якої, розділені великими проміжками часу, тривають протягом чотирьох самостійних вистав, є поєднання багатовимірності внутрішніх зв’язків у горизонтальному сюжетному розгортанні з ясністю і простотою загальної конструкції. Кожна частина складається з небагатьох великих блоків. Цілі розгорнуті сцени часто являють собою довгі напружені діалоги. Загальна кількість учасників дії частіше за все є обмеженою. Так, у перших діях «Валькірії» і «Зігфрида» беруть участь лише три персонажі. Така побудова нагадує античну трагедію, на яку як на зразок орієнтувався композитор. При цьому лише в останній опері, «Сутінки богів», періодично з’являється хор. Тут також є дві ключові діалогічні сцени, а фінал являє собою розгорнутий монолог головної героїні Брунгільди. При втіленні такої великоблочної побудови художник-постановник Ніколай Панайотов поклав в основу сценічного оформлення принцип рухливої трансформації небагатьох геометричних фігур, які набувають символічного значення у відповідності до символів, використаних самим Вагнером. Головний із них — перстень необмеженої влади — представлений у виставі у вигляді кола, півкола-арки у вертикальному варіанті, комбінації двох арок, шляху-дороги. При накладанні двох кіл площина їх з’єднання створює характерну фігуру під назвою мандорла. Вона має вигляд витягнутого у довжину ореола, в якому ми бачимо постаті войовничої діви-валькірії Брунгільди, яка стала люблячою земною жінкою, і світлого героя Зігфрида, і яка пов’язується з їхнім коханням — символом союзу божественного і земного. Ще один наскрізний символ вистави — конус — має відношення до золотого кладу, викраденого у русалок-дочок Рейну нібелунгом Альберіхом, до замку богів Валгали.
У другій частині тетралогії на конусоподібних ракетах, як на залізних конях, пересуваються валькірії. Далі конус асоціюється з мечем Нотунгом, який Зігфрид самостійно скував із розбитих списом Вотана уламків. На такому мечі-конусі гине підступно вбитий ударом в спину світлий герой, на ньому ж, як на ношах, його привозять у палац Гібіхунгів, а потім за наказом Брунгільди спалюють у ритуальному вогнищі на березі Рейну. Різні вертикальні площини декорацій об’єднує міст, який активно використовується у рухливих динамічних мізансценах. Скупа геометрична будова вистави насичується яскравими кольорами завдяки медіапроекціям і майстерній партитурі світла. Разом із режисером і художником в тісній співдружності працювали група майстрів сучасних мультимедійних технологій і художник по світлу Андрій Хайдиняк.
Слова захоплення хочеться адресувати оркестру театру, яким керує німецький диригент Еріх Вехтер. Він має досвід праці у різних німецьких театрах, а зараз є постійним диригентом Софійської опери. У партитурі Вагнера мають важливе значення не лише могутні хвилі динамічного наростання з насиченою оркестровою фактурою, а й моменти раптової тиші і прозорі епізоди з майже камерним звучанням і з численними інструментальними соло. У своїх коментарях, надрукованих у програмці до софійської постановки, Ріхард Трімборн вдало порівняв із функціями солістів-вокалістів роль виконавців на духових інструментах, які мають найбільшу кількість таких сольних виступів. Зрозуміло, яка філігранна праця вимагається від оркестру і його керівника у побудові постійного гнучкого діалогу з вокальними голосами і з наскрізною сценічною дією.
Беручись за втілення тетралогії, Пламен Карталов чітко усвідомлював, яку важливу сходинку до вищої майстерності його колектив мав подолати, щоб здійснити цей задум. Талановита, художньо переконлива вистава сьогодні перетворилася на справжню візитівку театру. Значення цієї події за п’ять років, які минули з прем’єри повного циклу, лише зросло. Адже софійський «Перстень нібелунга» показали у Німеччині, а в травні цього року представили на гастролях у Большому театрі разом із твором класика національної болгарської опери Любоміра Піпкова «Дев’ять братів Яни», який вперше побачив світло рампи ще 1937 року.
ЧИ ПОБАЧИМО ВАГНЕРІВСЬКІ ОПЕРИ В УКРАЇНІ?
Чи можна собі уявити, щоб у якомусь із престижних європейських оперних центрів Національна опера України показала якщо не тетралогію, то інший відомий твір Вагнера, а разом із цим, скажімо, «Золотий обруч» Бориса Лятошинського? Але і Вагнер, і Лятошинський давно зникли з афіші нашої столичної опери. Проте і за формальним статусом, і за творчими можливостями провідний оперний театр України не повинен би вважати себе меншовартісним у порівнянні з колективом, який представляє на світовій арені й у себе вдома мистецтво сучасної Болгарії. Керівник софійського театру турбується про те, щоб публіка його міста і країни могла бачити величне творіння Вагнера, хоча, безумовно, розуміє, що його не можна порівнювати з популярними назвами поточного репертуару і часто включати в афішу, розраховуючи на касовий ажіотаж.
Показ «Персня нібелунга» є ексклюзивною подією, яка вимагає мобілізації всіх творчих ресурсів. Протягом п’яти останніх сезонів вагнерівська тетралогія виконується на софійській сцені один раз на рік, завдяки чому кожен раз фактично стає прем’єрою. Ризик, який із цим пов’язаний, безумовно, того вартий. Я могла у цьому переконатися на власному досвіді, але не тільки. Зі мною на цьогорічній софійській тетралогії побувала відомий музичний критик Марина Нестьєва. Вона мала змогу порівняти, як звучала вистава під час травневих московських гастролей і як вона абсолютно оновилася, позбавившись вад гастрольного варіанту, зіграна на власній сцені. А у Софії вже спланований черговий Вагнерівський фестиваль наприкінці наступного сезону. На ньому прозвучать дві інші опери Вагнера «Тристан та Ізольда» і «Парсифаль», які вже існують у репертуарі театру.
Що ж до нас, киян, то керівники нашого оперного театру навіть не обіцяють нам власного Вагнера ні у найближчій, ні у далекій перспективі. Чи не довіряють своїм можливостям, чи звикли до інерції у плануванні афіші й не бажають слідувати вимогам сучасної оперної практики? Адже існування сучасної оперної сцени неможливо уявити без опер великого реформатора і світового генія Ріхарда Вагнера.
