Олександр Іванович став одним із трійки призерів, отримавши нагороду в творчому конкурсі видавничого дому Palmarius за створення найкращої «Оперної історії», мета якого була розповісти в популярній формі про один із творів світового оперного репертуару. Для пана Чепалова завдання не було складним (як для більшості претендентів, що не справилися з завдання), бо все його життя пов’язане з мистецтвом: він багато років є керівником літературно-драматичної частини Харківського театру «Схід-Опера», доктором мистецтвознавства, педагогом, автором резонансних статей про культуру, що друкувалися в «Дні». Нагадаємо, Palmarius — один із небагатьох видавців авдіокнижок, що обирає авторів для створення подібного контенту, і починає випуск захоплюючих та ілюстрованих найкращими музичними зразками оперних історій. Нині, коли пандемія коронавірусу прокотилася світом і театри закриті на карантин, авдіо- та відеозаписи набувають величезної популярності. Про шедевр Дж.Пуччіні «Тоска» та аншлаговий мюзикл «Співай, Лоло, співай...», автором п’єси якого є О.Чепалов, наша бесіда.
«БОГЕМНИЙ ВИГЛЯД КОМПОЗИТОРА НЕ ЗАЛИШАЄ СУМНІВІВ У ПРИНАЛЕЖНОСТІ ДО ДІЯЧІВ МИСТЕЦТВА»
— Олександре Івановичу, вітаємо з відзнакою, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до цього проєкту?
— Представники Palmarius розіслали запрошення до різних музичних закладів, де потенційно можуть працювати знавці та популяризатори оперного мистецтва. Лист отримав Олег Оріщенко, директор-художній керівник Харківського національного театру опери та балету, де я працюю з 1973 року, і запропонував мені взяти участь у цьому конкурсі.
— Бо ви маєте чималий досвід такої популяризаторської місії в галузі музичного театру...
— Звичайно, адже моя посада завідувача літературно-драматургічної частини передбачає й виступи перед глядачем, і створення радіо- та телепередач, присвячених тій чи тій прем’єрі, виїзду нашого театру на гастролі (здебільшого це бувають міста, де власного оперного театру немає). Я працюю в театрі з того часу, коли ми відвідували на літніх гастролях два або навіть три міста, і всюди нам гостинно надавали радіоефір та можливість участі в телевізійних програмах. Це була й просвітницька місія, до якої господарі ставилися з особливою прихильністю. Відтоді дуже добре розумію, що важливо не лише гідно представити виконавців, а й зацікавити глядачів самим характером оперного видовища, а не просто доповісти стислий зміст твору, як це часто трапляється...
— Яку пропозицію ви отримали в цьому оперному проєкті? Над чим працювали?
— Мені довелось писати «оперну історію» про «Флорію Тоску» Дж.Пуччіні. Зазвичай цю оперу називають просто «Тоска» за прізвищем головної героїні, співачки. Звати її Флорія, але досить часто я спостерігав навіть анекдотичні ситуації, коли назву опери в репертуарних анонсах перекладали як... «Нудьга». Насправді ж смішного тут не так багато (хіба що виконання було насправді недосконалим та нудним). Під час роботи я переглянув кілька десятків варіантів відеозаписів цієї опери. З них були захоплюючі, своєрідні, були гарні, але відверто поганих не бачив. Узагалі цю оперну історію, здається, неможливо розповісти нецікаво. В ній вирують такі пристрасті, що відірватися від перегляду або прослуховування просто неможливо. Хоча є солідні оперні критики, які опер Пуччіні взагалі не полюбляють.. і таке трапляється. З подібною людиною я нещодавно побачився в Мюнхені, і був такою відвертістю дуже здивований...
— І що ж нового можна додати до цієї оперної історії, щоби вона зацікавила навіть скептично налаштованих фахівців?
— По-перше, слід зрозуміти, що Пуччіні був людиною ХХ століття. Є історичне фото 1900 року (саме тоді відбулася прем’єра «Тоски»). Богемний вигляд композитора не залишає сумнівів у приналежності до діячів мистецтва, але до його вигляду в той час вже приєдналася ознака прогресу — автомобіль. І опера Пуччіні «Тоска» сучасна не лише по гармонії, музичній формі і стислій, як пружина, фабулі, а й за характером персонажів, їхніх пристрастей, виражених з такою експресією, яка раніше була немислима на оперній сцені. До того ж є ще одна прикмета, з якої оперна партитура Пуччіні пізнається відразу: оркестр уже не просто акомпанує співакам, а немов би розмовляє з ними, включаючись у змістовний діалог тем та мелодій. На все це я звертаю увагу тих слухачів, які насправді хочуть зрозуміти найпривабливіші риси його музичного стилю.
ОЛЕКСАНДР ЧЕПАЛОВ У МІСТЕЧКУ ТОРРЕ ДЕЛЬ ЛАГО, ДЕ ПІСЛЯ СМЕРТІ КОМПОЗИТОРА, НА ВІЛЛІ ПУЧЧІНІ БУВ СТВОРЕНИЙ МУЗЕЙ, А ЩОЛІТА В ЛИПНІ — СЕРПНІ ТУТ ПРОХОДИТЬ «ФЕСТИВАЛЬ ПУЧЧІНІ»
— Здається, ще Бернард Шоу жартома казав, що в опері сопрано та тенор зазвичай хочуть любитися, а баритон їм у цьому заважає...
— Дійсно, вже без жартів, у опері «Флорія Тоска» є любовний «трикутник». Сама співачка Флорія, пристрасна та безкомпромісна жінка, її коханий (тенор) художник Маріо Каварадоссі та підступний начальник Римської поліції Скарпіа (баритон). До речі, дуже рекомендую подивитися фрагмент вистави 1960-х у телезапису за участі славетної Марії Каллас у ролі Тоски та видатного баритона Тіто Гоббі (Скарпіа). Це зразок класичної інтерпретації опери, а сьогодні існує багато чудових співаків (наприклад, Йонас Кауфман), що беруть участь у сучасних інтерпретаціях «Тоски», сповнених надзвичайної експресії та драматизму.
Отже, насправді є сопрано, тенор і баритон. Є також кілька другорядних персонажів. І майже скоромовкою в лібрето йдеться про політичне тло цієї історії. А я хотів довести, що Наполеон на цьому тлі — чи не найголовніший герой. Хоча на сцені його, звісно, немає. А оскільки дія відбувається в Римі влітку 1800 року, розстановка сил цілком зрозуміла. Доля кожного італійця тоді практично залежала від успіхів або поразки армії Наполеона, якого в Італії хтось вважав загарбником, а хтось символом свободи (до речі, до останніх належав і наш герой Каварадоссі). Хоча в фактичній історії Італії політична ситуація тоді змінювалася дуже швидко. Навіть під час сценічної дії «Тоски» (а це приблизно доба), в першому акті стає відомо, що Наполеон програв важливу битву, і з цього приводу увечері буде виконана переможна кантата. А вже в другій дії, під час її виконання, надходить повідомлення, що Наполеон, наперекір усьому, став переможцем. І Каварадоссі, не зломлений тортурами, відверто торжествує. Але зарано. Людина єзуїтської вдачі, Скарпіа вже взяв Тоску в подвійні лещата, — як жінку і як пособницю Каварадоссі. Отже, гинуть усі — Тоска вбиває Скарпіа, на Каварадоссі чекає справжня, а не удавана страта, а викрита Тоска обирає смерть.
«ПРОТЕ ПОЛІТИЧНЕ ТЛО В ОПЕРІ «ТОСКА» Є ВКРАЙ ВАЖЛИВИМ. ЦЕ УРОК ІСТОРІЇ»
— Тож це не мелодрама, як зазвичай характеризують «Тоску»? Чи не забагато політики в творі?
— Це мелодрама, безсумнівно. Так і написав Пуччіні на партитурі опери, створеній на основі п’єси його старшого сучасника Віктор’єна Сарду. Це також підтвердив майстер оперної сцени Тіто Гоббі. «Але це і великий театр, зрозумілий усім, у кого в жилах тече справжня кров», додав він. Ось чому «Тоска» всюди користується такою любов’ю».
Проте політичне тло в опері є вкрай важливим. Це урок історії. Для Наполеона в ті часи вже не мало значення поклоніння італійців його звитягам. Якщо він і дав поштовх до розвитку вільнодумства в Італії, то не забуваймо: він же й придушив Римську Республіку. Тоді для нього були важливіші ватиканські темниці для ревнителів свободи, ніж демократія, до якої вони так прагнули. Але чи була самовідданість римських патріотів марною? Ні, її приклад наслідували італійські карбонарії, а потім прибічники ідей Джузеппе Гарібальді, багато разів оспіваного в італійській музиці і літературі. І коли Пуччіні писав свою «Тоску», він уже розумів ціну подвигу героїв, що вибрали смерть заради свободи сто років тому.
Водночас «Тоска» передусім опера про силу кохання, а не про революційні події та тираноборчість. До речі, це швидше за інших зрозуміли ідеологи радянського часу, особливо, ті інтерпретатори опери, які стали вигадувати для неї такі назви, як «Життя за комуну», щоби зробити сюжет нібито співзвучним революційній епосі. Втім, подібні спроби успіху не мали навіть в ті часи. Ось така, вже не тільки оперна, історія вийшла.
— Ви сказали, що передивилися багато сценічних варіантів опери. Скажіть, вони справляють враження суто італійської історії або місця дії дотримуватися не обов’язково?
— У багатьох інтерпретаціях опери Пуччіні Рим 1800 року це не тло, а ще один багатоликий персонаж опери: величний, похмурий і охоплений зловісними подіями. Більшість спектаклів, поставлених на основі партитури «Тоски», оформлені так, що не залишається сумнівів, де відбувається дія. Звичайно ж, у інтер’єрах, знайомих кожному туристові, який потрапляє в італійську столицю. Але деякі постановники підходять до втілення задуму не буквально — адже в принципі історія ця могла статися де завгодно і коли завгодно. Тому «Тоска», втілена на фестивалях у Торре дель Лаго, на озері поряд з будиночком Пуччіні, або, теж на воді, в австрійському місті Брегенці, а ще в стародавньому амфітеатрі «Арена ді Верона», досить умовні в сенсі місця дії, але від цього не втрачають достовірності. Знаменитий кінорежисер Франко Дзеффіреллі не лише зняв прекрасний фільм-оперу «Тоска», а й у одному з театральних варіантів спектаклю зосередив дію на невеликому подіумі в центрі сцени, буквально оточивши його граючими музикантами оркестру. Так вівтар у першій дії за допомогою музики перетворюється на місце тортур, а потім на ешафот...
— Олександре Івановичу, ми знаємо вас також, як автора кількох книжок, науковця, журналіста, театрального «мандрівника», педагога, драматурга, п’єса якого «Співай, Лоло, співай...», поставлена п’ять років тому Д.Богомазовим у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, витримала іспит часом. Якось ці іпостасі пов’язані між собою?
— Узагалі я великий прихильник академічного мистецтва, і завжди шукаю тут однодумців. А молодим хочу розтлумачити, що лише опанувавши принципи академізму, можна вирушати далі. Це не значить, що я не полюбляю художні експерименти. Зокрема я багато років долучався до українського авангарду, написав книжку про передовий західноєвропейський театр танцю. Як педагог, розумію, що голови моїх студентів, хоча й не всіх, підпорядковані поверховому, кліповому мисленню... Саме тому я ладний брати участь у проєктах, які свідомо повертають нас до підвалин світової культури, примушують замислитись над перспективами їхнього розвитку та зв’язками з культурою вітчизняною.
