Колись раніше я неодноразово чув про
те, що в Америці, як і, зрештою, всюди на Заході, поезія не потрібна нікому.
Що там поетів терплять лише з гуманності — ліберальному суспільству доводиться
миритися з усілякими аномаліями, то краще вже якісь там поети, аніж серійні
вбивці чи, скажімо, ексгібіціоністи.
У цих судженнях достатньо багато як істинного, так і поверхового.
Американська поезія продовжує жити. Вона являє себе, як власне й сама Америка,
на різних рівнях і суспільних щаблях — від нобелівсько-університетських
салонів до гангстерського репу смітників і промислових руїн.
В одній з незліченних музичних крамниць десь у глибинах
Пенсильванії мені трапився плакат з трьома невимовно колоритними, товстими
старіючими неграми в мішкуватому занедбаному шматті — це була група «The
Last Poets», як я зрозумів, тамтешній варіант Бу-Ба-Бу. Напис на плакаті
свідчив, що «the last poets were the first rapers». «Ага, — сказав собі
я, — ага, от іще одні помислили себе останніми й першими водночас».
Через тиждень-другий у Нью-Йорку я отримав запрошення виступити
в нічному кафе з комбінованою назвою «Ньюйорікан». Це поєднання говорить
багато про що — кафе міститься в одному з пуерто-ріканських кварталів Іст
Вілидж. Запрошення було підписане чоловіком на ймення Кійт Роуч. Як мені
пояснили згодом, сленгове «roach» по-нашому буде не що інше, як «косяк».
Поетичні читання в «Ньюйорікан» відбуваються щоп’ятниці
вночі — початок десь так об одинадцятій і приблизно до другої-третьої.
Ви підходите до металевих, обписаних лайками дверей, перед якими вічно
чатує, похитуючись, такий собі велетенський сивоголовий дядько Том, платите
йому п’ятірку за вхід (за поезію?) — і опиняєтеся в тісному, але страшенно
голосному й кольоровому від людей приміщенні, ледве проштовхуєтеся повз
барову стійку, продираєтеся крізь димові завіси, перед вами невеличка зала,
столики вже всі, як у нас кажуть, забиті, публіка розташовується на підлозі,
на балконі, десь іще попід стінами, хтось уже свище і плеще, над усім цим
гримить музика, безумовно, реггі або фанк, або реп...
Я ніколи не забуду цієї атмосфери — десятки облич, десятки
відтінків шкіри, вся планета, серце Нью-Йорка, несамовита свобода, здобута
нарешті цими нащадками рабів. У Нью-Йорку не варто ходити до музеїв — які
там музеї! — просто їздиш у метро чи ходиш вулицями і дивишся на людей,
на цю неймовірну етнічну мішанину, на дивовижу одягів, зачісок, брязкалець,
татуювань, вслухаєшся в ці іспансько-англо-китайські мови і починаєш нарешті
відчувати, який сенс несе в собі біблійна міфологема Вавилону...
Я ніколи не забуду появу на подіумі загального улюбленця
Кійта Роуча з незмінним «косяком» — його конферанси мусили бути особливо
дотепними, хоч я майже нічого не розумію по-гарлемськи, як і по-ямайськи,
але коли він вимовив «бубабу» — наче старе африканське заклинання, я зрозумів,
що надходить моя черга...
Я ніколи не забуду і справжніх заклинань — харизматичний
і довгий, наче баскетбольна зірка, чорний поет читав — ні, проповідував!
— якісь революційні строфи, а публіка хором повторювала за ним бойовий
і, напевно, священний рефрен, щось на кшталт «ом, ша-лак, ша-лак!»...
Я ніколи не забуду, як у мене підгиналися коліна й пересихало
в роті. Я ж бо вже встиг забути, що таке цей трепет, цей параліч. І ось
— ситуація, як п’ятнадцять років тому: тебе тут не знають, жодного попуску
не буде, ти чужий, агов, чужий, показуй, чого ти взагалі вартуєш і що ти
тут загубив серед нас...
Перший контакт із мікрофоном майже все ставить на місце.
Тебе слухають із надзвичайною уважністю, всі вони дуже красиві, справжні
кольорові квіти землі. Я запропонував їм «Козака Ямайку», автор перекладу
Віталій Чернецький зробив, здається, досконалу англійську версію, з якої
я зокрема довідався, що наше «сивуха» слід перекладати як «moonshine»,
себто «місячне сяйво». Хоч найбільший успіх серед публіки мав рядок «невже
коли ти Європа — то вже не єси чоловіком» — тут їм усе стало ясно: ага,
ця Україна — це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством,
це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю...
А на завершення був іще шок від старого пуерто-риканця,
короля тутешніх поетів, зусібіч оточеного богемними дівчатками. Він просто
обійняв мене і сказав щось таке, від чого я вмить протверезів би. «Listen,
— сказав він, шкірячись на всю ширину своєї екваторіальної посмішки, —
Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know yob tvaju mat’!».
Він мав повідомити мені дві приємні речі — й повідомив
їх.
