Як і слід було чекати, два фестивальні покази «Останньої казки Рити» пройшли не просто на аншлагах. Публіка на стрічці Литвинової стояла й сиділа у проходах, і це при тому, що навіть не всі акредитовані журналісти, що пропустили прес-показ, змогли потрапити на прем’єрний показ до головної фестивальної зали, розрахованої на півтори тисячі глядачів. Коли на прес-конференції Литвинову запитали, чи розраховує вона на перемогу, вона відповіла, що не чекає визнання журі, оскільки «мені ніколи нічого не дають». Чуття не підвело одну з найяскравіших особистостей в сучасному російському кіно — їй не вручили жодних премій, якщо не брати до уваги призу однієї з газет, офіційного інформаційного спонсора ММКФ.
Тим часом «Остання казка Рити», незважаючи на «поразку» на ММКФ, найімовірніше, ще не раз потрапить на фестивальний екран (її вже запросили на Одеський фестиваль). Успіх стрічки у певної категорії публіки зумовлений передусім харизматичною привабливістю Ренати Литвинової, яка, сама написавши сценарій і узявши на себе нелегкі обов’язки режисера, сама ж зіграла головну роль. Для тих, хто потрапив до поля її магнетизму, вже задоволення дивитися на повторювані із фільму у фільм реакції актриси і слухати її такі ж самі інтонації. А якщо вона при цьому ще й грає Леді Смерть, яка приходить із потойбіччя і удає із себе звичайну людину, аби «забирати звідси красиві душі» — то від задоволення споглядати гру з найзагадковішою для нас темою мало хто може відмовитися. Адже всі ми, хоч не хоч, із віком дедалі більше звертаємося подумки «туди, звідки немає вороття», гнані цими думками, і знову мимоволі замислюємося над тим, якою ж буде вона, наша смерть?
Маргарита Готье (Ольга Кузіна), що вмирає на лікарняному ліжку від невиліковної хвороби, яка, окрім імені та смертельного діагнозу, не має нічого спільного з героїнею Дюма, зізнається, що хотіла б бачити свою смерть схожою на героїню Литвинової. Чим мало не викриває посланця потойбічного світу, що прикидається працівницею створеної в сюрреалістичному дусі пострадянської лікарні. Лікарі тут геть не переймаються станом пацієнтів, весь час палять, а недопалок можуть кинути в розітнений після смерті живіт небіжчика, аби там його й зашити. А якщо хтось повстане проти такої моралі, то його з тріском виженуть геть, як це відбувається з героїнею Тетяни Друбич, яка грає лікаря, подругу вмираючої Рити.
Завжди стильна Литвинова в ролі смерті видається не просто потішною і навіть комічною через свою манірність, а й вельми привабливою. Підозрюю, що не лише Рита, а й багато глядачів, якщо вже зустріч з «кістлявою» неминуча, не проти, аби вона з’явилася до них в такому спокусливому образі. Литвинова, сама, схоже, того не підозрюючи, стала на екрані втіленням ідеї Фрейда про те, що людиною керують дві сили — Ерос і Танатос. Інакше кажучи — жага, бажання насолоджуватися і наступне за цим підсвідоме прагнення смерті, яка має позбавити від неминучих у процесі насолоди страждань (до речі, пристрасть до цигарок, як і до спиртного, є проявом неусвідомленого суїциду — здорова, життєрадісна людина не стане себе труїти, наближюючи свій кінець). Так от, ці базові людські потяги — Ерос і Танатос — тут з’єдналися в одній особі, що робить настільки привабливою не лише героїню Литвинової, а і її саму. Заявивши на прес-конференції, що вона «зовсім не заграє, не фамільярничає з темою смерті», актриса запевнила: «я і є ця тема». Її віра в особисте безсмертя, в те, що наші тіла є «лише оболонкою душі», її готовність відкрити завісу загробного світу, від якого більшість із нас, щоб не привертати до себе його уваги, вважає за краще триматися якомога далі, надають її сюрреалістичній стрічці переконливості та шарму. Врешті-решт, знявши фільм переважно своїм особистим коштом, вона може дозволити собі не звітувати ні перед ким за те, що, як і навіщо вона робить на екрані. І ті, кого це дратує, керовані радше заздрістю, аніж високими мотивами.
Вклавши особисті заощадження у стрічку, яку, як вона вважала, ніхто нікуди не візьме і «Остання казка Рити» просто піде в інтернет, Литвинова, хоч би як до неї ставилися, виявила рідкісну для нашого часу рису — вона живе так, як говорить. На запитання, чи лякає її сама смерть, вона відповіла, що старається тут ні за що не чіплятися. А це — велика таїна: жити, не прикипаючи душею до того, що тлінне.
Власне, про тлінність, штучність створюваного нашими бажаннями матеріального світу й оповідає останній фільм Литвинової. Він, за всієї своєї відвертої, замішаної на творчому хуліганстві театральності, здатен стати своєрідним сеансом танатотерапії — трагічна для нас тема тут подається легко, з гумором. А це вже чимало. Адже всім нам так бракує розради перед лицем неминучої смерті, про яку в пристойному товаристві навіть не заведено відверто говорити. Литвинова, не схильна церемонитися з громадською думкою, знехтувала й цим правилом. І виграла. Виграла визнання публіки, що, погодитеся, набагато цінніше, аніж фестивальні трофеї.
