Якими несхожими є життєві шляхи великих митців, та бувають у їхніх долях дивні збіги. Відчайдушні поривання в невідоме, просування до вершин людського духу прирікають їх на самотність. Але в самозреченні, якого вимагає творчість, у низці сумнівів, розчарувань, тяжких випробувань завжди живе надія на зустріч з близькою й рідною душею, яка захоче бути поруч до кінця, зможе все прийняти, а головне — знайде в собі сили залишитися у світі земних пристрастей, коли її місія вже завершиться. Ми любимо згадувати про подвиг дружин декабристів, які вирушили слідом за чоловіками в сибірське заслання. На перший погляд, геройство чарівних жінок, які внесли світло великого кохання в останні роки життя геніальних творців, освіживши їхні почуття й обдарувавши другою молодістю, може здатися не таким помітним. Але саме на їхню долю випадає складне завдання зберегти, передати нащадкам неоцінимий дар — спадщину майстра.
Остання дружина Ріхарда Вагнера — Козіма — була молодшою від нього на 24 роки. Уперше він побачив її, дочку свого найкращого друга Ференца Ліста, коли гостював у нього в Парижі. Тоді сором’язлива 15 річна дівчинка якщо йпривернула увагу композитора, то лише мовчазною замкненістю й зовнішньою схожістю з батьком. Він і гадки не мав, що через десять років вона несподівано увірветься в його долю, подарувавши щасливе відчуття сімейної гармонії, єднання сердець, абсолютної відданості й розуміння. Після раптової смерті Ріхарда Вагнера його сорокап’ятирічна вдова замкнулася в собі, на декілька місяців впала в заціпеніння, відмовляючись спілкуватися зі світом. А потім Козіма зрозуміла, що мусить, зобов’язана вступити в боротьбу за продовження й захист справи Вагнера. Подолавши чималий опір, вона домоглася того, що почала керувати вагнерівським фестивалем у Байройті й усім, що було пов’язано з його творами, рукописами, листами, літературними матеріалами. Цьому було присвячене її довге життя, протягом якого вона залишалася центром тяжіння й головним авторитетом у всьому, що стосувалося творчості Ріхарда Вагнера й тлумачення його образу.
Михайло Булгаков у романі «Майстер і Маргарита» описав у художній формі зустріч зі своєю третьою дружиною Оленою Сергіївною, їхнє кохання, яке спалахнуло миттєво і яке довелося відстоювати до останнього. Це було важке щастя. Але без Олени Сергіївни він уже не уявляв себе. Він знав, що довіряє їй майбутнє своїх творів, які були спаплюжені й позбавлені доступу до читачів у жорстоких умовах сталінського тоталітарного режиму. Образ музи й дружини письменника зберегли сторінки його прози. А сама вона довго залишалася його представницею на землі, хранителькою Святого Грааля його великого мистецтва.
Ірина Антонівна Шостакович уже впродовж трьох десятиліть виконує таку ж важливу місію, яку з самопожертвою й любов’ю виконали Козіма Вагнер і Олена Сергіївна Булгакова. Зовсім молодою жінкою вона стала дружиною композитора, який тоді був відомий всьому світу, встиг пережити й гіркоту ганьби, й загальне поклоніння. Вона скрасила йому тринадцять останніх років, час високих творчих осяянь і разом з тим погіршення здоров’я, втрати фізичних сил. Після смерті Шостаковича офіційними його спадкоємцями й власниками авторських прав разом з дружиною композитора стали двоє його дітей від першого шлюбу, які давно жили окремо, мали свої сім’ї. Усе, що було пов’язано з необхідністю ретельного збереження й вивчення великого архіву композитора, з відповідальністю за охорону його творів від довільних тлумачень і спотворень, з їхніми вивіреними за рукописами новими виданнями, лягло на тендітні жіночі плечі Ірини Антонівни. Для цього довелося вдатися до цілого комплексу дій і вирішити низку найскладніших завдань. Сьогодні вони вже успішно вирішені. Архів, який міститься в спеціально придбаній для його зберігання квартирі навпроти меморіальної квартири, де жив композитор, досліджують досвідчені наукові співробітники. Результатом цих досліджень стають важливі знахідки й відкриття раніше невідомих фактів, проникнення в секрети творчої лабораторії Майстра. У тісному зв’язку з роботою над рукописами проходить діяльність створеного Іриною Антонівною приватного видавництва. Його назвали латинськими літерами монограми Дмитра Шостаковича DSCH, яку він зашифрував у багатьох своїх творах як музичний мотив з чотирьох нот: «ре-мі бемоль- до-сі». Нарешті, центром з пропаганди й вивчення спадщини композитора стала Міжнародна асоціація, офіс якої міститься в Парижі. Членами її є як музиканти, так і поціновувачі його музики. Сюди звертаються за необхідною інформацією режисери, диригенти, музиканти- виконавці, тут можна отримати консультативну допомогу, послухати диски з музичними записами, ознайомитися з літературою, виданою різними мовами й присвяченою творчості композитора.
РІК ШОСТАКОВИЧА
У рік 100-річчя від дня народження Дмитра Дмитровича Шостаковича фестивалі, семінари, зустрічі, театральні прем’єри, пов’язані з його музикою, відбулися в різних країнах світу. І скрізь найбажанішою гостею була Ірина Антонівна. Тим паче цінною для нас, киян, була її згода приїхати до столиці України й виступити на Міжнародній конференції «Шостакович і ХХI століття», яка була організована в Національної музичної академії України ім. П. Чайковського й проходила в її стінах. Під час плідного дводенного спілкування з цією мудрою, скромною, духовно багатою жінкою, яка трималася й просто, й з великою внутрішньою гідністю, вдалося поставити їй декілька запитань. Вони стосувалися і її самої, і пам’ятних сторінок, пов’язаних для неї з Києвом.
— Ірино Антонівно, розкажіть про свою сім’ю й батьків?
— Мої батьки були родом з Білорусі. Вони познайомилися в Вітебську, потім поїхали вчитися до Ленінграда, де я й народилася. Обидва були гуманітаріями, батько займався порівняльним мовознавством і належав до школи відомого сходознавця й лінгвіста Н. Марра. Теорії походження мови, які розробляв Н. Марр, здобували як прихильників, так і активних противників. Уже після смерті вченого 1934 року з критикою його поглядів виступив сам Й. Сталін. А 1937 року був заарештований і засланий до ГУЛАГу мій батько. Незабаром померла мати. Так я залишилася під опікою бабусі й дідуся з боку матері, які, не боячись переслідувань, допомагали батькові, слали йому листи й посилки. А от деякі його родичі поводилися абсолютно інакше й поспішили від нього відректися.
— Ви залишалися в Ленінграді й під час блокади?
— З групою маленьких дітей 1942 року нас вивезли спочатку до Ярославля. Тут від виснаження помер дідусь. Коли нависла загроза, що мене заберуть до дитячого будинку, я, як могла, друкованими літерами написала листа тітці, маминій старшій сестрі, з проханням забрати мене. Потім ми потрапили до Куйбишева, де я пішла до школи. Коли ми з Дмитром Дмитровичем уже були одружені, з’ясували, що в той самий воєнний час і він був у Куйбишеві, де відбулася прем’єра його знаменитої Ленінградської симфонії. Мало того. Жили ми неподалік один від одного, але, звісно, тоді я про нього нічого не знала.
ЗУСТРІЧ
— А як ви вперше познайомилися з Дмитром Дмитровичем?
— Це було вже в Москві. Я працювала літературним редактором видавництва «Советский композитор», де вийшов друком клавір його оперети «Москва— Черьомушки». Лібрето цієї музичної комедії написали популярні в той час драматурги В. Масс і М. Червінський. Прем’єра відбулася в Московському театрі оперети 24 січня 1959 року. Під час видання нот мова зайшла про деякі стилістичні виправлення тексту, які треба було узгодити з композитором. Виникла також пропозиція дописати якийсь музичний номер. Від цієї пропозиції Дмитро Дмитрович навідріз відмовився. А літературну правку прийняв. Так відбулося наше знайомство, після якого іноді нам доводилося зустрічатися, я бачила його й на концертах, і в інших ситуаціях. Прислухалася до того, як про нього відгукувалися музиканти. Це завжди були захоплені відгуки й найвищі оцінки особистих його рис.
— А як він вам освідчився?
— Дмитро Дмитрович був людиною старого виховання. Тому руку й серце він мені запропонував за всіма правилами суворого етикету. Але це було далеко не відразу, а через декілька років після знайомства. Потім він почав знайомити мене зі своїми друзями. При цьому й жартома, й абсолютно всерйоз попереджав: «Якщо ви її чимсь образите, знайте, що тим самим образите мене».
— А в побуті Дмитро Дмитрович був важкою людиною?
— Ні, мені з ним завжди було легко. Адже він був виключно тактовним, уважним. Він ніколи не підкреслював ні в чому своєї переваги й особливої вибраності. Навпаки, любив повторювати, що він звичайна людина, яка відчуває й переживає все так само, як і всі навколишні люди, й старається передати ці переживання у своїй музиці.
— Він ділився з вами своїми творчими планами?
— Але ж я не музикант і не брала на себе сміливості професіонально судити про музику. Плани він виношував сам. Писав усе без інструмента, в голові, іноді робив лише невеликі нотатки для пам’яті, а здебільшого записував уже готовий твір. Коли його закінчував, то програвав цілком на роялі. Тоді кликав мене послухати.
ШОСТАКОВИЧ І КИЇВ
— Ірино Антонівно, ви, звісно, бували з чоловіком на всіх його прем’єрах. До Києва також уперше приїхали з ним на прем’єру «Катерини Ізмайлової» 1965 року?
— Ні, вперше ми разом були в Києві в гостях у відомого українського баса Бориса Гмирі, якого Дмитро Дмитрович високо цінив і який був чудовим виконавцем його циклу «П’ять романсів на вірші Є. Долматовського». Тоді мова йшла про можливу участь Бориса Романовича в прем’єрі Тринадцятої симфонії. Співак запросив нас на дачу в мальовниче місце під Києвом. На жаль, співпраця з Борисом Гмирею незабаром припинилася, оскільки він відверто написав у листі до Дмитра Дмитровича, що в українському ЦК партії йому наполегливо не рекомендували виконувати цей твір. Навколо симфонії ще до московської її прем’єри почали збиратися хмари. Це було пов’язано з тим, що в першій її частині йшлося про Бабин Яр і порушувалося питання Голокосту, а текст всього твору належав неугодному в той час молодому поету Євгену Євтушенку. При цьому Борису Романовичу було твердо сказано, що ця симфонія ніколи не буде зіграна в Україні.
— На щастя, таке похмуре пророцтво не справдилося, а часи, коли всім, що відбувалося в країні, керували «товариші з ЦК», теж минули. Протягом останніх сезонів у стінах Національної філармонії України прозвучали всі п’ятнадцять симфоній Дмитра Шостаковича. Усі симфонії включив до свого репертуару також наш відомий диригент, який постійно працює й на Заході, Роман Кофман. А як складалися стосунки Дмитра Дмитровича з постановником київської «Катерини Ізмайлової», дуже талановитим диригентом Костянтином Симеоновим?
— Костянтина Арсенійовича Симеонова він надзвичайно високо оцінював як музиканта й любив як яскраву, неординарну людину.
— Можна в цьому пересвідчитися, звернувшись до книжки спогадів, листів і матеріалів про диригента, в якій відтворені заголовні листи клавірів опери «Катерина Ізмайлова» і поеми для баса, хору й оркестру «Страта Степана Разіна» з дарчими написами Дмитра Дмитровича. Тут-таки наводяться деякі його листи до Симеонова. В одному з них, написаному ще до початку роботи над київською постановкою, є такі слова: «Будучи великим і давнішнім шанувальником Вашого таланту, я дуже радію, що Ви зайнялися моєю «Катериною Ізмайловою». З нетерпінням чекаю зустрічі з Вами й дуже хочу Вас бачити й чути». Ми знаємо, що прем’єра опери, що відбулася 24 березня 1965 року, мала великий успіх і дістала високу оцінку композитора. Ви також були з ним тоді в Києві. Де ви тоді зупинялися?
— Ми жили в готелі навпроти театру. Це було дуже зручно. Тим паче що Дмитро Дмитрович відвідував репетиції, увечері ми змогли побувати на деяких виставах київської опери. Мені особливо запам’яталася «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті з Белою Руденко в головній партії. Гуляли ми тоді й по Андріївському узвозу. Костянтин Арсенійович водив нас у гарний парк над Дніпром. А наступна поїздка до Києва була пов’язана із записом «Катерини Ізмайлової» для фільму-опери, в якому головну роль виконувала Галина Вишневська, а озвучували фільм київські музиканти на чолі з Симеоновим. Це був вибір самого Дмитра Дмитровича. Цього разу ми жили у великому старомодному номері в готелі на бульварі Тараса Шевченка, який тоді називався «Україна». Четвертий наш спільний приїзд з Дмитром Дмитровичем до Києва був пов’язаний з поновленням «Катерини Ізмайлової», в якій був оновлений склад виконавців. Приїхали ми в грудні, а прем’єра відбулася під самий Новий рік (28 грудня). Цей спектакль і сприйняття його київською публікою запам’яталися небувалим ентузіазмом, загальною зацікавленістю, відчуттям надзвичайної важливості культурної події. Особливе враження справили яскраві образи Катерини й Бориса Тимофійовича, створені молодими тоді співаками Євдокією Колесник і Олександром Загребельним. Звісно, головною особою й центром усього залишався, як і раніше, диригент. У цей приїзд нас оселили в готелі «Київ», з вікон якого було видно Дніпро, парк і дуже гарний Маріїнський палац.
— Дмитро Дмитрович назвав тоді київський спектакль, режисерську роботу, декорації, звісно, всю його прекрасну музичну частину інтерпретацією, найбільш близькою до того, що він задумав і уявляв. Я пам’ятаю, як у розмові з режисером Іриною Олександрівною Молостовою, яку вже значно пізніше запросили ставити «Катерину Ізмайлову» в Маріїнський театр у Петербург, ми говорили про дві редакції опери й обидві віддавали перевагу другій з них, здійсненій композитором у зрілі роки, з урахуванням його величезного досвіду. І Ірина Олександрівна висловлювала переконання, що всі зміни й виправлення були зроблені внаслідок прагнення автора більш точно передати своє ставлення до сюжету й персонажів, особливо до головної героїні. Але на Заході все ще називають справжньою лише версію 1932 року й вважають, що згодом композитора примусили внести зміни й у чомусь відступити від свого первинного задуму.
— Я знаю, що Дмитро Дмитрович твердо рекомендував театрам ставити тільки редакцію 1963 року. Це була його авторська воля. Коли знаменитий міланський театр Ла Скала звернувся до нього й попросив його згоди поставити оперу в першій версії, він їм відмовив. Коли ж завдяки Мстиславу Ростроповичу на Захід потрапила партитура першої редакції й вона була видана, то видавництва стали зацікавлені в тому, щоб просувати її на сцени. До сьогоднішнього дня вони налаштовують певним чином театральну громадськість, критику.
ЮВІЛЕЙ
— Ірино Антонівно, «Катерина Ізмайлова» ставиться сьогодні в багатьох театрах. Зовсім недавно відбулася її прем’єра в Белграді, присвячена 100-річчю від дня народження композитора. А де ще відбувалися фестивалі й важливі акції?
— Можна сказати, що буквально в усьому світі. Масштабний фестиваль провів у Москві Валерій Гергієв. Чудово пройшло свято музики Шостаковича в Олдборо, на батьківщині Бенджаміна Бріттена, з яким у Дмитра Дмитровича були дуже теплі стосунки й творча дружба.
— А ми ще раз хочемо вам подякувати, що під кінець цього насиченого ювілейного року ви віднайшли можливість приїхати до Києва. Упевнені, що музика Шостаковича й надалі постійно у нас звучатиме, а кількість її щирих шанувальників зростатиме.
