Нещодавно в Чернівецькому художньому музеї з великим успіхом пройшла персональна виставка відомої художниці Олени Чорногуз.
Де повинен жити художник? У великому місті, маленькому селі чи десь на віддаленому хуторі? Кажуть, що відстань таланту не завада. Проте сьогодні з прикрістю можна констатувати, що чим далі митець від столиці, тим складніше йому презентувати свої твори.
Олена Чорногуз живе в містечку Вашківці, відомому світові легендарною піснею «Черемшина». Вона, без сумніву, «вгадала» свою професію художника, хоча, як стверджує, не збиралася після закінчення неповної середньої школи вступати до Вижницького училища прикладного мистецтва (тепер — коледж). Школа їй дуже подобалася, але мала характер уже в юному віці, то їй учителі й порекомендували за краще зі школи піти... Навчалася спеціальності «Моделювання одягу». Навчання було серйозне — викладали в Вижниці фахівці, яких запрошували з Києва, Москви, Ленінграда. Але, як каже сама, «Кому в 70-ті роки у Чернівцях були потрібні модельєри?» Отож отримала направлення на роботу в Обласний художній фонд на прикладну дільницю. А що таке прикладна дільниця? Місце, де створюють і виготовляють різноманітні сувенірні вироби. Олена, творча натура, в душі — справжній модельєр, вирішила проблему свого фаху самостійно: вона створила дерев’яну ляльку. А її, природно, треба одягнути...
Саме тоді, вочевидь, розпочалися пошуки тієї техніки, яка наприкінці 80-х принесе їй справжню популярність, — техніки «намотування». Звичайно, молода художниця завдавала клопоту столярам, які повинні були виготовляти дерев’яну основу ляльки — включно з очима й бровами. Але потім у руках дівчини ця звичайна цурпалка перетворювалася на шляхетну панну, а біля панни завжди стояв охоронець — гарний легінь. Ілюзію одягу створювала майстерно намотана нитка.
Ляльки надзвичайно подобалися, на них був справжній попит. І нині у Олени Іванівни навіть на пам’ять не залишилося жодної — розійшлись, розлетілись по країнах і континентах... Чи то справді допекли їй токарі (але, як пригадує, до цієї справи Олена підрядила свого Романа — гарного різьбяра), — як каже, хоч сама до верстата ставай, але хіба що драбину підставивши, бо ж ростом зовсім невеличка, — чи творча натура вимагала чогось нового, але Олена Чорногуз відмовляється від ляльок і починає всерйоз займатися ткацтвом. Традиційним. У неї все виходить добре, вона отримує цікаві замовлення, зокрема, на театральну декорацію, яку довелось виготовляти майстрам у іншому місті, бо не було потрібного розміру верстатів ткацьких, але згодом вона відмовляється й від цього.
— Хотілося робити щось неординарне, інше, — каже Олена Іванівна, пригадуючи, свою першу «картинку». — Великі традиційні гобелени — то досить довго, а тут думка якась майне, народиться ідея, образ — хочеться швидше зробити. А як? Квартира маленька, живемо в готелі, верстат не поставиш — він займе всю кімнату.
Як майже завжди буває у справжніх митців, мінімум можливостей дають простір для виявлення таланту. Коли Олена Іванівна показала людям оту свою «картинку», виготовлену цілком оригінальною технікою, ніхто не міг здогадатися, яким чином це зроблено. Зрозуміло: нитки, але ж це зовсім не ткацтво в традиційному тлумаченні цього слова. І в нетрадиційному також. На «картинках» Олени Чорногуз жив світ природи, світ почуттів. Але якщо в традиційному народному ткацтві малюнок гобелена створюють візерунки — геометричні чи рослинні, то у Олени Чорногуз — ні візерунків, ні рослин в конкретному їх образі. Це щось асоціативне, і ви відчуваєте магію кольору й настрою. Серед особливо вдалих її робіт — триптих «Купальська ніч». Навіть не знаючи назви, ви при першому погляді на цю роботу відчуваєте якийсь особливий її магнетизм, якесь чаклунство. Ось там, можливо, зараз зацвіте папороть. А це Басаврюк продирається крізь хащі, щоб забрати собі таємничий скарб.
Під час своєї першої персональної виставки саме цей триптих Олена Іванівна віддала в Чернівецький обласний художній музей. І правильно зробила, бо стільки охочих було придбати шедевр, що його ніколи б не побачили глядачі. А так час від часу його виставляють, та й сама Олена Іванівна включає в експозиції власних виставок.
Сьогодні, напевно, вже не зібрати докупи цикл її робіт «Знаки Зодіака». А коли вона «намотала» «Соняшник», то мала цілу проблему — твір хотіли придбати чимало бажаючих. То ж довелось повторити. І не раз! І варто сказати, що після другої персональної виставки у Києві вона привезла додому дуже мало своїх робіт — настільки приваблива й оригінальна її техніка творення гобелена, вміння передати настрій і почуття.
Олена Іванівна не криється з тим, як виготовляє свої «картинки». На перший погляд, це не так уже й складно: нитки, картон, клей, рама. Як каже сама художниця, «ескіз зроблю, наводжу загальний контур. Якщо щось не сподобається — перемалюю. Потім ріжу, потім намотую… Не сподобається — перемотую. Моя палітра — то клубок. Як володію кольором — так використовую нитку». Відома українська художниця Людмила Жоголь, чий авторитет серед «прикладників» надзвичайно високий, висловила своє захоплення технікою Олени Чорногуз і попросила дозволу скористатися нею. А нині в цій техніці беруться працювати учні Вижницького коледжу прикладного мистецтва. Серед тих робіт, які найбільше любить сама художниця, дві ікони — «Христос» і «Богородиця». У неї залишився «Христос».
Останнім часом Олена Іванівна Чорногуз має нове захоплення: використовуючи давню буковинську традицію малювання на склі, вона всерйоз зайнялася саме цим. Спочатку були суто декоративні речі, а зараз їй хочеться працювати в жанрі іконопису. Це дуже непросто, але, за її переконанням, це — момент пошуку.
