Одним із видань, представлених на Міжнародному книжковому форумі видавців, стала книжка «Сяйво Гіппокрени» Юрія Микитенка (знаного в Україні і за кордоном науковця, головного редактора журналу «Всесвіт», доктора філології).
Це дослідження українсько-грецьких літературних зв’язків. Але читачеві не варто одразу лякатися, що книжка повнитиметься словами на кшталт «дискурс», «парадигма», «генетико-контактні зв’язки», хоча, безперечно, все це буде наявне. Це видання засвідчує іншу магістральну думку: в Україні представлена наукова література високого філологічного ґатунку.
«Сяйво Гіппокрени» — це не є «pure literature theory», як кажуть англійські літературознавці, це не наука заради науки, і не книжка заради книжки. А інтелектуальна гра. Шлях цієї праці до українського читача був порівняно довгим. Ця книжка постала в результаті дисертаційного проекту Ю. Микитенка. Але автор не спішив показувати свою студію читачеві, переосмислюючи й розхитуючи написане впродовж років. І лише з відстані в майже 10 років матеріал змусив автора підійти до потреби його видання як окремого фоліанту. Треба сказати, що поліграфічне оформлення й дизайнерське рішення «Сяйва Гіппокрени» приємно здивують читача: в ній цікаві ілюстрації («Подвійний портрет Т. Шевченка» невідомого автора з родинного архіву Микитенків; літографія кінця 20 х початку 30-х років ХХ ст.;картини «Умираючий гладіатор», «Мілон Кротонський», «Побачення Гектора з Андромахою» Г. Палатникова тощо).
Перед нами світ україно- грецьких взаємин: Шевченко постає в колі грека Кавафіса, поряд із творчістю Петра Ніщинського нас чекає зустріч із Яннісом Ріцасом і українським перекладом Ріти Бумі- Папа. Врешті, перед нами й інше двосвіття: формально наукового видання й сутнісно книжки-як-гри. Треба сказати, що «Сяйво Гіппокрени» має струнку логіку викладу, внутрішню свідомість саморуху — від Слова до Духу, від логічного до метафізичного, від серйозного до іронічного, решта — лише нюанси.
Видання складається з трьох головних блоків-розділів: власне наукова студія Юрія Микитенка про античну спадщину у творчості Тараса Шевченка («художня свідомість і античний міф»); розділ «Від «Слова» до «Іліади»: Петро Ніщинський» про видатного перекладача, його художньо-мистецькі пошуки (на жаль, мушу констатувати, що це ім’я Україна й досі не прочитала, не відкрила для себе сповна); останній розділ має лапідарну назву «Статті», в ньому подано кілька розвідок, скажімо, про новогрецьку дитячу літературу в Україні, нотатки про грецько-румейську літературу в Україні, поетичні мініатюри Янніса Ріцоса. На завершення цікавої пригодницької історії між двох дзеркал — українського та грецького — представлено поему «Україна» Ріти Бумі-Папа, яку переклав із новогрецької Юрій Микитенко.
Письменник пропонує розподілити всю «античність» у шевченковій творчості на три складові: номінації, тобто імена, назви античних реалій, які трапляються в художній творчості; мотивативний рівень — античні сюжети і мотиви, які ми надибуємо в Шевченка; нарешті, третій рівень — архетипно-міфологічний (або перцептивний), як на мене, найцікавіший. У цьому закапелку сховано глибокий ключ до психології творчості, до прочитання Шевченка як поета з «архетипною уявою», тобто з «почуття архетипного зв’язку». Дослідник вдається й до психоаналітичної інтерпретації, адже психоаналіз і теорія архетипів — напрями доволі близькі й цікаві за умов фаховості й коректності. Як і має бути, Ю. Микитенко, тримаючи високо планку філологічного фаху, починає свій психоаналіз зі студій про археологію та історію, а не з психоневропатологічних інсинуацій, як воно, на жаль, буває в українському літературознавстві.
На полі міфологічного аналізу «античної» шевченкової творчості Ю. Микитенко «гуманно», в дусі античної спортивної гри, заперечує тези американського професора Г. Грабовича, вдаючись до фахової наукової полеміки і вказуючи на безпідставність «гарвардських» тверджень. «Передусім, не зовсім зрозуміло, чому С. Балей не поклав в основу свого аналізу ті твори Шевченка, в яких тема кровозмішення звучить одверто. Прогалину цю спробував заповнити сучасний американський україніст Джорж Грабович у своїй книзі «Поет як міфотворець. Дослідження символічних значень у творчості Шевченка»; не аналізуючи, щоправда, матеріалу з психоаналітичного боку, він називає такі твори «інцестуальними», а дії — інцестуальними стосунками... Беручи до уваги чітку визначеність цього фройдистського терміна, що означає вияв підсвідомого, витисненого законами суспільної моралі і табу еротичного потягу до кровно споріднених осіб, вважаємо, що використовувати його для аналізу творів Шевченка недоцільно. Насамперед тому, що вияви моменту кровозмішення у Шевченка завжди і беззастережно визначені життєвими соціальними ситуаціями і конвергенція таких моментів з поняттям інцесту ні в якому разі не може відбутися».
Цікавим є й визначення в цій студії міфу як типу уяви (це вдале формулювання належить Філіпу Вілрайту (Philip Wheelwrignt), власне, в західних наукових джерелах міф потрактовано саме в такий спосіб. У своїх міфопоетичних студіях Ю. Микитенко послуговується дослідженнями Н. Фрая, Ґ. Башляра. Дослідник вдається до аналізу творчості Т. Шевченка системно, в контексті світоглядно-естетичних пошуків доби (тут буде розкрито і образ «серця», й саму філософію серця за доби романтизму, буде проаналізовано поему «Слепая» в контексті сюжетних відлунь міфу про Едіпа, буде, врешті, визначено підґрунтя міфологічного мислення Шевченка, яке буде дуже чітко показано на прикладі експлікації творчості Шевченка в грецькій літературі, зокрема, в перекладах, коли архетипні образи українського простору в дзеркалі грецького перекладу вказуватимуть на своєї міфологічно-архетипне підґрунтя. Також Ю. Микитенко розшифровує особливості фоносемантики в поезії Шевченка, її функціональну роль і, водночас, акцентуючи на тій сугестивній ролі, яку виконують фонематичні засоби (на прикладі «Причинної», коли звукова «аура» перших рядків суголосна насуванню й відкочуванню хвиль). Далі Ю. Микитенко підводить читача до думки, що «однією з центральних ознак міфологічної уяви і міфологічного циклізму можна вважати підсвідоме устремління до пізнання самого себе».
Наприкінці книжки автор у стилі авантюрно-детективних романів розкриває перед читачем загадкову назву Гіппокрени, подаючи міні-епічну чи, радше, емблематичну замальовку про джерело на вершині гірського хребта Гелікон в центральній Греції, яке, за легендою, було викресане копитами міфічного коня Пегаса і мало чарівну властивість надихати поетів. Що ж означає цей фінал: красиву гру зі зворушеним і розчуленим читачем? Подібне завершення випливає з самої природи видання, з предмету дослідження. Міфічний цикл мав обов’язково замкнутися, циклічність ритуально-міфологічного циклу повертає все на свої кола до джерел, до Гіппокрени, і читач, який мав можливість спити води цього чарівливого джерела, тепер окрилений до творчих злетів, не може залишатися байдужим до «вічно живої» античної культури.
