Найповнішу в Україні іконографічну збірку Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві — «Життєпис у світлинах» — нині столичний музей репрезентує у Львові, в приміщенні меморіального музею Михайла Грушевського. Цей факт не мав би особливого значення, якби не одне уточнення: у Києві й досі не відновили родинний будинок Грушевських на Паньківській, 9, він і нині в руїнах. А львів’яни свій музей пестять — відреставрували й пильно охороняють. На це п’ять років тому держава виділила кошти, а найголовніше — навкруги музею зібралося чимало людей: родичі Грушевського, науковці та просто львів’яни, які щиро доклалися до того, щоб постать Грушевського тримати на відповідній висоті. Їхні дарунки склали майже 95 відсотків сучасної експозиції.
Саме тому кияни представили свою виставку фотографій у всій повноті перш за все львів’янам, більшість фотографій «дожила» до наших часів лише в єдиному примірнику, тобто має унікальний характер. Це — по- перше. А по-друге, музейні працівники добре розуміли, що сформувати виставкову експозицію, яка складається лише з фотографій, і викликати до неї відповідну цікавість — завжди складно. У такої виставки свої вимоги: точно обрати приміщення (і цього вони досягли), бути не лише пізнавальною, а й нести елемент актуальності, тобто мати місток у сучасність.
Стосовно останньої вимоги, то цей місток переріс у колосальний міст — Грушевського вважають першим українським президентом. І хоча нинішні передвиборні перегони збіглися у часі із традиційною Академією, конференцією, яку проводять щороку у Львові (виставка відкрилася в її перший день), акценти щодо того не розставлялися, більше приділяли уваги науковим питанням. Хоча, впевнена, варто все ж таки нагадати кілька фактів.
У лютому 1917-го організована з представників українських соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала Михайла Грушевського головою. Вступ на цю почесну й відповідальну посаду привселюдно закріпив його лідерство в демократичному русі. А 19 березня в Києві під його керівництвом пройшла грандіозна маніфестація, виступ Грушевського перед натовпом демонстрантів можна побачити на фото, представленому в експозиції, як і пізніші події. Грушевський наполягав, щоб відбулися справжні вибори, й у вересні відбувся З’їзд представників народів колишньої Російської імперії, на якому Грушевського головою Центральної Ради було обрано одноголосно. Як писав у своїй праці «Історія України» Дмитро Дорошенко: «Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський; ніхто навіть і рівнятися не міг з ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство». Звичайно, постать Грушевського складна, сучасники висувають свої вимоги: «не зрозумів», «не зміг», «не зробив реальністю»… Можливо, саме тому й реставрація Київського історико-меморіального музею досі триває, і, щиро кажучи, якщо багато чого не зміниться в нашій багатостраждальній державі, триватиме ще довго. За великим рахунком, йдеться не про ставлення до Грушевського зокрема, а загалом про наше ставлення до історичних постатей, завдяки яким Україна заявляла про себе як державу значно раніше за сьогоднішній, знову ж, складний і знову ж, доленосний час.
Ніхто не сперечається — доленосний, і, напевно, саме тому варто знову згадати про Грушевського, який заповідав: «Струси з себе рабський дух і научися більше шанувати себе, українська суспільносте, коли хочеш жити по-людськи і бути по-людськи шанована».
Прокоментувати своє ставлення до Грушевського ми попросили кількох науковців, учасників урочистої Академії, присвяченій ніби скромній, малозначущій даті — 110-рiччю приїзду Михайла Грушевського до Галичини…
Марія МАГУНЬ, директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові:
— У 1894 році до Львова на новозасновану кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи» прибув молодий професор з Києва — Михайло Грушевський. Перспективного науковця рекомендував відомий і шанований вчений-історик Володимир Антонович. Увінчалися успіхом заходи українського громадянства — до Львівського університету прийшов професор української історії. Після першої його лекції газета «Діло» писала: «Се перший раз довелося русинам почути такий гарний виклад з історії своєї вітчизни з університетської кафедри на рідній і гарній мові».
Пізніше наукова діяльність Михайла Сергійовича проводилася кількома головними напрямами: розбудова наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка, яке під його керівництвом стало по суті неофіційною академією наук; організація та розгортання з його ініціативи Українсько-руської видавничої спілки; підготовка та виховання молодих українських істориків iз середовища студентів університету, які згодом творили Львівську історичну школу Грушевського та гідно репрезентували українську національну історіографію.
Видання «Історії України-Руси», «Історії української літератури», «Ілюстрованої історії України» Грушевського та ще численних книжок, збірників статей, що видавалися під його керівництвом, дають уявлення про його титанічну працю. Як влучно зауважив Дмитро Дорошенко, приїзд Грушевського до Галичини «становить еру в її культурно-національному житті». Свій обов’язок перед українським народом, перед Українською державою Грушевський виконав.
Сьогодні ми раді, що щорічні Академії, присвячені Грушевському, вже стали традиційними, на них приїжджають люди з різних міст та країн, читають свої доповіді, дискутують, спілкуються, виконуючи при цьому настанову Грушевського: «Не маймо претензій творити для віків, а ліпше пильнуймо свого обов’язку перед хвилею, перед її вимогами, щоб чесно сповнити його».
Любомир ВИНАР, голова Світової наукової ради при Світовому Конгресі українців, голова Українського історичного товариства:
— Все своє свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом українського національного руху. Йому належить величезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку ХХ століття, більше того, Грушевський був символом всеукраїнського національного єднання, його він розумів як єднання всіх частин української нації в єдиному національно-державному та національно-культурному організмі. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення наприкінці 1917 року Української Народної Республіки. Важко оцінити однозначно, ким він був більше — вченим чи політичним діячем. З цього приводу писав: «Я сам прийшов у політику через історію, і цей шлях вважаю нормальним…» Однак для мене абсолютно ясно: якби Грушевський взяв участь у теледебатах, то мало хто з 24-х кандидатів на президентство виглядав би так само переконливо та яскраво. Він був правдивим демократом, не дозволяв собі крайностей, був далеким від нечесних кроків. Висловити привселюдно державний план майбутнього розвитку України було б для нього обов’язковою, однак не складною справою. Досить сказати, що Грушевський брав безпосередню участь у складанні та прийнятті всіх чотирьох універсалів Центральної Ради, що стали віхами її історичного шляху. Якщо прийнятий 7 листопада 1917 року III Універсал проголошував Україну в складі майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 року, коли червоні війська підходили до Києва, передбачав повну незалежність України. Досить сказати, що за короткий час, вісім місяців, Грушевському та його однодумцям вдалося надати Українській державі всіх атрибутів — прийняти Конституцію, герб, прапор, грошову одиницю. Було проведено колосальну роботу!
У журналі «Український історик», започаткованому в 1966 році до 100-річчя Грушевського, ми друкуємо статті, в яких продовжуємо вивчати життя та творчість Михайла Грушевського. У останньому, 39-му, була надрукована дуже цікава стаття голови Української Центральної Ради «На переломі». Я дозволю собі процитувати кілька рядків, дуже доречних сьогодні:
«Менше всього в даний момент я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність. Навпаки, я вважаю, що ця стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму й навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили».
Ярослав ІСАЄВИЧ, академік НАН України, директор Інституту українознавства ім. Я.Крип’якевича:
— Грушевський був дуже принциповою людиною, він не йшов на компроміси навіть тоді, коли, можливо, ці компроміси були б корисними. Однак його почуття громадської відповідальності, відповідальності перед своїм народом було безмежним. Грушевський завжди обстоював порядність, щирість та чесність, гостро засуджував виборчі зловживання тодішньої польської адміністрації.
Складно твердити, як діяв би він у нинішніх умовах, однак ясно, що до соціалізму він не ставився би так, як ті особи, що нині соціалізмом жонглюють, причому без жодної орієнтації на загальне, загальнонаціональне добро, що було властиво Грушевському.
Він вважав основною силою України протягом тривалого часу селянство, на початку національно-визвольних змагань так воно й було, тому що селянство справдi було основною силою, яка підтримувала Центральну Раду. В перші роки українізації у нього була величезна ілюзія, йому вважалося, що соціальні ідеали народу можуть бути зреалізованими в межах того режиму, який на той час був в Українській Радянській Республіці, і що Українська Радянська Республіка є справді українською державою. Дуже швидко він гірко розчарувався, але було пізно.
Був Грушевський оптимістом. Я не знаю, чи не схитнувся його оптимізм, коли він потрапив у застінки ГПУ, цього ми не можемо знати, це був величезний крах його ілюзій…
Олег РОМАНІВ, академік НАН України, голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка:
— Грушевський є зразком великого президента, який дійсно може бути фаворитним ідеалом сучасного політичного життя. Це була людина, віддана народові, без користолюбства, яке ми, на жаль, бачимо тепер у представників сучасної політичної верхівки. Люди ідуть у владу і намагаються її утримати для того, щоб зберегти джерела багатства та примножувати їх.
Безперечно, він не був рафінованим кадровим політиком, він був насамперед вченим, однак так склалися обставини, що авторитетнішого лідера, який би мав більшу популярність, не існувало. Мав чітке розуміння того, що потрібно Україні, але все ж таки недостатньо розумів підступність ворогів української державності, які на той час були. Значною мірою це був ідеаліст та романтик, у якого, на жаль, не було розуміння необхідності організованого захисту революції, як зокрема в Леніна, який чітко розумів, якими інструментами можна досягти влади. Це, звичайно, можна закинути Грушевському. Але ця ідеальна схема Грушевського державності, влади та добробуту народу є шляхетною. Добре, якби майбутні президенти України читали Грушевського й успадковували від нього високу моральність, яка сьогодні дуже потрібна нам.
Актуальною сьогодні є й думка Грушевського про силу народу та його значення як єдиної продуктивної сили, яка повинна досягнути своєї самодостатності в рамках державного формування України.
Згадаємо часи, коли Грушевський прийшов у Львівський університе: ми мали до чотирьох-п’яти тисяч студентів-українців, які всі вимагали українського університету. До речі, понад 100 студентів заарештували, коли під час демонстрації на вимогу української мови в університеті вбили студента Адама Коцка. Я переглядав списки заарештованих. Це були майбутні провідники революції, це були студенти, що визріли до державницького мислення. На жаль, сьогодні я не бачу, що студентство є такою активною силою, яка могла би бути мотором — ні, не революції, бо нам не потрібна революція, а мотором у побудові моральної державності. Вважаю, що вони теж повинні інтелектуально й духовно долучитися до цієї боротьби.
